Прорив блокади: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І. «ДЕЛЬФІН»

Клайд був першою річкою, чиї води спінили колеса пароплава. Це сталося 1812 року. Той пароплав — а називався він «Комета» — здійснював регулярні рейси між Глазго й Гріноком із швидкістю шість миль на годину. Відтоді безліч таких суден пропливло по цій шотландській річці,- і вгору по течії, і вниз, — тому жителі великого промислового міста Глазго мали давно звикнути до чудес парової навігації.

Одначе 3 грудня 1862 року по багнистих вулицях Глазго сунув потік людей, у якому можна було бачити судновласників, купців, промисловців, робітників, матросів, жінок, дітей; усі вони прямували до Келвін-доку, великої судноверфі, що належала Тоду й Мак-Грегорові. Це останнє прізвище вочевидь свідчить про те, що знамениті нащадки горян стали промисловцями, перетворивши усіх своїх васалів із стародавніх шотландських кланів на фабричних робітників.

Судноверф Келвін-док розташована за кілька хвилин ходу від міста, на правому березі Клайду. Незабаром її величезні стапелі запрудив натовп цікавих. Не лишилося жодного вільного місця ні на набережних, ні на молі, ні на дахах складів. Навіть Гованські пагорби на лівому березі кишіли глядачами, а по річці снувало безліч човнів.

Може, в Келвін-доці мала відбутись якась незвичайна церемонія? Ні, там просто спускали на воду новий, щойно збудований корабель. Такі події були не в дивовижу жителям Глазго. Може, «Дельфін» — так назвали судно, яке сьогодні сходило зі стапелів верфі Тода й Мак-Грегора, — мав якісь особливості у своїй конструкції? Теж, власне, ні. Це був великий пароплав тоннажністю в півтори тисячі тонн, із сталевим корпусом, сконструйований так, щоб дати йому змогу розвивати якнайбільшу швидкість. На ньому встановили парову машину марки «Ленсфілд-Фордж», розраховану на високий тиск, потужністю в п'ятсот кінських сил. Машина приводила в рух два однакові гвинти, розташовані на кормі, по обидва боки від ахтерштевня, і цілком незалежні один від одного, — новинка конструкції Дадженів з Мілвола, яка дозволяла пароплавам розвивати високу швидкість і маневрувати на дуже малому просторі. Крім того, «Дельфін» мав відносно малу осадку, і фахівці непомильно визначили, що цей корабель має намір заходити в неглибокі фарватери. Але, зрештою, всі ці особливості нового судна аж ніяк не пояснювали, звідки виник ажіотаж, з яким натовп стежив за його спуском на воду. По суті кажучи, «Дельфін» не мав нічого такого, що вже б не використали в конструкції того або того корабля. Може, його спуск на воду становив проблему, яку нелегко було розв'язати? Аж ніяк. Клайд уже приймав на свої води судна куди більшої тоннажності, і спуск «Дельфіна» мав відбутися V звичайнісінький спосіб.

Море було спокійне, почався відплив, коли стали проводити підготовчі роботи. Чітко й узгоджено лунали удари дерев'яних молотів, якими вбивали клини, що мали підняти кіль пароплава. Незабаром масивний корпус весь аж ніби затремтів і помітно схитнувся, — хоч був піднятий ледве-ледве, — зрушив з місця, усе швидше й швидше посунув по стапелях, і через кілька хвилин «Дельфін», зісковзнувши з ретельно змащених кільблоків, занурився в Клайд, огорнутий густими клубами білої пари. Його корма шкрябнула по мулистому дну річки, потім красень-пароплав вихопився на гребінь височенної хвилі й, безперечно, розбився б з розгону об пристань Гованських доків, якби спущені водночас із жахливим скреготом якорі не вгородились у дно й не зупинили його на місці.

Спуск відбувся цілком успішно, і «Дельфін» спокійно погойдувався на водах Клайду. Коли судно опинилось у своїй природній стихії, глядачі заплескали в долоні, й на обох берегах прогриміло могутнє: «Ура!»

Але чому було стільки крику й оплесків? Навряд чи більшість із тих глядачів, що найбурхливіше висловлювали свій захват, змогли б пояснити, з якого дива вони так радіють. Звідки виник такий незвичайний інтерес до цього корабля? Його спричинило те, що ніхто не знав, для чого «Дельфін» призначено — от і все пояснення. Ніхто не здогадувався, для якої комерції його мали застосувати і, слухаючи, як люди перемовляються то в тому, то в тому гурті, можна було тільки дивом дивуватись, наскільки різні припущення висловлюються з цього приводу.

Тим часом найобізнаніші — чи ті, які вдавали з себе обізнаних — в один голос твердили, ніби цьому пароплавові судилося зіграти помітну роль у жахливій війні, що пустошила в ті часи Сполучені Штати Америки. Але цим їхні відомості й обмежувалися, і ніхто не міг сказати напевне, чи «Дельфін» має зайнятися піратством, чи перевозитиме вантажі, чи він буде судном конфедератів, чи увійде до флоту північан.

— Ура! — кричав один, запевняючи, що «Дельфіна» збудовано на кошти Південних штатів.

— Гіп! Гіп! — горлав другий, присягаючись, що ніколи такий швидкий корабель не борознив води біля Американського узбережжя.

Отже, ніхто до пуття не знав, з якою метою збудували «Дельфіна», бо знати про це могли хіба що компаньйони або принаймні близькі приятелі Вінсента Плейфера, купця з Глазго.

Фірма «Вінсент Плейфер і К°» була багата, могутня і вела свої справи вельми розважливо. Очолювала її старовинна родина, яку глибоко шанували в Шотландії і яка походила від тих тютюнових лордів, що збудували найгарніші квартали міста. Ці спритні негоціанти зразу після об'єднання 1707 року Англії та Шотландії в одне королівство відкрили у Глазго перші торгові контори й почали вивозити тютюн з Віргінії та Меріленду. Це дало їм змогу нажити величезні багатства, а Глазго незабаром перетворилося на осередок комерції і велике фабричне місто; в ньому відкрилося безліч прядилень та ливарних заводів, а добробут його жителів піднявся до високого рівня.

Торгова фірма Плейферів зберегла вірність підприємницькому духові своїх предків. Вона кидалася в найризикованіші операції і гідно підтримувала честь англійської торгівлі. її теперішній голова Вінсент Плейфер, — чоловік п'ятдесяти років, практичний і розважливий, а проте досить сміливий, коли йшлося про вигоду, — був торговцем-судновласником у плоті й крові. Ніщо його не обходило, крім комерції в чистому вигляді, й він анітрохи не цікавився навіть політичним підкладом своїх торговельних справ. А втім, він був чоловік порядний і вірний своєму слову.

Одначе думка збудувати й оснастити «Дельфін» належала не йому, а його племінникові Джеймсу Плейферові, вродливому тридцятирічному молодикові й найвідважнішому шкіперові в усьому торговельному флоті Об'єднаного королівства.

Якось, коли обидва сиділи в кафе «Тонтіна» під аркадами міської ратуші, Джеймс Плейфер, з люттю перечитавши американські газети, виклав дядькові свій сміливий і авантюрний задум.

— Дядьку Вінсенте, — сказав він навпростець, — є змога нажити два мільйони за один місяць.

— А що при цьому ми ризикуємо втратити? — спитав дядько.

— Корабель з його вантажем.

- І більш нічого?

— Ну, ще ризикуємо шкурою матросів та капітана. Але це не береться до уваги.

— Подивимось — побачимо, — сказав дядько Вінсент, що полюбляв цей трохи незвичний вираз.

— Чого там дивитись — усе й так ясно, — заперечив Джеймс Плейфер. — Ви читали «Трібюн», «Нью-Йорк Геральд», «Таймс», «Інквайрер де Річмонд», «Амерікен-Рев'ю»?

— Десятки разів, племіннику.

— Ви згодні зі мною, що війна у Сполучених Штатах ще довго триватиме?

— Дуже довго.

— Вам відомо, наскільки ця війна зашкодила інтересам Англії й зокрема інтересам Глазго?

— А надто інтересам фірми «Плейфер і К°», — відповів дядько Вінсент.

— Авжеж, вашим інтересам насамперед, — погодився молодий капітан.

— Я мучуся цим щодня, Джеймсе, і не можу без страху думати про те, яких страхітливих збитків може завдати нам ця війна. Звичайно, наша фірма міцна, племіннику, і вона вистоїть, але ми маємо справу з компаньйонами, які можуть і збанкрутувати. Послав би я до чортів усіх тих американців, байдуже, хто вони — рабовласники чи борці проти рабства!