Твори у 12 томах. Том 04: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще одна річ, про яку я маю оповісти перше ніж скінчу. Це один сон, що мені часто сниться; а на яві воно, напевне, сталося тою добою, коли я жив у високій неприступній печері. Пригадую, що одного разу я заблукав лісом далеко на схід сонця й натрапив на плем’я Деревиків. Причаївшись у гущавині, я стежив, як вони бавляться. Вони саме зібралися на ревище чи то сміховище й скакали та репетували диким хором.

Несподівано й гомін, і скакання вщухли. З переляку всі поприсідали, кидаючи очима, куди відступити. Тоді поміж гурт увійшов Червоноок. Усі з жаху сахалися від нього. Але він нікого не скривдив. Він був уже їхній. Слідом за ним, ступаючи кривими, жилавими ногами й спираючись на землю пальцями рук, ішла стара самиця з породи Деревиків — його остання жінка, Червоноок сів у середині кола. Ось зараз, пишучи оце, я як живого бачу його, похмурого, з запаленими очима; він обводить ними коло Деревиків, згинає свою страшнючу ногу й скарлюченими пальцями чухає собі черево. Це — Червоноок, це — атавізм.

ДОРОГА

ВИСПОВІДЬ

Якось у Неваді я кілька годин поспіль розсипав перед одною жінкою щільну несосвітенну й безсоромну брехню. Не те щоб я хотів тепер перепросити її. Зовсім ні. Просто мені хочеться повісти їй усю правду, як то воно було. На жаль, я вам не докажу, як її на ймення, ані, тим більш, її теперішньої адреси. Та якщо ці рядки, бува, траплять їй на очі, то, чейже, вона черкне мені слово-друге.

Діялось то в Рено, штат Невада, влітку 1892 року. Був саме ярмарок, і містечко аж кишіло авантюрниками та пройдисвітами, не кажучи вже про орди голодних волоцюггобо. Через це несите бурлацтво і зробилось містечко «голодним». Зайди стільки «накалатали» в тильні двері до містян, що врешті тим дверям увірилось і озиватись.

В містечку стало «нев’їжно», як гомоніли поміж собою волоцюги. І я знаю, що не один мені ляснув обід, хоч я мав кебету «розкидати ногами» і не поступився б іншим, коли йдеться за «хляпи хвірткою», «подачки», «посиденьки» чи роздобутки «сякого-такого дріб’язку» на вулиці. Та що там казати, одного дня мене в тім містечку так прикрутило, що я під самим носом у провідника напробій удерся до персонального вагона якогось мандрівного мільйонера. Коли я вскочив до вагона, поїзд уже рушав, і я мотнувся до згаданого мільйонера, а провідник нависом за мною, сягаючи рукою по мою душу. Звитяжця у тих гонах не виявилося, бо я досяг фінішу — тобто мільйонера — ту ж мить, як провідник наздогнав мене. Часу на церемонії не було. «Ке-те-но чвертак на хліб», — вихопивсь я, і хай я лусну, коли мій мільйонер не шусть собі до кишені і не тиць мені… якраз… точнісінько… чвертак! Його, либонь, так ошелешило, що він скорився механічно, і я відтоді й до сьогодні все не можу дарувати собі, що не загадав долара. Не йнакше, як він був би дав. Коли я стрибав з того вагона, провідник налучався копнути мене в лице. Але схибив. Якщо ти маєш стрибнути на залізничне полотно з найнижчої приступки вагона, і не вломити собі при цьому карка, а розлючений ефіоп зверху поціляє тобі в пику шкарбуном одинадцятого розміру, то становище твоє страшенно невигідне. Та попри все, я дістав той чвертак! А таки дістав його!

Але повернімось до тої жінки, що перед нею розсипав я таку безсоромну брехню. Був останній день мого побуту в Рено. Я засидівся на іподромі, дивлячись, як скачуть поні, і зостався без обіду (нічим себто не проквасив душі вполудие). їсти аж пищало, а тут, як на те, створили комітет громадської безпеки, щоб очистити місто від таких от голодних грішників, як я. Вже не одного нашого брата-волоцюгу злапав Джон Закон, а з-поза холодних кряжів Сієрри мені вчувався поклик сонячних долин Каліфорнії. Перше ніж обтрусити порох Рено зі своїх ніг, я мав полагодити дві справи: почепитись на сліпий багажняк у трансконтинентальному курсом на захід, а перед тим ще набігати якогось підживку. Навіть-бо юнакові нелегко зважитись натщесерце на цілісіньку ніч дороги зовні поїзда, що чухрає захисними галереями та тунелями крізь віковічні сніги піднебесних гір.

Але той підживок був тяжкою проблемою. Мене «трутонули» в доброму десятку домів. Часом доводилось чути ущипливі зауваги та прозорі натяки на гратчасті вікна, що десь плачуть по мені. Найдошкульніше в цьому те, що такі твердження були аж надто слушні. Саме тому я й вирушав того вечора на захід. Джон Закон нишпорив по цілому містечку, вганяючи за голодними та бездомними, бо не хто ж, як вони, мешкали у нього за гратчастими вікнами.

В інших домах двері захряскувано мені під самісіньким носом, уриваючи моє чемне й покірне прохання дати чогось поїсти. В одному будинку так і дверей не відчинили. Я стояв на ганку й стукав, а вони видивлялись на мене крізь вікно. Хтось навіть підніс догори цупкеньке хлоп’ятко, аби малому з-за плечей дорослих видно було волоцюгу, що не дістане в їхньому домі ні крихти.

Ішлося на те, чи не доведеться по підживок удатися до зовсім убогих. Зовсім убогі — це остання надія голодного волоцюги. На зовсім убогих все можна покластися. Вони зроду голодного не проженуть. Не раз по всіх Сполучених Штатах у кам’яниці на пагорбі відмовляли мені, тоді як десь біля струмка чи при багнистому низькодолі у злиденній халупі з вікнами, позатиканими шматур’ям, де порядкує спрацьована й виснажена мати, — я завжди діставав якийсь підживок. Ви, професійні добродійники! Підіть-но до вбогих та повчіться, бо тільки вбогі милосердні. Вони дають і ніколи не скупляться на те, що мають, хоч дуже часто відривають від самих себе. Кістка собаці — то ще не добродійство. Добродійство це кістка, що ти поділився нею з собакою, коли й сам голоден, як собака.

Один дім, де мене трутонули того вечора, особливо мені затямився. Крізь прочинені вікна веранди видко було їдальню й чоловіка, що наминав запіканку, — грубезну запіканку з м’ясом. Я стояв на порозі, а він, балакаючи зі мною, не кидав їсти. Йому, мабуть, не зле гараздувалося, і з висоти тих гараздів чом би він і не бундючився перед безталанним своїм братом-горопахою.

Моє прохання чогось поїсти він прикро урвав сердитим: «А працювати, либонь, не хочеш?»

Отуди к лиху! За роботу ж я не згадував і словом. Харч — ось-бо за що йшлося. А працювати я й не поривався. Власне, думка була того вечора виїхати трансконтинентальним на захід.

— Ти б не став до роботи, хоч би й мав нагоду, — дозоляв мені господар.

Я позирнув на лагідне обличчя його дружини і зрозумів, що якби не той цербер, я б досхочу набрався його запіканки. А тим часом цербер сам її вперізував, тож я бачив, що мушу власкавити його, коли хочу й собі дістати пайку. Тим-то, згнітивши серце, я пристав на його трудову мораль.

— Чом ні, я хочу працювати, — загнув я харамана.

— Не вірю, — пирхнув він.

— Візьміть мене на спробунок, — похопивсь я запально, впадаючи в роль.

— Гаразд, — погодився він. — Приходь на ріг такої-то й такої-то вулиць (адреса мені вже звітріла з пам’яті) завтра вранці. Знаєш, де згарище. Я дам тобі роботу перекидати цеглу.

— Слухаю, сер, я там буду.

Він рохкнув і їв далі. Я все чекав. За кілька хвилин він глип на мене сторчака, мовляв: «То ти ще не пішов?» — і як не гарикне:

— Ну?

— Я… мені б чогось поїсти, — делікатно пробурмотів я.

— А не казав я, що ти б не став до роботи? — гримнув він.

Він мав рацію, що й казати, але дійшов того висновку, певно, читанням думок, бо логіка в нього була явно ганджувата. Тільки що прошакові під чужим порогом годиться бути покірним, і я пристав на його логіку, як раніше на його мораль.

— Бачите, я зараз голодний, — пояснив я все так само делікатно. — Завтра вранці я буду ще голодніший. Уявляєте, як охляну я до вечора, коли цілий день поперекидаю цеглу, не мавши й ріски в роті? Ну, а коли ви дасте мені чогось перекусити, то взавтра мені та цегла за виграшки стане.

Він поважно обмірковував мою супліку, не кидаючи при тім жувати, а його жіночка трепетно поривалась обстати за мене уласкавною промовою, та повстрималась.

— Ось що я тобі скажу, — вирік він між двома кусами. — Виходь завтра на роботу, а вполудне дістанеш завдаток, щоб вистачило на обід. Там побачимо, яким ти духом дишеш.

— А тим часом… — почав був я, та він урвав: