Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Том, добродушний і лагідний, був, проте, як здебільшого західні поселенці, здержливий в емоціях. Він кивнув їй і слухняно пішов до дверей, але раптом завагався. Він не сказав нічого, тільки глянув на Сексон з вдячністю й братньою любов’ю. Вона зрозуміла цей погляд і всією істотою відгукнулася на нього.

— Усе гаразд, так, так, усе гаразд! — палко скрикнула вона.

Том похитав головою.

— Ні, не гаразд. Сором, тяжкий сором — ось що це таке. — Він знизав плечима. — За себе мені байдуже. Але за тебе мені прикро. Все твоє життя ще перед тобою, люба моя сестричко. Молоді роки минуть так швидко, що й не схаменешся. Кепський початок дня. Забудь про все мерщій, біжи до свого приятеля та погуляй з ним. — Він спинився біля відкритих дверей, поклавши руку на клямку. Брови його болісно стиснулися. — Хай йому чорт! І хто б подумав! Колись і ми з Сарою їздили кіньми в гори. Мабуть, і вона тоді теж мала три пари черевичків. Чи ж можна повірити?

Сексон побігла до себе причепуритися; вона скочила на стільця, щоб іще раз критично поглянути в дзеркальце на стіні, чи гарно лежить на ній полотняна спідниця. Цю спідницю й жакета вона купила в крамниці, але дещо довелося на себе переробити, а щоб здавалося, ніби костюм шито в кравця, всі шви перестрочила у дві смужки. Стоячи на стільці, вона швиденько обсмикала й підтягла спідницю. Все гаразд. Милували око і тонкі щиколодки над низенькими шкіряними черевичками, і граціозна форма пружних литок у нових простих брунатних панчішках. Скочивши зі стільця, вона пришпилила до зачіски матроського капелюшка з твердої білої соломи, обвитого брунатною стрічкою в тон до паска. Потім похапцем міцно потерла свої бліді щоки, з яких Сарина істерика зігнала ввесь рум’янець, і затрималася на хвилинку, щоб одягти рукавички: колись на «сторінці мод» недільного додатку до газети вона вичитала, що справжні леді ніколи не вдягають рукавичок на вулиці.

Рішуче подавшись через вітальню й повз Сарину спальню, крізь тонкі стіни якої прохоплювалося важке сопіння й хлипання, Сексон на превелику силу примусила свої щоки зберегти рожевий колір, а очі весело поблискувати. І вона досягла свого. Біллі й на думку не могло спасти, щоб це жваве юне створіння, яке так легко збігло до нього з ганку, могло допіру витримати боротьбу з вибухом божевільної істерії.

Під сяйвом вранішнього сонця Біллі мало не засліпив Сексон своєю білявою принадою. На його білих майже ніжно-дівочих щоках грав легкий рум’янець. Сині очі були ще темніші, ніж звичайно, а м’які кучері ніколи ще так не золотилися стиглим колоссям, як тепер. Ні разу досі не бачила вона його таким велично-юним. Коли він усміхнувся до неї, блиснувши білими зубами з-за червоних губ, по її тілі знову розлилося відчуття супокою й відпочинку. Після напівшалених зойків та голосіння братової, величний спокій Біллиної постаті втихомирював душу, і Сексон мимоволі засміялася подумки, згадавши, скільки страшного наговорив їй тоді Біллі про свою запальну вдану.

Вона вже деколи їздила візником, але були то переважно важкі, незграбні, дибкуваті брички, запряжені однією захлялою шкапиною і розраховані на витривалість. Але тут перед нею стояла пара гарячих, неспокійних коней — вони, басуючи, мотали гривами, а їхня блискуча булано-золотиста шерсть свідчила про те, що за все своє славне молоде життя їх ще й разу не здавалося у винайм. Упряж на них була тендітна й легка, дишель неймовірно тоненький. А Біллі здавався невід’ємною частиною і владарем цих коней та цього вузенького повозу на великих жовтих колесах з гумовими шинами. Як відмінний від інших був цей екіпаж, так і сам Біллі був відмінний від парубків, що возили її на прогулянку в незграбних колясках, запряжених захарчованими шкапами. Він тримав віжки в одній руці, але здержував гарячих молодих коней більше своїм низьким, тихим і спокійним голосом, у якому відчувалася міць і сила волі.

Треба було поспішати. Пильним жіночим оком Сексон одразу помітила юрбу цікавих дітей; голови дорослих теж здивовано визирали з-за фіранок. Вільною рукою Біллі відкинув полотняну запону й допоміг їй сісти обіч себе. Дуже зручне було те пружне сидіння, приємно було відкинутись на високу спинку, оббиту м’якою коричневою шкірою, але ще приємніше було відчувати близькість цього спокійного, певного у своїй силі юнака.

— Як вони вам подобаються? — спитав Біллі, беручи віжки в обидві руки й пускаючи коней, що рвучко ринули вперед. Сексон ще ніколи не бачила таких вправних коней. — Вони, знаєте, хазяйські. Таких коней не наймеш. Він дає їх мені часом, щоб не застоювалися. Якщо їх не привчати до регулярних виїздів, то потім сам будеш не радий. Гляньте на Короля — як виграє! Хіба не розкіш, га? Ач, яка краса! Цей теж нівроку. Його звати Принц. Довелося одягти йому мундштука, бо йнакше не втримаєш. Ах ти ж!.. Пустуєш?.. Бачили, Сексон? Оце коні! Не коні — змії!

За ними вслід полинули захоплені вигуки сусідських дітей, і, дихнувши на повні груди, Сексон подумала, що її щасливий день, нарешті, почався.

— Я зовсім не знаюся на конях, — казала Сексон. — Мені зроду не доводилося їздити верхи, а як деколи траплялося правувати, — завжди то були якісь кривоногі шкапи, що раз у раз спотикалися. Але коней я не боюся. Я дуже люблю їх. Мені здається, це в мене вроджене.

Біллі глянув на неї у щирому захопленні.

— Це чудово! Це те, що я люблю в жінці,— сміливість! Бо ж часом як візьму з собою яку дівчину — ну, чисто всі жили повисотує. Ох, як вони мене злостять!.. Нервуються, і тремтять, і вищать, і трясуться… Мабуть, і їздили вони тільки заради мене, а зовсім не заради прогулянки. А мені до вподоби хоробра дівчина, що любить коней. Ось ви справді наче така дівчина, Сексон, — їй-бо, така! З вами є про що побалакати. А з іншими така нудота! Мовчу, наче води в рот набрав. Вони нічого не тямлять, усього бояться… Ви, Сексон, мене розумієте…

— Може, треба народитися з любов’ю до коней, а може, це має бути у тебе в крові,— відказала вона. — Мабуть, я так люблю коні тому, що мені часто ввижається мій батько на своєму чалому. Але хоч там як, а я їх люблю. Коли я була ще зовсім маленька, то раз у раз малювала коні. Мама завжди підохочувала мене до того. Я маю цілий зшиток своїх дитячих малюнків — і там самі тільки коні та коні. Знаєте, Біллі, іноді мені сниться, що я маю коня, свого власного коня. А як часто сниться мені, що я їду верхи або правую кіньми!

— Я вам потім дам правити, — хай тільки вони трохи укоськаються. Тепер вони занадто басують… Візьміться за віжки, ось тут перед моїми руками, і міцно тримайте… Почуваєте? Звісно, — почуваєте. Чуєте, як вони тремтять? Я боюсь вам передати віжки, бо не втримаєте — надто ви легенька.

Очі Сексон засяяли; вона відчула в своїх руках тремтіння вудил і міць прекрасних, гарячих коней; а він, дивлячись на неї, загорався її радістю.

— Чого варта жінка, коли вона не годна бути рівнею чоловікові? — вигукнув він.

— Люди, що кохаються в чомусь одному, завжди легше сходяться, — відповіла Сексон, шаблоновою фразою прикриваючи свою радість: адже між ними й справді так багато спільного!

— Знаєте, Сексон, мені доводилося не раз битися, запекло битися, аби здобути перемогу, перед юрбою вічно п’яних, пропаханих куревом, огидних нікчем. Гидко згадати!.. І та покидь, що не знесла б жоднісінького удару в щелепу чи в живіт, — галасувала й ревла, вимагаючи від мене крові. Здумайте — крові! А в самих і риб’ячої крові катма! Слово честі, я волів би боротися перед одним глядачем, — хоча б і перед вами або кимось іншим, — аби він був мені до душі. Тоді б я пишався! Але битися перед отими миршавими, тупоголовими блазнями, полохливими, як кролі, і щоб вони плескали мені… мені? Невже ви дорікатимете, що я покинув оту гидоту? Та краще я битимуся перед старими спрацьованими шкапами, яким місце хіба на звалищі, ніж перед отим бидлом, у якого в жилах не кров, а вода з Контра-Кости, коли там починається дощова година.

— Я… я не знала, що бокс така… така річ, — нерішуче прошепотіла Сексон, випускаючи віжки з рук і знову відкидаючись на спинку поруч із Біллі.

— Не бокс, а юрба, що на нього милується, — раптом заступився він ревниво. — Звісно, бокс може зашкодити молодому хлопцеві, знівечити його здоров’я… Але найгірше дратує мене ця безглузда публіка. Навіть її оплески й хвальні слова принижують мене. Розумієте, що я хочу сказати? Я втрачаю свою гідність. Ви тільки здумайте! П’яниці непросипенні, страхопуди нещасні, що хворої кицьки бояться, що не годні й пальта порядній людині подати — і вони стають гопки, верещать і під’юджують мене… Мене! — Раптом Біллі зареготав: Ха-ха! Гляньте на нього! Ото пройда!

Великий бульдог, що крався нишком через вулицю, не звертаючи жодної уваги на запряг, прослизнув надто близько від Принца, і той вищирив зуби, спустив голову й натягнув віжки, щоб схопити пса.

— Наш Принц з натури теж перебієць. Він намагається зцапати пса зовсім не тому, що якийсь дармобит його на собаку нацькував. Він робить так з власної охоти. І це правильно. Бо це природно. Але на рингу, перед тими йолопами!.. Ні, хай бог милує, Сексон…

Сексон скоса поглядала на Біллі: як вільно керував він кіньми, що неслися ранковими недільними вулицями, як дужою рукою зненацька він осадив їх і збочив, обминаючи двох хлопчиків, що вовтузилися посеред вулиці з візочком… Вона дивилася на Віллі й раптом відчула в ньому незміряну глибінь і міць, таємничу силу темпераменту, зірниці приборканих на дні душі бур, темну похмурість, — як зорі, холодну й далеку, — запеклу дикість вовка і шляхетну дикість расового коня, праведний гнів янгола і невичерпний пал вічної юності. Вона сиділа біля юнака перелякана й приголомшена, — спрагла жінка, що тяглася до нього через усі оті прірви, що прагнула його обіймами й серцем, — і шепотіла до себе, відгукуючись на це почуття всіма струнами своєї душі: «Любий, любий…»

— Бігме, Сексон, — провадив він далі, підхоплюючи обірвану нитку розмови, — часами я так ненавидів їх усіх, що мені хотілося перескочити через канат і врізатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то є справжній бокс! Хоч би взяти той вечір, коли я бився з Біллі Мерфі. Біллі Мерфі! Якби ви тільки знали його. Мій друг. Найкращий, найвеселіший з усіх боксерів! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантської школи. Ми разом росли. Його двобій був мій двобій. Моє лихо було його лихо. Ми обоє захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, і не раз. Двічі ми закінчили внічию. А тоді — раз переміг він; другий раз я. І ось ми зійшлися з ним уп’яте, — уп’яте мали змагатися двоє людей, що люблять один одного. Він на три роки старший за мене. В нього жінка й двоє чи троє дітей, я їх теж знаю. І він мені друг. Розумієте?

Я важчий за нього на десять фунтів, але для боксерів важкої ваги це не вада. Він не відчуває часу й відстані так, як я, і я краще веду напад. Але він зате кмітливіший і моторніший. Я зроду не був такий моторний. Ми обоє не дамо себе скривдити. Обидві руки в нас розвинені, і ми добре орудуємо обома кулаками, — в обох нас міцний удар. Я знаю його вдари, а він мої — і ми один одного поважаємо. Шанси в нас однакові. Два змагання внічию, і по одній перемозі. Слово честі, я об тім і не думав, хто ж то переможе, — ми рівні. Отож, починається бій… Вам не прикро це слухати?

— Ні, ні! — скрикнула вона. — Мені страшенно цікаво, — ви такий надзвичайний.

Він прийняв похвалу як належне, не зморгнувши своїми ясними спокійними очима.

— Ми почали. Шість раундів, сім, вісім; ні його, ні моя не взяла. Я відбиваю його випади лівою рукою, і мені пощастило дати йому короткий аперкот правою, аж тут він як дасть мені у щелепу й у вухо — то в мене, вірите, в голові запаморочилось і загуло. Ну, виходить, усе гаразд — видно, що скінчиться знов унічию. А треба ж зробити двадцять раундів, знаєте.