Прорив блокади: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.

Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.

— Ти хіба не чув, — що я тобі сказав? — спитав капітан.

— Чув, — відповів матрос- Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.

— О, ти вже мені набрид! — сердито відрубав Джеймс. — У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.

— Я заберу його у вас зовсім трохи, — відповів Крокстон. — Ще два слова — і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.

— У твого племінника чудовий дядько, — відповів Джеймс Плейфер.

— Ет! — відказав Крокстон.

— Ти коли-небудь закінчиш чи ні? — спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.

— Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.

— Та невже?

— Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.

- І що ж він таке, твій племінник?

— П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.

— Так затям собі, Крокстоне — вихователю юнг: «Дельфін» — не школа для шмаркачів.

— Не будемо говорити погано про юнг, — відказав Крокстон. — Один із них став адміралом Нельсоном, а інший — адміралом Франкліном.

— Ну, біс із тобою, приятелю, — відповів Джеймс Плейфер. — Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.

Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові «Дельфіна» і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.

— Ану вище голову! — сказав він — Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.

— Ні, ні! — відповів хлопець.- І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди «Дельфіна».

На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття.

Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.

— Вирушай, Джеймсе, — сказав він молодому капітанові. — Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.

Після цих повчальних слів, запозичених із «Посібника для негоціантів», дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?

У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:

— Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!

Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.

— Як там тиск пари? — спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.

— Нормальний, капітане, — відповів містер Метью.

— От і гаразд. Віддайте швартови.