Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Автор скрізь наголошує, що Зорбас, селянин за походженням, має незмірно ширший світогляд, ніж люди, які оточують його. Для будь-якого життєвого явища у нього є своя оцінка, йому огидні завчені штампи у судженнях, стереотипи поведінки, він усе своє життя прагне бути незалежним і ладен піти на смерть, аніж принести в жертву власну свободу.

Дещо незрозумілими для нашого читача можуть бути сторінки, присвячені подіям на Закавказзі у перші роки Радянської влади. Річ у тім, що в 20-х роках у Туреччині знову, після «вірменської різанини», мали місце гоніння на християн. Релігійні фанатики, в тому числі й курдські, винищували понтійських греків. Цілі селища втікали за кордон, у Грузію. Радянський уряд дозволив грекам виїхати до Греції.

Треба сказати, що Зорбасові розповіді про своє спілкування з жіноцтвом на Кубані — це не стільки реальність, скільки неправильне уявлення західної публіки, в тому числі й самого Казандзакіса, про перші декрети Радянського уряду, зокрема про рівноправність жінок і чоловіків. Ці декрети ошелешували західних міщан своєю сміливістю, принаймні здавалися надто екзотичними. Пішли навіть чутки, що більшовики усуспільнюють жінок.

Визначальна прикмета роману — іронічне око автора, а разом з ним і Зорбаса, який завжди стежить за подіями і не дає авторові вдатися до псевдоромантичної сентиментальності. Та й гумору йому не позичати — гумор наповнює твір життєдайною силою.

Роман вийшов друком у 1946 р. і був перекладений та виданий одразу в кількох країнах. Французька академія присудила Казандзакісу премію за кращий твір іноземного автора. Антагонізм-тотожність героїв, особлива атмосфера твору забезпечили йому унікальне місце в світовій літературі.

У 1948 році вийшов другий роман Казандзакіса —«Христа розпинають знову», що мав не менший успіх, ніж перший. На його створенні, безперечно, позначився вплив Гоголя, зокрема роману «Мертві душі». Деякі грецькі літературознавці вказують на те, що образ скнари Ладаса багато чим нагадує образ Плюшкіна.

Перед читачем розгортається картина грецького села в глибині Малої Азії, можливо, часів греко-турецької війни 1919—1922 рр., яка закінчилася для Греції так званою «Малоазійською катастрофою». В цьому селі, що зветься Ліковрісі («Вовча криниця»), на Великдень мали розіграти містерію про страждання й воскресіння сина божого. Роль Христа доручили виконати юному підпаску Манольосу, який поставився до свого завдання дуже серйозно. Коли над селом нависла загроза репресій з боку турецьких властей, саме Манольос, немов Христос, пожертвував своїм життям, щоб урятувати односельців.

Наступний роман Казандзакіса — «Остання спокуса» (1951) — продовжує тему Христа. За цей твір автора було відлучено від церкви. Невдовзі виходить друком «Святий з Ассізу» — роман про життя католицького святого Франціска Ассізького (1181 —1226), де знову діють герої-двійники — Франціск і Фрате Леоне.

Після звільнення Греції від фашистських окупантів Казандзакіс кидається у вир політики, прагнучи допомогти вітчизні, знекровленій боротьбою проти загарбників, а потім громадянською війною. Він стає одним із засновників Соціалістичного робітничого об’єднання, входить в уряд як міністр без портфеля, але невдовзі залишає цю посаду, побачивши неспроможність властей розв’язувати елементарні питання. На запрошення англійського уряду він виїжджає до Англії, де виступає перед відомими громадськими й політичними діячами, доводячи необхідність створити міжнародну «Організацію духу». Відтоді почалися роки вигнання письменника, роки невизнання на батьківщині і світової слави.

З Англії Казандзакіс на запрошення французького уряду їде до Франції читати лекції про Грецію, грецьку літературу й цивілізацію XX ст. Тут він починає працювати в ЮНЕСКО, прагнучи об’єднати інтелігенцію всіх країн, створити світовий форум інтелектуалів.

Двічі висунутий на здобуття Нобелівської премії, він не отримав її через перешкоди з боку грецького уряду та церкви.

Помер письменник на чужині в місті Фрайбурзі (ФРН) у 1957 р. Вигнанець, звинувачений у «більшовицькій пропаганді» (за роман «Христа розпинають знову»), відлучений від церкви, Казандзакіс повернувся на батьківщину мертвим, і народ віддав йому почесті як національному героєві. Його поховали на горі над рідним Іракліоном, поставивши на могилі камінь із словами письменника: «Я ні на що не сподіваюся, я нічого не боюся, я вільний».

Тетяна Чернишова

Від автора

Багато разів збирався я описати кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, старого робітника, якого я дуже любив.

У моєму житті найбільш благотворний вплив справили на мене мандри та мрії, тоді як люди, і живі, і мертві, надто мало допомогли мені в моїх шуканнях. Тож коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса.

Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті.

Коли б мені довелося сьогодні вибрати в усьому світі духовного проводиря, «гуру», як казали б на нього індійці, або «старця», як назвали б його ченці зі Святої Гори[1], я, напевне, вибрав би Зорбаса.

Я вибрав би його, бо саме він мав те, що потрібне такому собі книгогризові для спасіння душі: первісно гострий зір, який умить знаходить, мов стріла в високості, щось собі на поживу; я вибрав би його, бо саме він мав ту творчу, щоранку оновлювану наївність, котра завжди бачить усе ніби вперше й надає непорочності одвічним буденним речам: повітрю, морю, вогню, жінці, хлібу, саме він мав упевнену руку, вразливе серце, а також мужність брати на кпини власну душу, неначе жила в ньому сила вища за саму душу, і, нарешті, саме він мав той нестримний розгонистий сміх, що йшов із якихось глибин, незмірно глибших від людського єства, сміх, який у критичні хвилини рятівним двигтінням стрясав старечі груди Зорбаса і стугонів так, що міг би зруйнувати — і руйнував! — усі перепони: релігію, мораль, вітчизну,— перепони, які сама звела перед собою нужденна, полохлива людина, аби забезпечити собі спокійне животіння.

Коли я думаю, якими глевтяками напихали мене стільки років книжки й учителі, щоб наситити зголоднілу душу, і яким левино сміливим мисленням замість тих глевтяків наснажив мене за кілька місяців Зорбас, я ледве стримую біль і гнів. Прикро, але життя моє пішло намарне: я надто пізно зустрівся з цим «старцем» і з того природнього, що могло ще вціліти в моєму серці, вціліла мізерія. Великого повороту, перегрупування по всьому фронту, «спалаху» і «оновлення» не сталося. Було вже надто пізно. Тому Зорбас, замість того, щоб стати для мене високим і владним взірцем життя, опустився до звичайної літературної теми, аби дати мені змогу нашкрябати добру паку паперу.

Цей гіркий дар — обертати життя на мистецтво — виявляється згубним для багатьох невситимих душ. Адже коли могутня пристрасть, шукаючи виходу, вирветься з грудей, тоді душа, полегшено зітхнувши й угамувавшись, уже не прагне відчути боротьбу плоті з плоттю, бо не поринає в діяльне життя, а тільки втішається, спостерігаючи, як ота її вивільнена пристрасть кільцями диму тане в повітрі.

І не просто втішається, а ще й повниться гордістю: здається їй, що саме тепер вона звершує велику справу, бо цю неповторну скороминущу мить — єдину з крові й плоті в безконечному часі — обертає на вічну. Ось так і Зорбас, сотворений із плоті й крові, увічнився з моєї волі в безтілесному слові. Вже віддавна — хоч я й не бажав цього, ба, навіть навпаки, прагнув протилежного — в мені почав кристалізуватися міф про Зорбаса. В надрах моєї душі почалися таємничі перетворення: спершу якась музична тривога, лихоманка насолоди й роздратування, неначе в мою кров проникло чужорідне тіло, і мій організм намагався приборкати його, асимілювати і в такий спосіб знищити. І навколо цих відчуттів, навколо цього зародка зароїлися слова й огорнули його живлющою плоттю. Проясніли туманні спогади, спливли з непам’яті радощі й жалі, життя кудись відплинуло з цієї спекотної лихоманки, і Зорбас перетворився на казку.

Я ще не знав, якої форми надам цій казці про Зорбаса: роману чи пісні, чи заплутаної, мов у Шехерезади, фантастичної оповідки, чи стисло й сухо відтворю розмови, які я вів із Зорбасом на крітському узбережжі, де ми разом угризалися в землю, шукаючи поклади бурого вугілля. Обидва ми добре знали, що ті пошуки, та практична мета — то тільки туман, який ми напускали людям в очі; насправді ж ми щодня з нетерпінням чекали, коли зайде сонце й розійдуться робітники. Тоді ми вкладалися просто на піску, смакували чудову селянську їжу, пили сухе крітське вино й заводили розмову.

Я здебільшого мовчав, бо чим може подивувати справжнього демона якийсь там «інтелігентик»? Я слухав, а він розповідав мені про своє село на Олімпі, про сніги, вовків, комітат[2], про Ая Софію[3], буре вугілля, магнезит і жінок, про бога, вітчизну і смерть, розповідав, аж поки так розпалювався, що йому бракло слів, і тоді він раптом підхоплювався на ноги й пускався в танок по крупній побережній ріні.

Міцний, стрункий, ширококостий, із закинутою назад головою, з круглими, як у птаха, очима, він сатанів у танку і щосили гатив дужими ногами в берег, бризкаючи морською водою мені в обличчя.

Коли б я зважився на те, до чого він закликав мене своїм криком — не криком — ревінням! — моє життя набуло б сенсу, і я пережив би і плоттю, і кров’ю, і кістками те, до чого тепер, мов наркоман до наркотика, весь час повертаюся думкою і що відроджую на папері.

Та я не зважився. Я дивився опівночі, як витанцьовує Зорбас, як він аж вищить од захвату, закликаючи мене вискочити із зручної шкаралупи звичок та поміркованості й податися разом з ним у далекі мандри, але я, тремтячи від холоду, не рушав із місця.

Багато разів на віку ставало мені соромно від того, що не давав я своїй душі кинутися стрімголов туди, куди кликало мене найвище безумство — суть життя, але ніколи й ні перед ким не було мені так соромно за свою душу, як перед Зорбасом.

Одного ранку на світанні ми розлучилися: я вирушив знову на чужину, уражений невиліковною фаустівською хворобою — жадобою пізнання, а Зорбас подався на північ та й осів у Сербії на якійсь горі біля Скопле, де надибав, як казав, багату жилу магнезиту. Обкрутивши там кількох багатіїв, він закупив інструмент, найняв робітників та й знову заходився пробивати під землею штольні. А потім цей могутній стариган повисаджував у повітря скелі, проклав дороги й водогін, поставив собі дім та й одружився з гарною веселою молодичкою Любою, і вона народила йому дитя.

Одного разу в Берліні я отримав телеграму: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».

[1] Свята Гора — гора Афон, де міститься відомий комплекс монастирів (тут і далі примітки перекладача).

[2] Комітат — національно-визвольний, а пізніше — націоналістичний рух у деяких балканських країнах.

[3] Ая Софія — славнозвісний візантійський храм у Константинополі.