Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПРО СЕБЕ

Народився я в Сан-Франціско 1876 року. П’ятнадцятилітнім бувши, я вже вважав себе за дорослого і, коли випадково мав зайвого цента, витрачав його не на цукерки, а на пиво, бо гадав, що дорослому більше личить кружляти пиво. Тепер, коли став я старший майже вдвічі, мене тягне до хлоп’ячого віку, що його в мене зроду не було, і ведусь я тепер менш поважно, ніж коли-будь раніше. А ну ж, може, таки віднайду отой свій хлоп’ячий вік!

Відповідальність — це було чи не найперше, що я зрозумів у житті. Не пам’ятаю, чи мене коли учено читати та писати — на п’ятому році я вже вмів і те, й те, — але знаю, що перша моя школа була в Аламеді, а потім ми перебралися на ранчо і я працював там, починаючи з восьми літ.

Друга школа, де я робив спроби набути знання, — то була одна безладна інституція в Сан-Матео. На кожен клас там припадало по одному столові, але траплялися дні, що ми за стіл і зовсім не сідали, бо часто-густо учитель приходив п’яний, і тоді який із старших хлопців його лушпенив. Щоб поновити рівновагу, учитель давав перцю меншим, — отож можете уявити, що то була за школа. Ані з моїх родичів, ані з людей ширшого околу ніхто не мав літературних смаків чи поривань, хіба найближче до літератури стояв мій прадід-валіець, округовий писар; у глухих лісах він самовіддано проповідував слово боже, за що його вславлено йменням Патер Джоне.

Ще з дитинства дуже мене вражало людське неуцтво. Не було ще мені й дев’яти літ, як я зачитувався книжкою Вашінгтона Ірвінга «Альгамбра»[75] і все ніяк не міг зрозуміти, чом це інші пожильці ранчо про неї й не чули. Пізніше я прийшов до висновку, що таке неуцтво властиве сільським мешканцям, а вже ж городяни не бувають остільки безтямні. І ось одного разу приїхав до нас на ранчо якийсь міський чоловік. Були на ньому лаковані черевики й сукняне пальто, і я собі й подумав: оце маю нагоду поділитися думками з освіченою людиною. З цеглин, назбираних зі старого розваленого комина, я збудував собі власну «Альгамбру», — вежі, тераси, все, як годиться, — а всілякі частини поназначувано крейдою. Отож сюди я й запровадив городянина та почав розпитувати його про «Альгамбру», але виявилося, що й він так само нетямущий, як і мешканці ранчо. Тоді мені довелося втішитись думкою, що на світі е лише двоє розумних людей — Вашінгтон Ірвінг та я.

В ті часи, окрім «Альгамбри», я читав здебільшого десятицентові романи, що діставав у наймитів, та газети, що з них служниці захоплено вичитували про пригоди бідних, але цнотливих продавниць.

Не диво, що від такого читва склалися в мене про все вельми своєрідні уявлення, але ж я був цілком самотній, і читав усе, що до рук навинеться. Величезне вражіння справила на мене повість Уйди[76] «Сігна», яку я пожадливо перечитував упродовж двох літ. Кінця твору я не знав, аж покине виріс, бо в моїй книжці бракувало останніх розділів, — а через те я й надалі мріяв разом з героєм, і разом з ним не знав, що на нього чигає під кінець Немезіда. Був такий час, коли я тільки й роботи мав у ранчо, що доглядати бджоли: від схід сонця до вечора сидів собі під деревом, дожидаючи, як вони стануть роїтися. На читання та мріяння часу було вдосталь. Лівермор — долина рівна, одноманітна, та й довколишні пагорби мене анітрохи не цікавили, тож єдине, що могло відірвати мене від мрій, — це як рій виходив; тоді я подавав гасло, і з ранчо збігалися люди з горшками, рондлями та відрами. Новість «Сігна» починалася, здається, словами: «Це був лише маленький хлопчик»; проте цей маленький хлопчик марив зробитися славетним музикою та кинути собі під ноги всю Європу. Ну то й що? Я теж був лише маленький хлопчик. Отож чому б мені не зробитися само тим, ким мріяв стати Сігна?

Життя на каліфорнійськім ранчо здавалося мені вкрай нудне, і я щодня намисляв собі податися поза межу крайнеба та побачити світу. Вже тоді щось шепотіло мені, намовляло; мій розум поривався до прекрасного, хоч жив я в оточенні не конче таки гарному. Пагорби й долини тамтешні були мені як більмо на оці, мене аж млоїло від них, і лише тоді стали вони мені любі, коли я їх покинув.

На одинадцятому році життя я розпрощався з ранчо й переїхав до Окленда, де збував стільки часу в Загальноприступній публічній бібліотеці, жадібно читаючи все, що навернеться на очі, аж урешті за браком руху з’явилися в мене перші ознаки танцю св. Віта. Що більше я дізнавався про світ, то частіше натрапляв на розчарування. Заробляв я тоді собі на хліб, продаючи на вулиці газети. Від того часу й до шістнадцяти літ я перепробував тисячу й одно заняття, чергуючи то працю зі школою, а то школу з працею.

Потім спокусив мене потяг до пригод, і я покинув домівку. Не втік, а саме покинув — виплив у бухту та приєднався до піратів, що здобували устриці. Тепер минулися часи устричних піратів, але якби мені віддячено по заслузі, запакували б мене до в’язниці літ на п’ятсот за піратство. Потім я плавав матросом на шхуні та ловив лососів. Як це не кумедно, але після цього я служив у рибальському патрулі, де мав на обов’язку затримувати всіх порушників законів про рибальство. Чимало таких свавільців — китайці, греки та італійці — ловило потайки в той час рибу, та не один дозорець із берегової охорони наклав головою за те, що до них втручався. Не мав я жодної зброї, хіба що сталеве видельце, але почував себе справжнім чоловіком і не знав страху, викараскуючись на облавок якого човна, щоб затримати браконьєра.

Пізніше я знову пішов у матроси й вирядився до берегів Японії ловити котиків, а звідти — в Берінгове море. Через сім місяців я повернувся до Каліфорнії й перепробував усякої праці — згрібав вугілля, був за вантажника в порту, працював на джутовій фабриці від шостої ранку до сьомої вечора. Наступного року я лагодився помандрувати з тим самим товариством знову на котиків, але якось прогавив. Вони попливли на «Мері Томас», що загинула з усією командою.

Як я ще вчився прихапцем у школі, то писав, бувало, звичайні шкільні твори, за що мене абияк і хвалили. Тепер, працюючи на джутовій фабриці, я знову пробував вряди-годи написати що-небудь. Фабрика забирала в мене тринадцять годин на добу, а що був я молодим та любив побавитися у вільні від праці години, то на писання часу майже й не залишалося. Сан-франціська газета «Клич» призначила премію за нарис, і моя мати умовляла мене спробувати щастя. Я послухав, обравши за тему «Тайфун при берегах Японії». Дуже стомлений та сонний, знаючи, що о пів на шосту ранку мушу вже бути на ногах, я заходився опівночі коло оповідання й працював, аж поки не списав дві тисячі слів — довшого нарису не вільно було писати, — але тему свою розробив тільки до половини. Наступної ночі, так само втомлений, я написав що дві тисячі слів і закінчив твір, а третьої ночі взявся викреслювати зайве, щоб не відступити від умов конкурсу. Першу премію дістав я; другу й третю одержали студенти Стенфордського та Берклійського університетів[77].

Такий успіх у конкурсі Сан-франціського «Кличу» заохотив мене не на жарт подумати про перо. Але ще надто в мені кипіла кров, щоб усидіти на місці, і я відклав надалі літературну працю, написавши лише дрібничку для «Кличу», яку той зараз таки й забракував.

Пішки я обходив усі Сполучені Штати, від Каліфорнії до Бостона, і з півночі на південь, а на тихоокеанське надбережжя повернувся через Канаду, де попався до в’язниці й відробив належний термін за Волоцюзтво. Мої мандрівні пригоди зробили з мене соціаліста. Перше в схиляв голову перед величністю праці і, не читавши ні Карлейля, ні Кіплінга, сформулював таку власну євангелію труду, яка їм і не снилася. Праця для мене була ап В ній я вбачав і виправдання, і порятунок. Ніколи на не зрозумієте тих гордощів, що відчував я, сумлінно виконавши тяжку роботу. Вірнішого платного раба жоден капіталіст ніколи й не визискував. Одно слово, мій вам веселий індивідуалізм геть-чисто посіла ортодоксальна буржуазна етика.

Я добувся з заходу, де люди мали гарний заробок, а праця шукала робітника, в густо заселені робітничі центри східних штатів, де люди були нужденні і кожне вганяло хоч би за якою працею, і там я поглинув на життя з нового, зовсім іншого погляду. Я побачив робітників на людських смітниках, на дні соціальної прірви. І я заприсягся сам перед собою ніколи більше не перериватися роботі, хіба що змусить крайня біда. Відтоді я знав лише одно: уникати тяжкої фізичної праці.

На дев’ятнадцятому році я повернувся до Окленда та вступив до середньої ніколи, що випускала, як звичайно, шкільний журнал. То був тижневик — ні, здається, місячник, — і я почав писати до нього оповідання, в яких, майже нічого не вигадуючи, переказував тільки свої морські та бурлацькі враження. Перебув я там рік, служачи за двірника, щоб здобути дещицю на прожиток, а тоді покинув школу, бо не стало вже снаги терпіти. В ті часи мої соціалістичні переконання звернули на себе певну увагу, і мене прозвано «хлопчина-соціаліст»; ця відзнака допровадила мене до арешту за вуличні виступи. Далі я вчився три місяці самотужки, опанувавши за цей час трирічну програму, і вступив до Каліфорнійського університету. Затявшись конче здобути вищу освіту, я, щоб мати чим прожити, працював у пральні та ще власним пером. Оце єдиний раз працював я тут з любов’ю до праці, але тягар виявився надсильний, і, не відбувши й року, я мусив залишити університет.

Я й далі прасував сорочки та іншу всячину в пральні, а вільний час витрачав на писання. Я намагався упоратися з одним і з другим, але часто-густо засинав з пером у руці. Тоді я покинув пральню й увесь час тільки писав, жив та снував мрії. По тримісячній випробі я відмовився від письменства, прийшовши до висновку, що я невдаха, і вирушив до Клондайку по золото. В кінці року там почався спалах цинги й примусив мене вибратися звідти; єдині нотатки з тієї подорожі написав я на зворотній дорозі, як довелося пливти тисячу дев’ятсот миль у звичайному човні. У тому Клондайку я знайшов самого себе. Там ніхто не балакає. Кожен думає. Там у вас складається справжній погляд на життя. Склався і в мене.

Поки я пробував у Клондайку, помер мій батько, і ввесь родинний тягар зліг мені на плечі. Тяжкі часи настали в Каліфорнії, і годі було знайти собі роботу. Підшукуючи якого-небудь хліба, я написав «На низ річкою» — оповідання, що його забраковано. Очікуючи тієї відмови, я написав для одної газети на двадцять тисяч слів оповідання з продовженням; забраковано і його. В проміжках між відмовами я таки не кидав писати. Жодного редактора я тоді ще й у вічі не бачив. Я не знав жодної людини, що надрукувала що-небудь. Нарешті каліфорнійський журнал прийняв одно оповідання і заплатив за нього п’ять доларів. Незабаром після цього «Чорний кіт» запропонував мені сорок доларів за оповідання. Від того часу завертілося колесо, і в майбутньому мені, либонь, не доведеться згрібати вугілля задля шматка хліба, хоча я це колись робив і міг би робити знову при потребі.

Першу мою книжку надруковано в 1900 році. Праця в газеті дала б мені кращий заробіток, але в мене вистачило глузду відмовитись від рабства в тієї машини, що губить людину; а власне такою є газета для юнака, коли він ще не сформувався. Аж здобувши собі відповідне становище, як співробітник журналів, взявся я до газетної праці. Я вірю в необхідність стало працювати й натхнення не вичікую ніколи. Людина з мене не тільки недбала та безладна, а й до того меланхолійної вдачі, але все ж я подолав у собі і те й те. На мені позначилась дисципліна, що я навик їй підлягати, бувши матросом. Дуже можливо, що служба на морі спричинила ще й те, що лягаю я спати в призначений час і сплю мало. Йде в мене на сон пересічно п’ять з половиною годин, та не було ще такого випадку, щоб я не ліг спати, коли надійде пора.

Я страшенно кохаюся в спорті, захоплююся боксом, фехтуванням, плавбою, їздою верхи, люблю керувати яхтою, ба навіть пускати змія. Волю жити на передмісті, хоча сам і містянин зроду. Проте найлюбіше життя на селі — отам тільки й живеш близько до природи. З письменників, що мали на мене найбільший вплив, як я постаршав, були Карл Маркс почасти та Спенсер взагалі. В часи мого змарнованого хлоп’ячого віку я був би взявся до музики, коли б дано мені таку нагоду. Тепер, у дні своєї, сказати б, справжньої молодості, я б радо заходився писати вірші та памфлети, коли б мав на руках мільйон чи два. «Спілку старих людей» та уривки з «Листів Кемптон — Вейс» вважаю за найкращі з-поміж своїх творів. Декому не подобається перший твір. їм більше до смаку речі блискучіші та бадьоріші. Можливо, і я пристану на їхню думку, як залишаться позаду дні моєї молодості.

РЕВОЛЮЦІЯ

Недавно я одержав листа з Арізони. Він починається словами: «Дорогий товаришу!» І закінчується: «Ваш — в ім’я Революції». Відповідаючи своєму дописувачеві, я теж починаю листа словами: «Дорогий товаришу!» І закінчую: «Ваш — в ім’я Революції». У Сполучених Штатах чотириста тисяч чоловік, а всього близько мільйона людських душ починають свої листи словами: «Дорогий товаришу!» і закінчують: «Ваш — в ім’я Революції». Три мільйони німців, мільйон французів, вісімсот тисяч австрійців, триста тисяч бельгійців, двісті п’ятдесят тисяч італійців, сто тисяч англійців і стільки ж швейцарців починають свої листи словами: «Дорогий товаришу!» — і закінчують:

«Ваш — в ім’я Революції». Всі вони — товариші, революціонери.

Проти такої сили людей мізерними видаються величезні армії Наполеона і Ксеркса[78]. Але ці люди не завойовують чужих країв і не підпирають настановлених там тиранів, їхнє гасло — завоювання революційні. їх сім мільйонів чоловік, і все це військо відповідно до сьогочасних умов самовіддано б’ється, щоб завоювати всі багатства світу і знести до решти існуючий лад.

Світова історія ще не знала такої революції. Між нею і американською чи французькими революціями годі шукати схожості. її велич незрівнянна. Інші революції проти неї, що астероїди проти сонця. Вона єдина в своєму роді — це перша світова революція у світі, якому ніколи не бракувало революцій. Мало того — це перша спроба організованого руху, руху, що пізніше має поширитися геть по всьому світі, не минаючи найвідлегліших закутків планети.

Ця революція не схожа на інші під багатьма оглядами.

Вона не спорадична. Вона не полум’я народного гніву, що згасає того ж таки дня, коли й спалахує. Вона старша від нинішнього покоління. Вона має свою історію та традиції, має і свій поминальний список, от тільки що не такий довгий, як у християн. Вона має також свою літературу, стократ прекраснішу, мудрішу й науково спроможнішу, ніж будь-яка із створених попередніми революціями.

Вони звуть себе «товаришами», ці люди, — товаришами в боротьбі за соціалізм. І то не порожнє слово, сказане для годиться. Воно гуртує їх, як братів, як однодумців, що стоять біч-о-біч під червоним прапором повстання. Червоний прапор, до речі, символізує братерство, а не червоного півня, як то уявив собі переляканий буржуа. Товариські почуття революціонерів живі й гарячі. Вони долають географічні межі, переступають расові забобони; життя показало, що вони дужчі, ніж Четверте липня[79], чи хвалькуватий американізм наших предків. Французькі і німецькі робітники-соціалісти забувають про Ельзас та Лотарінгію і, коли нависає загроза війни, ухвалюють не сваритися між собою, адже вони робітники й товариші. Зовсім недавно, коли Японія і Росія вп’ялися одне одному в горлянки, японські революціонери звернулися до своїх російських товаришів з таким листом: «Дорогі товариші! Ваш уряд і наш недавно розпочали війну за свої імперіалістичні інтереси, але ми, соціалісти, не визнаємо кордонів, рас, країн чи націй. Ми — товариші, брати й сестри, і нам нема чого ворогувати. Ваш ворог — не японський народ, а наш мілітаризм і так званий патріотизм. Патріотизм і мілітаризм — це наші спільні вороги».

В січні 1905 року по всій Америці соціалісти влаштували масові мітинги, щоб привітати своїх товаришів, повсталих російських революціонерів, і, головне, «наснажити м’язи» їхній боротьбі, збираючи гроші та пересилаючи їх російським провідникам.

І заклик збирати гроші, і схвальне його сприйняття, і сам текст заклику разюче й наочно засвідчують, що міжнародна солідарність робітників — одна з підвалин світової революції: «Хоч як би там закінчилася нинішня революція в Росії, соціалістична пропаганда в цій країні дістала від неї такий могутній поштовх, якого не знає історія сучасних класових воєн. Героїчну битву за волю в Росії провадять майже самі робітники під духовним проводом соціалістів, і це зайвий раз підтверджує, що класово свідомий пролетаріат став авангардом новочасних визвольних рухів».

[75] Альгамбра — палац біля м. Гренада (Іспанія), визначний пам’ятник маврітанської архітектури XIII–XIV ст. ст. Таку саму назву має збірка нарисів та оповідань на іспанські теми (1832) В. Ірвінга.

[76] Уйда (справжнє прізвище де ла Раме, 1840–1908) — англійська письменниця.

[77] Стенфордський та Берклійський університети. — Стенфордський університет (Каліфорнія) — приватний, заснований 1891 р. коштом Л. Стенфорда; Берклійський, заснований 1855 p., фінансується штатом Каліфорнія.

[78] Ксеркс — давньоперський цар (правив у 486–465 pp. до н. е.).

[79] Четверте липня. — 4 липня 1776 р. прийнято «Декларацію незалежності», що проголошувала утворення з колишніх англійських колоній самостійної американської держави, а також рівність усіх громадян перед законом. Цей день є національним святом у США.