— Так, у нього бувають думки, — сказав Пококуранте, — вельми корисні для світської людини; подані в стислих, енергійних віршах, вони легко залишаються в пам’яті. Але мене дуже мало вражає його подорож до Бріндізі, його опис поганого обіду або мужицької сварки між якимось Рупілієм, що його слова, каже він, «були повні гною», та ще кимсь106, слова якого «були оцтом», його вірші проти старих жінок і чаклунок я читав з великою відразою107. І невже він може подобатись, коли говорить своєму другові Меценату, що стукнеться об зорі своїм піднесеним чолом108, якщо той зачислить його до ліричних поетів. Дурні захоплюються всім, що тільки написав шанований автор. А я читаю тільки для себе і люблю тільки те, що мені до смаку.
Кандід, якого змалку привчили не мати власної думки, вельми дивувався всьому, що чув, а Мартен уважав спосіб думання Пококуранте досить розумним.
— А от і Цицерон109, — сказав Кандід, — я гадаю, що ви раз у раз перечитуєте цю велику людину?
— Навпаки, ніколи не читаю, — відповів венеціанець. — Що мені до того, як він захищав Рабірія або Клуенція? У мене досить своїх справ, де я сам маю судити. Я вважав був за краще взятися за його філософічні твори, але, побачивши, що він сумнівається у всьому, зробив висновок, що знаю не менше від нього і можу лишатися неуком без сторонньої допомоги.
— А ось вісімдесят томів записок Академії наук! — скрикнув Мартен. — Може, тут є щось путнє...
— Було б, — сказав Пококуранте, — коли б хоч один з авторів цього сміття винайшов принаймні спосіб робити шпильки; а то ці книжки повні лише нікчемних систем і не містять жодної корисної статті.
— А яка сила театральних п’єс, — сказав Кандід, — італійських, іспанських, французьких!
— Так, — відповів сенатор, — маю їх зо три тисячі, але гарних не знайдеться і на три десятки... Всі ж оті проповіді, що разом не варті однієї сторінки Сенеки110, та всі грубезні томи теології, — так ви ж добре самі розумієте, що до них не заглядав ніколи ні я, ні хто інший.
Мартен побачив полиці з англійськими книжками.
— Я гадаю, — сказав він, — що республіканцеві має подобатись більшість цих, так вільно написаних праць.
— Так, — відповів Пококуранте, — добре, коли пишуть те, що думають, це привілей людини. По всій нашій Італії пишуть тільки те, чого не думають; ті, що живуть на батьківщині Цезарів і Антонінів111, не сміють висловити думку без дозволу ченця-якобіта112. Я був би задоволений свободою, що її надихають геніальні англійці, коли б пристрасть і дух партії не псували все те, що ця дорогоцінна свобода має гідного пошани.
Кандід, побачивши Мільтона113, спитав, чи не вважає господар цього автора великою людиною.
— Кого? — спитав Пококуранте. — Цього варвара, що написав довгий коментар до першого розділу «Буття» в десятьох книжках дубових віршів?114 Цього грубого наслідувача греків, що спотворив творіння світу, в якого Месія бере величезного циркуля з небесної шафи і креслить проект своєї праці, тимчасом як Мойсей говорить про Вічну істоту, що створила світ одним словом? Щоб я шанував того, хто псує пекло й дияволів Тассо; хто виставляє Люцифера то жабою, то пігмеєм, у кого він сто разів торочить усе ті самі речі і сперечається на богословські теми; хто серйозно копіює жарти Аріосто про винайдення вогнепальної зброї і змушує чортів стріляти в небо з гармати! Hi мені, ні кому іншому в Італії не можуть подобатись такі сумні витівки. Від «Шлюбу Гріха і Смерті», від зміїв, що породжують Гріх, нудить кожного, хто має хоч трохи тонкий смак, а той довгий опис лікарні — він цікавий тільки для трунаря. Цю поему, таку похмуру, дивацьку і несмачну, зустріли зневагою, щойно вона з’явилась; я й тепер ставлюсь до неї так, як ставились її сучасники на батьківщині. А втім, я говорю те, що думаю, і я мало цікавлюсь тим, щоб інші думали, як я.
Кандіда засмутили ці слова; він шанував Гомера і трохи любив Мільтона.
— Ох, — сказав він нишком Мартенові, — я боюся, що й до наших німецьких поетів він почуває глибоку зневагу.
— Він не так уже й помиляється, — сказав Мартен.
— О, яка надзвичайна людина! — говорив Кандід сам собі. — Який великий геній цей Пококуранте! Ніщо не може йому сподобатись.
Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.
— Я не бачив гіршого несмаку, — сказав господар. — Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.
Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:
— От, ви бачили... Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.
— Чи не здається вам, — відповів Мартен, — що йому обридло все, що він має? Платон115 уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.
— Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? — сказав Кандід.
— Тобто, — відповів Мартен, — чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?
— Ну, гаразд, — сказав Кандід, — я все-таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.
— Надія — завжди гарна річ, — мовив Мартен.
Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.
Розділ двадцять шостий. Як Кандід та Мартен вечеряли з шістьма чужинцями і хто вони були
Одного вечора, коли Кандід із Мартеном сідали до столу разом з чужинцями, що жили в тому самому готелі, хтось із чорним, як сажа, обличчям підійшов до нього ззаду і, взявши за руку, сказав:
— Будьте готові їхати з нами, не гайтесь.