Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Невдовзі всі знову зібралися за обіднім столом. Кріт сидів поряд із Борсуком, Ондатр із Видрою досі були по самі вуха зайняті річковими плітками, і він скористався нагодою завести мову про те, як затишно і спокійно йому в Борсуковій оселі.

— Коли ти під землею, — говорив Кріт, — то точно знаєш, де ти і як ти. Нічого й нікого не боїшся, сам собі господар, не треба прислухатися ні до чиїх порад, і ділком байдуже, що казатимуть інші. Угорі, над землею, завжди щось коїться, але тебе це зовсім не обходить, у тебе своє життя. А коли хочеться нагору, ти йдеш нагору, і стільки там усього чекає!..

Борсук аж засяяв, почувши таку розмову.

— Я думаю точнісінько так само, — зізнався він. — Ну де ще знайдеш спокій, тишу та мир, як не під землею. Захочеться чогось більшого, ну, скажімо, більше місця, простору — не біда. Покопай, порийся — і маєш! А як домівка починає видаватися завеликою, ти просто перекриваєш кілька переходів — і все! Ніяких тобі будівельників, ніяких тобі крамарів, ніяких охочих давати поради, пхати носа за паркан, а найголовніша вигода — незалежність від погоди. Візьмімо нашого Ондатра. Варто річці у повінь піднятися на пару футів, як йому доводиться пакувати валізи те переїжджати до найманих кімнат. Незручно, далеко, я вже мовчу про шкуродерні ціни. Або Жабс. Нічого не скажеш, Жабс-хол — найкращий дім в окрузі, але ж це тільки дім! Ану як пожежа, куди тоді подітися Жабсові? Чи поздуває черепицю, чи просядуть або потріскаються стіни, чи повипадають шиби? Тоді куди? Чи навіть просто буде протяг у кімнатах — я ж терпіти не можу протягів, — куди тоді діватися? Ні, просто гуляти по землі чи шукати поживу — це ще так-сяк, та рано чи пізно треба повертатися під землю — іншої домівки я не визнаю.

Кріт охоче погодився з Борсуком, і між ними виникла взаємна глибока симпатія.

— Коли ми пообідаємо, — пообіцяв він Кротові, — я покажу тобі весь дім. Думаю, ти гідно його оціниш. Я ще не бачив, щоб хтось розумівся на домобудівництві так, як ти.

По обіді, коли Видра з Ондатром усілися в камінному закуті і гаряче засперечалися про річкових вугрів, Борсук засвітив ліхтаря і, як обіцяв, повів Крота оглядати помешкання. Проминувши передпокій, вони рушили одним із головних коридорів, і мерехтливе сяйво ліхтаря і ліворуч, і праворуч вихоплювало з темряви великі та маленькі зали, одні — завбільшки з шафу, інші — такі ж широкі та розкішні, як їдальня у Жабс- холі. Від коридору під прямим кутом відгалужувався вузенький прохід, що виводив до іншого коридору, точнісінько такого ж, як цей. Кріт був просто ошелешений цими розмірами, просторістю, незліченними відгалуженнями та нескінченними тьмяними переходами, масивними склепіннями ущерть наповнених комор, каменем, з якого все це було муроване, колонами, арками та кам’яною плиткою.

— Борсуче, друже, — мовив він нарешті. — Коли і як ти збудував таку велич? Просто в голові не вкладається!

— А нічого й не треба вкладати, — по-простому відповів Борсук, — бо збудував цей дім не я. Вся моя заслуга тільки в тому, що я розчистив коридори та зали, причому рівно настільки, наскільки мені було треба. А взагалі, їх тут ще видимо-невидимо. Здається, ти мене не розумієш. Добре, поясню. Багато-багато років тому на місці, де стоїть зараз Дикий Праліс, у часи, коли не тільки цих дерев — ще навіть памолоді їхньої не було, — тут стояло місто, і жили в ньому, як ти розумієш, люди. Вони жили просто тут, де ми з тобою стоїмо та розмовляємо, гуляли, бесідували, спали та робили купу інших справ. Вони розводили коней і святкували урочисті події, рушали звідси на війну та їздили на торги. То були могутні люди, великі багатії та видатні будівничі. Весь час, поки тут жили, вони щось будували, бо вірили, що місто стоятиме вічно.

— І що з ними сталося? — запитав Кріт.

— Та хто його знає? — махнув лапою Борсук. — Люди приходять, оселяються, живуть, досягають свого розквіту, будуються, а потім зникають. Так у них заведено. А ми як жили, так і живемо. Мені казали, що борсуки водились тут задовго до появи цього міста. І зараз вони живуть тут, як і раніше. Ми не люди, ми можемо зникати, але ненадовго, бо терплячі і вміємо чекати, тому й повертаємося назад. Так завжди було, є і буде.

— Ну добре, вони зникли, ті люди, і що було далі? — поцікавився Кріт.

— Коли люди зникли, — продовжував Борсук, — до справи взялися сильні вітри та зливи — рік за роком вони вершили свою справу, невідворотно, невідступно. Хтозна, може й ми, борсуки, також приклали свою лапу? Будівлі руйнувалися, осідали, з кожним роком нижче й нижче, доки зовсім не щезли з видноколу. А місце, де вони стояли, засіялось насінням, насіння вибилось у памолодь, із памолоді виросли дерева, а папороть із ожиною допомогли їм приховати останні сліди. Зотлівало опале листя, весняні струмки наносили сюди пісок і землю, які вкривали все, і через якийсь час ця земля знов була готова нас зустріти, тож ми переселилися назад. Там, на поверхні, весь час відбувалося одне й те саме: звірі приходили сюди, роздивлялися, що до чого, і коли їм тут подобалося, залишалися жити, будувалися, плодилися, одним словом, процвітали, їх не цікавила минувшина — не до неї, коли весь час про щось клопочешся. Купин і горбків у цих краях не бракує, та й нір більш як досить, та хто сказав, що це погано? Майбутнє звірів також не цікавить — яке їм діло до того, що колись тут знову можуть з’явитися люди, на якийсь час? А вони таки можуть з’явитися. Сьогодні Дикий Праліс — рідна домівка для різної звірини, і гарної, і поганої, і такої, про яку я не хочу нічого казати. Втім, обійдемося без імен. Усе живе для чогось створене. Та ти, гадаю, і без мене знаєш, хто до чого вдатний.

— Еге, — кивнув Кріт і ледь здригнувся.

— Ну, ну, — заспокоїв Крота Борсук, поплескуючи його по плечу, — то все від того, що ти зустрівся з ними вперше. А так, то не такі вони вже й погані. Місця вистачить усім. А завтра я скажу, що ти мій друг, і ти гулятимеш цим лісом, як у себе вдома. Всі мої друзі ходять там, де забажають, а якщо це комусь не сподобається… Що ж, нехай звертається до мене.

Коли вони повернулися на кухню, Ондатр місця собі не знаходив, бігаючи з кутка в куток. Його гнітила атмосфера підземелля, вона його дратувала, і починало ввижатися, що якщо він не повернеться до річки, то вона кудись зникне. Він був уже одягнутий та з пістолетами за поясом.

— Кроте, ходім, — промовив він із тривогою в голосі, щойно Кріт із Борсуком повернулися до кухні. — Треба йти, поки не засутеніло. Ти ж не хочеш знову ночувати в Дикому Пралісі.

— Все буде гаразд, мій малий друже, — запевнив його Видра. — Я йду з вами, а я тут кожну стежку із зав’язаними очима впізнаю. Чи, може, треба буде дати комусь по шиї, то ви сміливо можете покластися на мене.

— А й справді, Ондатре, чого тут хвилюватися, — заспокійливо додав Борсук. — Мої тунелі тягнуться далі, ніж ти собі думаєш, а ще у мене є кілька підземних ходів, які розходяться у різних напрямках, і, хоч я не дуже патякаю про це перед першим-ліпшим, будь-який із них доведе тебе до краю Дикого Пралісу. Коли настане час іти, саме по такому ходу ви й рушите. А поки що вгамуйся та присядь.

Але Ондатр і чути ні про що не хотів, він мав просто зараз піти до своєї річки, тож Борсукові довелося знову взяти ліхтаря й повести друзів вогким тунелем із застояним повітрям, який зміївся то ліворуч, то праворуч, то вгору, то вниз, то тягнучись під склепінням, то вгризаючись у твердий камінь. Тунель здавався довгим, не одну милю завдовжки. Та ось показався його кінець, крізь підлісок замерехтіло світло, і Борсук, квапливо попрощавшись із друзями, випхав їх назовні, вихід із підземелля замаскував, як міг, плющем, хмизом, опалим листям, та й зник під землею.

Вони стояли на самісінькому краю Дикого Пралісу. Позаду залишалася дивна й незбагненна мішанина з каменю, ожини та коріння дерев, а попереду розлягалися тихі просторі поля, оточені рядами живоплоту, який чорнів проти снігу, ген-ген удалині іскрилася давня знайома річка, а в небі висіло низьке й багряне зимове сонце. Видра, що знав тут усі ходи-виходи, впевнено повів Крота й Ондатра навпростець до далекого переступня. Там вони затримались на хвильку, обернулися назад і побачили суцільну стіну Дикого Пралісу — густого, похмурого, непривітного, сірого в білому обрамленні. А потім дружно, наче за командою, всі троє розвернулися і швидкою ходою рушили додому, де грів камін і все було до болю знайоме, де витанцьовували на стінах відблиски вогню, а за вікнами лунали бадьорі голоси, де текла річка, яку вони знали не перший день і якій беззастережно довіряли, в якому б гуморі вона не перебувала, річка, що ніколи й нічим їх не лякала.

Кріт поспішав, аж спотикався, а його уява малювала мить, коли він знову буде вдома, в оточенні речей знайомих і улюблених, і ще ніколи він не розумів так чітко, що його стихія — це поля, живопліт, борозни від плуга, пасовища, на яких він частенько бував, стежки, де зі сходом сонця все завмирало, доглянуті садки. Незгоди, протистояння, невпинна боротьба з Природою — все це було не для нього. Ні, Кротові цілком вистачить мудрості не полишати цих милих місцин, тісно переплетених із його долею, у яких також були свої пригоди, і тих пригод йому вистачило би на все життя.

Розділ п’ятий

МИЛИЙ ДІМ

По кошарі, збившись купою та напираючи на жердини загорожі, широко роздуваючи вузенькі ніздрі та тупцяючи тоненькими ніжками, позакидавши голови назад і наповнюючи морозне повітря над оборою легенькою парою, гасали вівці, а двоє друзів, перебуваючи у доброму гуморі та невпинно про щось теревенячи, поспішали додому. Вони поверталися через поля та луки, а позаду в них був цілий день, проведений у товаристві Видри: вони полювали та лазили розлогими косогорами, де брали свій початок невеличкі струмки, які вливались у річку. Тепер довкола стелилися тіні короткого зимового дня, а шлях попереду ще був чималий. Навмання проминаючи ниву, друзі почули овече мекання й пішли на нього, а повернувши від кошари вбік, натрапили на второвану стежинку. Іти по ній було набагато легше, крім того, щось усередині підказувало, що поки що їм по дорозі зі стежинкою, нашіптувало, що якщо вони підуть по ній, то скоро будуть удома.

— Здається, ми йдемо в село, — дещо вагаючись, промовив Кріт і стишив крок. І справді, вузенька стежинка перебігала в ширшу, потім розходилася до путівця, а тепер вони стояли посеред рівненької шосейної дороги. Звірі не дуже люблять з’являтися в селах, і їхні шляхи, якими би второваними вони не були, завжди пролягають одинцем, обминаючи всі церкви, пошти та забігайлівки.

— Та не переймайся так! — вигукнув Ондатр. — Узимку о цій годині всі сидять у затишку й теплі, зібравшись біля камінів: і чоловіки, і жінки з дітьми, і навіть їхні пси з котами та інша звірина. Тож ми, нічим не ризикуючи, спокійно проминемо село. Крім того, можна буде зазирнути до вікна й побачити, чим вони там займаються.

Темніє в середині грудня швидко, і поки вони, нечутно ступаючи по першому пухкому снігу, наблизилися до села, його вже огортала темна ніч. Обабіч вулиці підсліпувато блимали жовтаві прямокутники вікон, випускаючи у надвірну темінь світло ламп. На більшості низеньких вікон штор не було, і знадвору добре було видно, як селяни в будинках або сидять за чаєм, або займаються роботою, або просто теревенять, сміючись та активно жестикулюючи, і всі вони були наділені отою невимушеністю, про яку навіть видатним акторам нерідко залишається тільки мріяти, — невимушеністю людей, які не знають, що за ними хтось спостерігає. Отак пересуваючись від однієї сцени до іншої, двійко наших глядачів, яким ще було йти та йти додому, дивилися, як господар погладжує кота, як обережно підіймають і несуть на ліжко сонну дитину, як чоловік, солодко потягнувшись, починає вибивати об край димучого поліна свою люльку. Аж ось Кріт підійшов до одного заштореного віконця, де в ніч дивилися не декорації, а біла пустка, і в ньому з непереборною силою стало оживати відчуття домівки й того невеличкого світу, який оточений стінами і в якому можна забути про велике й бурхливе довкілля. Упритул до білої фіранки висіла клітка з пташкою, у клітці чітко вимальовувалися кожен прутик, кожне сідальце — геть усе, аж до вчорашньої цукрової грудки, що вже втратила форму. На середньому сідальці, начубившись, сиділа мешканка клітки, і вона здавалося такою близькою, що тільки руку простягни — і відчуєш пальцями її пір’я. У цьому театрі тіней можна було навіть розрізнити чітко окреслені краї розпушених пір’їнок.

Подорожні бачили, як сонна пташка тривожно здригнулася, прокинулася, тоді стрепенулася і підняла голову. Видно було, як вона через силу позіхає, розтуляючи крихітного дзьобика, озирається та знов ховає голову у пір’ї, як поступово нерухоміють розпушені пір’їнки. А потім дунув у потилицю крижаний вітер, защипала морозяна сльота — і звірята повернулися до реальності. Знову занили померзлі пальці, загуділи натомлені ноги та нагадав про себе неблизький шлях додому.

Та ось нарешті село залишилося позаду, ряд хатинок різко урвався, й, опинившись по інший бік дороги, Ондатр і Кріт знову відчули в нічній темряві приємний запах поля. Зусиллям волі вони примусили себе зробити останній кидок, отой кидок, за яким на них чекала домівка, кидок, який, ми знаємо, збігається з закінченням дороги, за яким подеколи чекає рипіння засувки, грайливе полум’я каміна, десятки знайомих предметів, які вітають нас, немов подорожніх, що після тривалої відсутності повертаються з-за далеких морів. Друзі мовчали і вперто йшли вперед, і кожен думав про своє. Кріт майже всю дорогу думав про вечерю, бо в чорнильній пітьмі все, що він бачив, здавалося йому чужим і незнайомим, крім того, він просто слухняно брів за Ондатром, цілком поклавшись на його чуття, тож про що йому було ще думати? Ондатр же, як завжди, ступав попереду, опустивши плечі та прикипівши поглядом до прямого, як стріла, сірого шляху попереду себе. Тож не дивно, що йому було не до Крота, а коли він нарешті почув, як той його гукає, то підскочив, як ужалений.

Люди давно вже втратили колишню гостроту відчуттів, і ми не маємо навіть відповідних слів, якими можна було б описати повсякденне спілкування тварин із довкіллям. Ми можемо сказати “слух” або “нюх”, але хіба це слово зможе передати всі трелі, високі й низькі, з вурканням чи без, серед дня або ночі, ті звуки, що кличуть чи застерігають, підбурюють чи відганяють. І от один із таких таємних, чарівних погуків почув Кріт із підземних глибин, а почувши, дрібно затремтів усім своїм тілом, настільки знайоме було відчуття. Він зупинився, як укопаний, повів носом туди-сюди, намагаючись упіймати невловимий слід, що витав у повітрі, вражаючи його до глибини душі. Аж ось наступної миті Кріт знову його вловив, і цього разу слідом за відчуттям на нього ринула ціла злива спогадів.