Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не зважуюся, — прошепотіла вона ніби сама до себе, — я не зважуюся…

При цих словах його очі ніби шпигнули її виразом презирства і він сказав, не криючи недовіри:

— Ви б на все зважилися, аби лише захотіли, я знаю. Ви хочете?

Вона підвелася, заточуючись, наче вві сні. В неї промайнула думка, чи це не гіпноз? Треба оглянутися й подивитись на знайомі речі в кімнаті, щоб повернутися до дійсності. Але вона не могла відвести очей від Пата. І не могла вимовити ані слова.

Він підійшов і став поруч, його рука лягла їй на плече, і вона мимоволі пригорнулась до нього. Все це було вві сні, і вона більш не могла ні про що думати.

Це був виклик життю. Він мав рацію. Вона завжди зважувалась, коли хотіла. І вона таки хоче. Він уже допомагав їй одягатися. Ось вона прикріпила шпильками капелюшка. І ще не усвідомивши нічого, вона побачила, що виходить разом з ним із редакції. Нараз їй пригадалася «Втеча герцогині», «Пам’ятник та статуя». Тоді прийшли на пам’ять рядки поезії.

— «Куди ж подівсь Уорен?» — прошепотіла вона.

— «На горах він чи в морі?» — прошепотів він у відповідь.

Подібність їхніх переживань і спільність думок були для неї наче виправданням її безумства.

Ступивши на вулицю, він підніс руку зупинити таксі, але вона доторком руки зупинила його.

— Куди ми їдемо? — насилу переводячи дух, запитала вона.

— На вокзал. Ми саме встигнемо на поїзд до Сакраменто.

— Але ж я не можу так їхати, — заперечила вона. — У мене… у мене нема навіть хусточки на змінку!

Він спершу знов підніс руку, і лиш тоді відповів:

— Все купимо в Сакраменто. Ми там поберемося і вечірнім потягом вирушимо на північ. Я протелеграфую про все з дороги.

Коли машина підкотила до них, вона хутко перебігла поглядом по знайомій вулиці, по знайомій юрбі, а потім з раптовою тривогою подивилась в очі Глендонові.

— Але ж я нічого про вас не знаю! — промовила вона.

— Ми знаємо одне про одного чисто все! — була відповідь.

Його рука підтримувала й вела її, коли вона поставила ногу на підніжку. Одразу потому дверцята хряснули, він був уже поруч з нею, і машина мчала Маркіт-стрітом. Він обняв її, пригорнув до себе й поцілував. Коли вона знову глянула на нього, то побачила, що його обличчя повільно шаріється.

— Я… я чув, що існує мистецтво… мистецтво поцілунку, — прошепотів він. — Я сам нічого цього не вмію, але я навчуся. Бачите, ви… ви перша жінка, яку я поцілував за все своє життя.

Там, де вищерблений шпиль скелі підноситься понад хащею правічного лісу, прилягли чоловік і жінка. Внизу на узліссі паслися припнуті коні. До кожного сідла було прив’язано по два невеличких подорожніх мішка. Дерева були височенні всі, як один. На сотні футів тяглися вони до неба, а в перерізі мали вісім, десять, дванадцять, а то й ще більше футів. Увесь ранок верхівці продиралися ущелиною крізь незайману хащу, і ця скеля була першим місцем, куди вони могли вийти з лісу, щоб ним помилуватися.

Під ними й далі всюди, куди тільки око сягало, кряж за кряжем стелилися гори в серпанку жовтогарячої імли. Здавалося, кінця-краю нема цим гірським пасмам. Вони підносилися одне за одним аж до самої туманної смуги крайобрію, а за ними неясно вгадувались усе нові й нові гори. Ні галявин, ні прорубів у лісі не було: незайманий одвічний ліс покривав своїм буйним зелом цю землю на північ і південь, на схід і захід.

Вони лежали на скелі, замилувані в краєвиді, і чоловік міцно стискав жінчину руку. Це був їхній медовий місяць, і вони справляли його в гущавині секвойного лісу в Мендосіно. Дісталися вони сюди кіньми, з подорожніми мішками біля сідла, від самої Шасти і подорожували в лісових нетрях і пущах без певного плану, — просто їхали вперед, поки не спадало на думку звернути кудись убік. Одежа їхня була проста й невишукана: на ній верховий костюм захисного кольору, а на ньому комбінезон і вовняна сорочка, відкрита коло засмаглої шиї. Високий на зріст і дужий, він неначе й створений був, щоб жити серед цих лісових велетнів, і для неї жити поруч із ним, у його лісі, було справжнє щастя.

— Знаєш, мій велетню, — сказала вона, зводячись на лікті, щоб глянути на нього, — тут ще чудовніше, ніж ти обіцяв. І ми разом з тобою удвох пройдемо ці ліси!

— А ще скільки нам треба разом обійти на світі! — додав він і, повернувшись, узяв її руку в обидві долоні.

— Але спершу ми оглянемо все тут, — наполягала вона. — Мені здається, ніколи не набридне в цьому лісі… Удвох із тобою!

Він легко підвівся, сів і посадив її собі на коліна.

— Любий мій, — прошепотіла вона. — А я вже втратила була надію знайти таку людину.

— А я ніколи й не думав про це. Певно, весь час знав, що знайду тебе. Ти рада?

Замість відповіді вона злегка обхопила рукою його шию, і обоє довго мовчки сиділи, милуючись видовищем величезних лісів, і мріяли.