Ми: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ця, праворуч, I-330, перехопила, мабуть, мій розгублений погляд і, зітхнувши:

– Так… Шкода!

По суті, це «шкода» було абсолютно доречним. Але знову щось таке на обличчі у неї або в голосі…

Я з надзвичайною для мене різкістю сказав:

– Нічого не «шкода». Наука зростає, і ясно – якщо не тепер, то через п’ятдесят, сто років…

– Навіть носи у всіх…

– Так, носи, – я вже майже кричав. – Якщо є – все одно яка підстава для заздрощів… Якщо у мене ніс «ґудзиком», а в іншого…

– Ну, ніс щось у вас, мабуть, навіть і «класичний», як за старих часів говорили. А от руки… Ні, покажіть-но, покажіть-но руки!

Терпіти не можу, коли дивляться на мої руки: всі у волоссі, кошлаті – якийсь безглуздий атавізм. Я простягнув руку і – наскільки міг стороннім голосом – сказав:

– Мавпячі.

Вона глянула на руки, потім на обличчя:

– То це дуже цікавий акорд, – вона наче зважувала мене очима, як на терезах, знову майнули ріжки в кутах брів.

– Він записаний на мене, – радісно-рожево відкрила рот О-90.

Уже краще б мовчала – це було абсолютно недоречно. Взагалі ця мила О… як би сказати… у неї неправильно розрахована швидкість мови, секундна швидкість мови повинна бути завжди трохи меншою за секундну швидкість думки, а вже ніяк не навпаки.

У кінці проспекту, на акумуляторній вежі, дзвін гулко бив 17. Особиста година скінчилася. I-330 йшла разом із тим S-подібним чоловічим нумером. У нього таке поважне і, тепер бачу, ніби навіть знайоме обличчя. Десь зустрічав його – зараз не згадаю.

На прощання I – так само іксово – усміхнулася мені.

– Загляньте післязавтра в аудиторіум 112.

Я знизав плечима:

– Якщо у мене буде наряд саме на той аудиторіум, який ви назвали…

Вона з якоюсь незрозумілою упевненістю:

– Буде.

На мене ця жінка діяла так само неприємно, як нерозкладний ірраціональний член, що випадково затесався в рівняння. І я був радий залишитися хоч ненадовго удвох із милою О.

Пліч-о-пліч з нею ми пройшли чотири лінії проспектів. На розі їй було направо, мені – наліво.

– Я б так хотіла сьогодні прийти до вас, спустити штори. Саме сьогодні, зараз… – несміливо підняла на мене О круглі синьо-кришталеві очі.

Смішна. Та що я міг їй сказати? Вона була в мене тільки вчора і не гірше за мене знає, що наш найближчий сексуальний день післязавтра. Це просто все те ж саме її «випередження думки» – як буває (іноді шкідливе) випередження подачі іскри в двигуні.

При розставанні я двічі… ні, буду точним, тричі поцілував чудесні, сині, не зіпсовані жодною хмаринкою очі.

Запис 3-й

Переглянув усе написане вчора – й бачу: я писав недостатньо ясно. Тобто усе це є абсолютно зрозумілим для будь-кого з нас. Проте як знати: можливо, ви, невідомі, кому «Інтеграл» принесе мої записки, можливо, ви велику книгу цивілізації дочитали лише до тієї сторінки, що й наші предки років 900 тому. Можливо, ви не знаєте навіть таких азів, як Годинна Скрижаль, Особисті Години, Материнська Норма, Зелена Стіна, Благодійник. Мені смішно й водночас дуже важко говорити про все це. Це все одно, що якомусь письменникові, скажімо, 20-го століття у своєму романі довелося пояснювати, що таке «піджак», «квартира», «дружина». А втім, якщо його роман перекладено для дикунів, хіба мислимо обійтися без приміток щодо «піджака»?

Я впевнений, дикун дивився на «піджак» і думав: «Ну до чого це? Тільки тягар». Мені здається, точнісінько так само будете дивитися і ви, коли я скажу вам, що ніхто з нас з часів Двохсотлітньої Війни не був за Зеленою Стіною.

Але, дорогі, треба ж хоч трохи думати, це дуже допомагає. Адже ясно: вся людська історія, скільки ми її знаємо, це історія переходу від кочових форм до все більш осілих. Хіба з цього не слідує, що найбільш осіла форма життя (наша) є разом з тим і найбільш досконалою (наша)? Якщо люди металися по землі з краю в край, так це лиш за доісторичних часів, коли були нації, війни, торгівлі, відкриття різних америк. Але навіщо, кому це тепер потрібно?