Ми: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім показав їй свої «записи» і говорив – здається, дуже добре – про красу квадрата, куба, прямої. Вона так чарівно-рожево слухала – і раптом із синіх очей сльоза, друга, третя – прямо на розкриту сторінку (стор. 7-а). Чорнило розпливлося. Ну от, доведеться переписувати.

– Милий Д, якби тільки ви, якби…

Ну що «якби»? Що «якби»? Знову її стара пісня: дитина. Або, можливо, що-небудь нове – стосовно… стосовно тієї? Хоча вже тут ніби… Ні, це було б занадто безглуздо.

Запис 5-й

Знову не те. Знову з вами, невідомий мій читачу, я говорю так, наче ви… Ну, скажімо, старий мій товариш, R-13, поет, негрогубий, – та усі його знають. А між тим ви – на Місяці, на Венері, на Марсі, на Меркурії – хтозна, де ви і хто.

Ось що: уявіть собі – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому потрібно розповісти про себе, про своє життя. Розумієте, квадрату менш за все спало б на думку говорити про те, що в нього всі чотири кути рівні: він цього вже просто не бачить – настільки це для нього звично, повсякденно. От і я весь час в цьому квадратному положенні. Ну, хоч би рожеві талони і все з ними пов’язане: для мене це – рівність чотирьох кутів, але для вас це може бути заплутанішим за біном Ньютона.

Так ось. Один зі стародавніх мудреців, зрозуміло, випадково, сказав розумну річ: «Любов і голод володіють світом». Ergo: щоб опанувати світом, людина повинна оволодіти владиками світу. Наші предки дорогою ціною підкорили, нарешті, Голод: я кажу про Велику Двохсотлітню Війну – про війну між містом і селом. Ймовірно, через релігійні забобони дикі християни вперто трималися за свій «хліб».[2] Але в 35-му році – до заснування Єдиної Держави – була винайдена наша теперішня, нафтова їжа. Правда, вижило тільки 0,2 населення земної кулі. Але зате, очищене від тисячолітнього бруду, яким сяючим стало обличчя землі. І зате ці нуль цілих і дві десятих вкусили блаженство в палатах Єдиної Держави.

Та чи не зрозуміло: блаженство й заздрість – це чисельник і знаменник дробу, що називається щастям. І який був би сенс у всіх незліченних жертвах Двохсотлітньої Війни, якби в нашому житті все-таки ще залишався привід для заздрощів. А він залишався, тому що залишалися носи «ґудзиком» і носи «класичні» (наша тодішня розмова на прогулянці), тому що кохання одних домагалися багато хто, інших – ніхто. Природно, що, підпорядкувавши собі Голод (алгебраїчний = сумі зовнішніх благ), Єдина Держава повела наступ проти іншого владики світу – проти Любові. Нарешті цю стихію також перемогли, тобто організували, математизували, і близько 300 років тому було проголошено наш історичний «Lex sexualis»: «усякий із нумерів має право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер».

Ну, далі там уже техніка. Вас ретельно досліджують у лабораторіях Сексуального Бюро, точно визначають вміст статевих гормонів у крові – і виробляють для вас відповідний Табель сексуальних днів. Потім ви робите заяву, що в свої дні бажаєте користуватися нумером таким-то (або таким-то), і отримуєте належну талонну книжечку (рожеву). От і все.

Ясно: приводів для заздрощів немає вже ніяких, знаменник дробу щастя приведений до нуля – дріб перетворюється в чудову нескінченність. І те саме, що для стародавніх було джерелом незліченних найдурніших трагедій, у нас приведено до гармонійної, приємно-корисної функції організму так само, як сон, фізична праця, прийом їжі, дефекація та інше. Звідси ви бачите, як велика сила логіки очищає все, чого б вона не торкнулася. О, якби й ви, невідомі, пізнали цю божественну силу, якби і ви навчилися йти за нею до кінця.

…Дивно, я писав сьогодні про найвищі вершини людської історії, я весь час дихав найчистішим гірським повітрям думки, а всередині якось хмарно, павутинно і хрестом – якийсь чотирилапий ікс. Або це мої лапи, і все через те, що вони були довго у мене перед очима – мої кошлаті лапи. Я не люблю говорити про них – і не люблю їх: це слід дикої епохи. Невже в мені дійсно…

Хотілося закреслити все це – тому що це виходить за межі конспекту. Але потім вирішив: не закреслю. Нехай мої записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навіть найбільш незначних мозкових коливань: адже іноді саме такі коливання слугують передвісником…

А це вже абсурд, це вже, дійсно, варто було б закреслити: нами введено в русло всі стихії – ніяких катастроф не може бути. І мені тепер цілком ясно: дивне почуття всередині – все від того ж самого мого квадратного положення, про яке я говорив спочатку. І не в мені ікс (цього не може бути) – просто я боюся, що який-небудь ікс залишиться всередині вас, невідомі мої читачі. Але я вірю – ви не судитимете мене надто суворо. Я вірю – ви зрозумієте, що мені так важко писати, як ніколи жодному автору протягом всієї історії людства: одні писали для сучасників, інші – для нащадків, але ніхто ніколи не писав для предків або істот, подібних до їхніх диких, віддалених предків…

Запис 6-й

Повторюю: я взяв собі за обов’язок писати, нічого не приховуючи. Тому, як не сумно, повинен відзначити тут, що, вочевидь, навіть у нас процес затвердіння, кристалізації життя ще не закінчився, до ідеалу ще кілька ступенів. Ідеал (це ясно) там, де вже нічого не трапляється, а у нас… Ось чи не зволите: в Державній Газеті сьогодні читаю, що на площі Куба за два дні відбудеться свято Правосуддя. Чи не означає це, що знову якийсь із нумерів порушив хід великої Державної Машини, знову сталося щось непередбачене, непрораховане.

І, крім того, дещо сталося зі мною. Правда, це було протягом Особистої Години, тобто протягом часу, спеціально відведеного для непередбачених обставин, але все ж…

Близько 16 (точніше, за десять 16) я був удома. Раптом – телефон.

– Д-503? – жіночий голос.

– Так.

– Вільні?

– Так.

– Це я, I-330. Я зараз залечу за вами, і ми вирушимо до Древнього Будинку. Чи згодні?

I-330… Ця I мене дратує, відштовхує – майже лякає. Але саме тому я і сказав: так.

За 5 хвилин ми були вже на аеро. Синя травнева майоліка неба й легке сонце на своєму золотому аеро дзижчить слідом за нами, не обганяючи і не відстаючи. Але там, попереду, біліє більмом хмара, безглузда, пухка, як щоки старовинного «купідона», і це якось заважає. Переднє віконце підняте, вітер, сохнуть губи, мимоволі їх весь час облизуєш і весь час думаєш про губи.

Ось уже видно здалеку мутно-зелені плями – там, за Стіною. Потім легке, мимовільне завмирання серця – вниз, вниз, вниз, як з крутої гори, – і ми біля Древнього Будинку. Усе це дивне, крихке, сліпе спорудження одягнене навкруги в скляну шкаралупу: інакше воно, звичайно, давно б уже завалилося. Біля скляних дверей – стара, вся зморщена, і особливо рот: одні складки, зборки, губи вже пішли всередину, рот якось заріс – і було зовсім неймовірно, щоб вона заговорила. І все ж заговорила.

– Ну що, милі, будиночок мій прийшли подивитися? – і зморшки засяяли (тобто, ймовірно, склалися променеподібно, що і створило враження «засяяли»).

– Так, бабусю, знову закортіло, – сказала їй I.

Зморшки сяяли:

– Сонце ж, га? Ну що, що? Ох, пустунка, ох, пустунка! Знаю, знаю! Ну, гаразд: одні йдіть, я вже краще тут, на сонці…

Гм… Певно, моя супутниця – тут частий гість. Мені хочеться щось із себе струсити – заважає: ймовірно, все той же настирливий зоровий образ: хмара на гладкій синій майоліці. Коли піднімалися широкими, темними сходами, I сказала:

[2] Це слово у нас збереглось тільки у вигляді поетичної метафори: хімічний склад цієї речовини нам невідомий.