Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.
— Обережно, — сказала покоївка, — світло вб’є її! — І хутко спустила завісу.
— Люба моя Кунігундо, — плачучи, сказав Кандід, — як ви себе почуваєте?.. Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.
— Їй несила говорити, — сказала покоївка.
Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.
Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.
— От де, — сказав він, — ті два непевні чужинці.
І наказав їх схопити і вести до в’язниці.
— В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, — мовив Кандід.
— Я тепер більший маніхей, ніж був, — сказав Мартен.
— Та куди ж ви нас ведете? — спитав Кандід.
— До буцегарні, — відповів поліцай.
Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, — шахрайка, панотець-перігорець — шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай — теж шахрай, якого легко можна здихатись.
Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.
— О, добродію! — сказала людина з палицею із слонової кості. — Коли б ви заподіяли всякі можливі злочини, то і в такім разі ви — найчесніша людина в світі! Три діаманти! Кожен по три тисячі пістолів! Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в’язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене є брат в Дьєпі в Нормандії; я вас туди проведу, і, коли ви дасте йому кілька таких діамантів, як мені, він піклуватиметься про вас, як і я.
— А чому тут затримують усіх чужинців? — спитав Кандід.
Тоді заговорив абат-перігорець:
— Тому, що якийсь негідник із Атребатії91, наслухавшись усяких дурниць, учинив через те замах на батька, щоправда, не такий, як стався в травні 1610 року, а такий, як у грудні 1594 року92, такий, як і в інші роки та місяці робили інші поганці, — і теж наслухавшись нісенітниць.
Поліцай з’ясував, про що, власне, мова.
— Які страхіття! — скрикнув Кандід. — Як! Стільки жаху серед народу, що танцює і сміється! Чи не можна мені якнайшвидше покинути цю країну, де мавпи дратують тигрів? На батьківщині я бачив ведмедів, а людей — тільки в Ельдорадо. Ради Бога, пане поліцай, везіть мене до Венеції, де я маю побачити Кунігунду.
— Я можу вас повезти тільки до Нормандії, — сказав поліцай.
Відразу він наказав зняти з них кайдани; сказав, що тут сталося непорозуміння, і, відпустивши своїх людей, одвіз Кандіда з Мартеном до Дьєпа, де й доручив їх піклуванню свого брата. На рейді стояв невеличкий голландський корабель. Нормандець, який з допомогою трьох інших діамантів став найдогідливішим з людей, посадив Кандіда і його слугу на корабель, що рушав до Англії, в Портсмут. Це не по дорозі до Венеції, але Кандідові здавалося, що він вирвався з пекла. А до Венеції він вирішив поїхати при першій-ліпшій змозі.
Розділ двадцять третій. Кандід і Мартен зійшли на англійський берег, і що вони там побачили
— О Панглосе! Панглосе! О Мартене, Мартене! О люба моя Кунігундо! Що ж то є наш світ? — говорив Кандід на голландському кораблі.
— Щось божевільне і гидке, — відповідав Мартен.
— Ви знаєте Англію, чи й там такі божевільні, як у Франції?
— Ні, там божевілля інше, — сказав Мартен. — Ви ж знаєте, як б’ються обидві ці нації за шматок вкритої снігом землі в Канаді93, витрачаючи на цю славетну війну далеко більше, аніж коштує вся Канада. Мої убогі знання не дозволяють мені сказати точно, в якій країні треба було би більше людей пов’язати, як божевільних; знаю тільки, що люди, яких ми маємо побачити, страшні меланхоліки.
Розмовляючи так, вони пристали в Портсмут. На березі було сила народу, що уважно дивились на гладенького чоловіка, який із зав’язаними очима стояв навколішках на палубі одного з кораблів. Четверо солдатів, стоячи навпроти, спокійнісінько пустили йому в череп по три кулі кожен, і все зборище розійшлося, вельми задоволене.
— Що то таке? — мовив Кандід. — Який диявол панує скрізь?
Він спитав, хто та гладка людина, яку забили з такою церемонією.