Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І тут ми можемо лише дивуватися далекоглядності Евергарда. Олігархам ще й на думку не спадало будувати такі дивовижні міста, як Ар діє або Асгард, а Евергард уже бачив їх, знав, що їх неминуче збудується.

82

Після цього пророцтва минуло три сторіччя панування Залізної П’яти і чотири сторіччя Вселюдського братерства, але ще ті тепер ми ходимо do шляхах і живемо в містах, збудованих за часів Олігархії. Щоправда, ми тепер будуємо ще прекрасніші міста, але й чудові міста олігархів існують, і я пишу ці рядки в Ардісі, найкращому з цих міст.

83

До блоку з Олігархією ввійшли всі залізничні профспілки. Цікаво зазначити, що в XIX сторіччі першою серед робітничих організацій звернулася до системи «паю в награбованому» профспілка залізничників — «Братство паровозних машиністів». Незмінним керівником цієї спілки протягом двадцяти років був П. М. Артур. Після страйку на Пенсільванській залізниці в 1877 р. він уклав з компанією угоду, яка поставила його спілку у виняткові умови порівняно з іншими робітничими організаціями, що брали участь у боротьбі з компанією. План цей мав цілковитий успіх. Він був настільки ж успішний, наскільки й зрадницький; з цього й виник термін «артуризація» для визначення тактики «паю в награбованому», якої стали дотримуватися декотрі спілки. Етимологи довго не могли пояснити цей термін, але тепер, я гадаю, його походження стане зрозуміле.

84

Альберт Покок — другий з відомих штрейкбрехерів того часу. Аж до самої своєї смерті він тримав у покорі всіх шахтарів країни. Після смерті Покока-старшого влада перейшла до його сина Льюїса Покока, і так протягом п’яти поколінь ця династія наглядачів за рабами деспотично панувала над шахтарством. Зберігся такий опис Покока-старшого, відомого як Покок Перший: «Довгаста суха голова з великою лисиною й вінчиком сивувато- рудого волосся, з великими вилицями й важким підборіддям… Бліде обличчя, згаслі сірі очі, металічний голос, мляві рухи». Він був простого походження і почав свою кар’єру буфетником. Потім зробився приватним шпигуном трамвайної компанії серед робітників, поки не став професійним організатором штрейкбрехерів. Покок П’ятий, останній представник цієї династії, в 2073 р. загинув від вибуху бомби під час невеликого повстання шахтарів на індіанській території.

85

Ці бойові групи було організовано на зразок бойових груп російської революції; і попри всі величезні зусилля Залізної П’яти придушити їхню діяльність, вони існували протягом усіх трьох сторіч її панування. До складу бойових груп входили як чоловіки, так і жінки. Борючись за велику мету і зневажаючи смерть, вони були значною силою, що стримувала люту жорстокість правителів країни. їхня діяльність не обмежувалась невидимою війною найманими агентами Олігархії. Самі олігархи нерідко мусили прислухатися до вимог бойових груп і часто платили життям за порушення цих вимог, не кажучи вже про офіцерів армії та керівників робітничих каст.

Ці організовані месники додержували суворої справедливості. Найцікавіші були їхня безсторонність та судова процедура. Вони ніколи й нікого не засуджували похапцем. Затриманого бойовою групою приводили на суд і давали йому змогу захищатись. Якщо він бажав, йому дозволялося мати на суді оборонця. Але якщо інакше не виходило, то влаштовували заочний суд, як от у справі генерала Лемптона. Це було в 2138 р. Генерал Лемптон був, мабуть, найкровожерніший кат з усіх, яких тільки мала Залізна П’ята. Бойові групи сповістили його про те, що над ним відбувся заочний суд, який визнав його винним і засудив його до страти. Звістку про це він одержав після того, як його було тричі попереджено, що він повинен припинити знущання з пролетаріату. Він ужив безліч запобіжних заходів. Минали роки, і бойові групи марно намагалися виконати свій вирок. Один за одним члени бойових груп гинули в спробах виконати той вирок. Олігархія безжально страчувала цих героїв. Саме в зв’язку з замахом на генерала Лемптона було відновлено розпинання на хресті як законний спосіб страти революціонерів. Але все ж таки й цього ката дістала рука бойової групи в особі Медлін Прованс, тендітної дівчини сімнадцяти років, яка для здійснення свого наміру цілих два роки служила в його палаці за швачку. Медлін Прованс померла в самотньому ув’язненні після тривалих і страшних тортур. Тепер вона стоїть у нетлінній бронзі в Пантеоні Братерства, в чудовому місті Серлі.

Ми, що нічого не знаємо про ті криваві вбивства, не повинні суворо судити героїв бойових груп. Вони віддавали своє життя за людство, ніяка жертва не була для них завелика, а невблаганна необхідність змушувала їх лити кров за тих кривавих часів. Бойові групи були на тілі Залізної П’яти болісною раною, якої вона ніколи не могла загоїти. Евергард був засновник цієї своєрідної армії. її успішна трьохсотрічна боротьба свідчить, як мудро він її організував та яку міцну підвалину заклав для переможної боротьби майбутніх поколінь. До певної міри, організація бойових груп — це найбільше досягнення Евергарда, вже не кажучи про його видатні заслуги як теоретика й вождя революції.

86

Таке саме становище було в Індії в XIX ст., за часів британського панування. Мільйони індійців помирали з голоду, пограбовані англійськими колонізаторами, а ті мало не на трупах улаштовували пишні паради та свята. В наш час нам залишається лише червоніти за вчинки наших предків та втішати себе тим, що капіталізм був такий же закономірний етап соціальної еволюції людства, як колись був етап мавпи. У своєму розвитку від нижчих форм органічного життя людство неминуче мало пройти ці етапи, несучи на собі той бруд, який пристав до нього і який нелегко було скинути.

87

«Люди на дні прірви» — перший ужив цього виразу англійський письменник Г. Уеллс наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Уеллс часто писав як соціальний пророк, — тверезий, прозірливий і водночас щиро людяний. До нас дійшло багато уривків його творів, а дві найголовніші його книжки — «Передбачення» та «Розвиток людства» — збереглися цілком. Уеллс, як видно з тих книжок, задовго до олігархів передбачав, що буде збудовано диво-міста, які він називав «містами насолод».

88

Евіс Евергард писала для своїх сучасників і тому не згадує про те, чим закінчився процес депутатів-соціалістів, звинувачених у державній зраді. В рукопису можна натрапити багато таких пропусків. До суду було віддано п’ятдесят двох депутатів-соціалістів. Усіх їх визнано винними. Можна лише дивуватись, що жодного з них не засудили до смертної кари. Евергарда та ще одинадцятьох, серед них Теодора Донелсона і Метью Кента, засуджено до довічного ув’язнення. Інших засудили до різних термінів — від тридцяти до сорока п’яти років, а Артур Сімпсон, про якого згадує авторка рукопису, дістав «лише» п’ятнадцять років, тому що був хворий під час вибуху. Він умер нібито з голоду в поодинчій камері. З ним повелися так жорстоко через його непогамовну вдачу та палку й нестримну ненависть до тюремних катів. Він загинув у тюрмі Кабаньяс на острові Кубі, де було ув’язнено ще трьох його товаришів. Усі депутати-соціалісти були вкинуті до військових в’язниць у різних районах країни. Дюбуа й Вудс перебували в Пуерто-Ріко, Евергард та Мерівезер — у старій фортеці на Алькатрасі, маленькому острові в Сан-Франціській бухті.

89

Евіс Евергард довелося б прожити не одне життя, щоб дочекатися розгадки цієї таємниці. Майже сто років тому, тобто понад шістсот років після її смерті, в таємних схованках ватіканського архіву знайдено зізнання Первеза, яке він зробив на сповіді. Доречно буде розповісти про цей темний документ епохи, хоч у цілому він може становити інтерес лише для історика.

Американець французького походження, Первез 1913 р. сидів у нью-йоркській в’язниці і чекав суду за вбивство. З його сповіді можна побачити, що він не був справжній злочинець. Це була просто запальна, неврівноважена людина. В нападі диких ревнощів він убив свою жінку — факт, досить звичайний за тих часів. Охоплений страхом смерті, про який він докладно розповідає, Первез був готовий на все, аби тільки залишитися живому. Агенти поліції підтримували в ньому цей настрій, залякуючи його тим, що йому, мовляв, не уникнути електричного стільця. Такий тоді був спосіб страти. Засуджених до смертної кари садовили на спеціально збудований стілець смерті і під доглядом компетентних лікарів убивали електричним струмом. Цей спосіб страти був тоді дуже поширений. Анестезію як спосіб страти стали використовувати пізніше. Отже, Первез, може, взагалі й непогана, але непогамовної вдачі людина, сидів у тюрмі, чекаючи смерті, коли до нього звернулись агенти Залізної П’яти, пропонуючи кинути бомбу в конгресі. Його запевнили — в своєму зізнанні він це особливо підкреслює,— що бомба буде зовсім слабенька і нікого не зможе вбити. Це цілком збігається з тим фактом, що бомба, яка вибухла просто під ногами в Евергарда, не завдала йому великої шкоди.

Первеза сховали в одній з галерей, замкненій ніби для ремонту. Вій сам повинен був вибрати момент, щоб кинути бомбу, і, як він наївно признається, так зацікавився промовою Евергарда, що майже забув про дане йому доручення.

За той вчинок Первеза не тільки випущено з в'язниці, але й призначено йому довічну пенсію. Проте йому не довго довелося користати з неї. У вересні 1914 р. він захворів на серце і за три дні помер. Перед смертю він покликав до себе католицького священика, патера Пітера Дербана, і висповідався перед ним. Священика так уразила ця сповідь, що він записав її і примусив умирущого заприсягтися в правдивості його слів. Про те, що сталося далі, ми можемо тільки здогадуватися. Запис сповіді Первеза, мабуть, було визнано таким важливим документом, що його надіслали до Рима. Видимо, було натиснуто потужні пружини, аби заховати той документ якнайдалі від людських очей. Протягом цілих сторіч ніхто навіть гадки не мав про його існування. Аж у минулому сторіччі славетний італійський історик Лорбія випадково натрапив на нього в архівах Ватікану. Отож тепер не лишилося ніякого сумніву, що вина за вибух бомби в конгресі в 1913 р. лежить на Залізній П’яті. Якби навіть не вийшла на світ Первезова сповідь, і тоді не було б жодного сумніву, бо цей замах, що дозволив Олігархії ув’язнити п’ятдесят двох депутатів-соціалістів, надзвичайно подібний до безлічі таких же злочинів, учинених як олігархами, так і капіталістами до них.

Класичним прикладом цинічного й жорстокого судового вбивства невинних людей е страта так званих геймаркетських анархістів у Чікаго в кінці XIX ст. християнської ери.

Особливу категорію злочинів у ті часи становили зумисні провокаційні підпали та знищення іншими способами майна капіталістів руками самих капіталістів. А карали за це дуже часто зовсім не винних людей — їм «пришивали» злочини, за тодішнім жаргоном.

Під час робітничих заворушень у першому десятиріччі XX ст. капіталісти пустили в хід ще кривавіші способи боротьби проти робітників. Щоб розгромити Західну федерацію гірників, капіталісти через своїх агентів висадили в повітря залізничну станцію Індепендене. Тринадцять чоловік було вбито, ще більше поранено. Маючи у своїх руках законодавчі та судові органи в штаті Колорадо, капіталісти звинуватили в цьому злочині шахтарів і замалим не засудили їх. Один з виконавців цього злочину, Ромен, як і Первез, сидів у тюрмі в іншому штаті — Канзасі,— коли до нього звернулися агенти капіталістів з аналогічною пропозицією. Однак Роменова сповідь стала відома широкій публіці ще За його життя.

За тих же часів відбувся процес Мойера та Гейвуда, двох видатних і безстрашних робітничих лідерів. Один був головою; а другий — секретарем Західної федерації гірників. За непевних обставин було вбито колишнього губернатора штату Айдахо. Соціалісти й гірники відкрито обвинувачували в цьому злочині власників шахт. Незважаючи на це, губернатори штатів Айдахо і Колорадо, порушуючи федеральну конституцію та закони штатів, наказали поліції схопити Мойєра та Гейвуда. Обох їх було ув’язнено і звинувачено в убивстві. Ось що писав з цього приводу тодішній лідер американських соціалістів Юджін В. Дебс: «Проти тих вождів робітничого класу, яких не щастить підкупити, ані залякати, буржуазія пускає в хід убивство або судову розправу. Єдиною провиною Мойєра та Гейвуда була їхня непохитна вірність робітничому класові. Капіталісти загарбали в свої руки нашу країну, розбестили наших політиків та наших суддів, затиснули в лещатах робітників, а зараз вони ще хочуть розправитися з тими, хто не бажає беззастережно улягати їхній звірячій владі. Губернатори штатів Айдахо і Колорадо — це лише попихачі справжніх панів, плутократів. У цій справі позиваються робітництво й плутократія. І якщо плутократія завдала першого удару, то наш удар буде останній».

90

Ця картина добре змальовує дикі звичаї та жорстокість панівних класів. Коли народ голодував — панських собачок доглядали служниці. То був дуже відповідальний маскарад для Евіс Евергард. Ішлося про життя і смерть — і про справу Революції, отож ми повинні їй вірити.

91

Пульманами — за ім’ям конструктора — називалися розкішні залізничні вагони тих часів.