Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Творчість Нікоса Казандзакіса

У світовій літературі Нікос Казандзакіс є яскравим прикладом творця, чиє життя в буквальному розумінні слова було від початку й до кінця підкорене великій ідеї боротьби за свободу. Вона увійшла в його свідомість ще в дитинстві як ідея визволення вітчизни, а згодом розвинулась в універсальну ідею звільнення людини від усіляких — матеріальних і духовних — пут. Пошук шляхів до цього звільнення і становить зміст його творчості, яка в кращих своїх проявах піднеслася до широкого загальнолюдського звучання, принісши письменникові світову славу.

Казандзакіс залишив свій особливий слід у всіх літературних жанрах. Спадщина його величезна — лірика й епос, філософські драми й романи, подорожні нотатки й есеїстика, літературознавчі праці й художні переклади.

Народився Нікос Казандзакіс 18 лютого 1883 року в родині заможного хлібороба з околиці міста Іракліона на Кріті. Цей острів, прадавня грецька земля, батьківщина пишної, ще й досі загадкової Мінойської, а згодом Кріто-Мікенської культури належав тоді Туреччині. Волелюбні, горді крітяни не раз повставали проти ганебного іноземного ярма. Але до кінця XIX століття всі повстання завершувалися поразкою, відлунюючись у героїчних піснях, наснажених гаслом: «Свобода або смерть!» Одне з таких повстань у 1897 р. Нікос бачив на власні очі. Його родині довелося на деякий час переселитись на вільну грецьку територію — острів Наксос. Там Нікос два роки провчився в католицькому монастирі. Він досконало опановує французьку й італійську мови, вражаючи викладачів своєю працездатністю, допитливим розумом і знаннями. Вже тоді він твердо затямив, що його навчання — не особиста справа, бо воно потрібне Кріту. «Якщо не можеш рушницею,— сказав йому батько,— то мусиш розумом допомагати звільненню». І Нікос навчався, не даючи собі перепочинку, не знаючи дитячих забав.

У п’ятнадцять років він переклав грецькою мовою французьку енциклопедію. Коли він показав переклад учителю французької мови, той не повірив своїм очам.

Католицькі священики вбачали в ньому майбутнього кардинала й намовляли його прийняти католицьку віру. Нікосів батько, дізнавшись про це, негайно забрав його з монастиря. Тим часом повстання на Кріті перемогло й родина Казандзакісів повернулась до Іракліона. Закінчивши там гімназію, Нікос за бажанням батька поїхав до Афін студіювати юриспруденцію.

У столиці він потрапив до літературного осередка, познайомився з новою грецькою поезією, яка на той час уже мала певні досягнення. Проте Нікос відчував, що його батьківщина — це саме острів Кріт. Він добре засвоїв суворі закони свого рідного краю, де вершиною морально-етичних цінностей стала боротьба за свободу, бо лише свобода є запорукою людської честі та гідності. А патріот, на думку крітян, гідний поваги тільки тоді, коли в часи між повстаннями він обробляє землю. Тому інтелігентні професії, такі, наприклад, як учитель, письменник, службовець тощо, вважалися на острові за ознаки слабкості чи недолугості, і їх мало хто поважав.

За турецького панування літературне життя на Кріті завмерло. Широко побутував лише фольклор, зокрема пісенний. Отож Нікос відчув гостру потребу відродити писемну творчість свого краю, батьківщини видатного поета доби Відродження Лоренцоса Корнароса. Після перших літературних спроб — збірки поезій «Змія та лілія» (1906) і п’єси «Світає» (1907), що їх схвально зустріли грецькі літературознавці, читачі й глядачі, Казандзакіс вирішив спробувати свої сили в престижніших жанрах: трагедії та епосі. Але спочатку він поїхав до Парижа, де студіював філософію, багато читав, перекладав, зокрема твори істориків літератури. В Балканських війнах 1911—1913 рр. він брав участь як волонтер і на все життя пройнявся відразою до жорстокості, пов’язаної з імперіалізмом.

Всесвітньо-історичний феномен Великого Жовтня справив на Казандзакіса величезне враження, і в 1922 р. він узявся вивчати російську мову. Цього ж року він написав свою першу трагедію «Будда» й розпочав роботу над філософським твором «Аскетика».

У 1925 р. письменник уперше побував у Радянському Союзі як кореспондент газети «Елефтерос логос», а в 1927 р. на запрошення Радянського уряду брав участь у святкуванні десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції й познайомився з видатними діячами культури та світового комуністичного руху: Максимом Горьким, Анрі Барбюсом, Кларою Цеткін. Між відвідинами СРСР письменник багато подорожував по Єгипту, Іспанії, Італії, Німеччині, Франції.

У 1928 р. Н. Казандзакіс знову в Радянському Союзі. Він побував у багатьох місцях від Бреста до Владивостока, від Одеси до Мурманська. Згодом Казандзакіс опублікував у газеті «Правда» цикл статей про політичне становище в Греції, присвятив пам’яті Леніна кілька віршів та сценарій фільму (не реалізований). Його враження від СРСР відбилися в книзі подорожніх нотаток «У дорозі. Що я бачив у Росії» (1928) та пізніше в романах «Тода Раба» (1934), «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» (1946) і, нарешті, в автобіографічному творі «Присвята Ель Греко», виданому посмертно в 1961 р.

У Радянському Союзі Казандзакіс шукав відповіді на кардинальні питання суспільного життя. Вирушаючи з Києва до Москви, він занотовує в щоденнику: «Через тисячу років ми знову їдемо на північ. Але цього разу не для того, щоб нести сусідам духовне світло знання, а для того, щоб там його позичити». Захоплений «російським дивом», Казандзакіс два роки поглиблено вивчає російську літературу.

Ще в книзі «У дорозі...» письменник зауважує, що ця література для нього —«хліб насущний», де чотири «найбільші хлібини» — Гоголь, Пушкін, Толстой, Достоєвський. У 1930 р. виходить його «Історія російської літератури» — перша праця такого роду в Греції. Досвід передових російських письменників неабияк вплинув на формування власної манери Казандзакіса, на його мистецьке самовизначення.

Сповнений вражень від СРСР, Казандзакіс у 1929 р. опрацьовує в Німеччині та Чехословаччині подорожні нотатки, пише роман «Тода Раба», де зображує Красну площу та Мавзолей Леніна як нову Мекку для знедолених усіх країн, далі працює над монументальною поемою «Одіссея», до написання якої приступив у 1926 р. Дія його «Одіссеї» розпочинається після закінчення Гомерової. Коли Одіссей розправився з женихами, на Ітаці настало мирне життя. Але героєві нудно, бо під час довгих поневірянь він уже звик до небезпек. І невдовзі Одіссей Казандзакіса вирушає назустріч новим пригодам...

Не полишає письменник і жанру трагедії. Ще в 1928 р. вийшов друком його твір «Христос», де зображено воскресіння Христа, яке одні з його учнів бачать, а інші — ні. Учнів Казандзакіс змальовує як типових грецьких трудівників. Того ж року написано ще одну віршовану трагедію на історичну тему —«Никифор Фока». Ці твори Казандзакіса, так само як і трагедії «Юліан» та «Одіссей», призначалися для читання, а не для сцени.

У 1931 р. письменник багато перекладає, зокрема з давньогрецької мови, пише історичні романи для дітей, драматичну трилогію «Прометей», знову переробляє свою «Одіссею», а на початку 1932 р., глибоко засмучений смертю батька, від’їжджає до Іспанії.

У квітні 1933 р. він оселяється на острові Егіні, де вчетверте переробляє «Одіссею» та збагачує новими враженнями свої подорожні нотатки. На початку 1935 р. письменник переробляє «Одіссею» уп’яте, а потім вирушає в подорож до Японії та Китаю. У жовтні — листопаді 1936 р. він їде до Іспанії як кореспондент газети «Катімеріні». Під враженням від побаченого в країні Казандзакіс ушосте переробляє свій епос, а протягом майже всього 1938 р.— усьоме. Під кінець року поему було видано. Вона містить 33 333 вірші.

На створенні цієї поеми позначився поглиблений інтерес її автора до індійської філософії, в якійсь мірі стимульований Р. Ролланом. Нагадаймо, що французький письменник у 1920—1930 рр. видав кілька книжок, присвячених Індії: «Махатма Ганді» (1923), «Рамакрішна» (1928) та «Вівекананда» (1930). Крім того, обидва автори у своїх пошуках виходили з творчого досвіду Л. Толстого. Російський письменник дав їм приклад нового роману, що є духовним епосом свого часу.

Одіссей — улюблений герой Казандзакіса. Як уже згадувалося, письменник написав про нього одноіменну трагедію, крім того, переклав новогрецькою мовою гомерівську «Одіссею». До речі, монументальну поему про цього безстрашного мандрівника Казандзакіс вважав найбільшим своїм досягненням.

Для його героя немає меж ні в просторі, ні в часі. Він подорожує по Південному полюсу й Мінойському Кріту, викликає на філософські диспути Будду й Мойсея, Xриста й Магомета, Дігеніса Акрітаса й Дон Кіхота... Навіть втілення смерті — Харон — ставиться до Одіссея з побоюванням і повагою. Письменник переконаний, що найбільша доброчесність не в опануванні свободою, бо абсолютна свобода недосяжна, а в безнастанній боротьбі за неї. Шлях людини — це шлях угору до крижаних гірських вершин, де на кожному кроці доводиться долати надлюдські перешкоди, перемагати передусім самого себе.

Закінчивши «Одіссею», письменник відчував себе великою мірою спустошеним, але його втішало те, що він завершив найважливішу, на його думку, справу свого життя. Йому пощастило створити саме крітський епос, пройнятий ідеями боротьби за волю. Філософські пошуки єднали «Одіссею» Казандзакіса із світобаченням давніх греків, а пригоди героя сприймалися як сучасні.

На Європу насувалася друга світова війна. Казандзакіс, якому здавалося, що гіркий досвід убереже людство від нового безумства, мусив переглянути свої погляди на сучасну цивілізацію взагалі й на духовні цінності грецької інтелігенції зокрема. Коли на землю Греції прийшли німецькі фашисти, Казандзакіс усамітнюється на Егіні й розпочинає свою власну боротьбу за свій народ, боротьбу «не рушницею, а розумом», звернувшись до образу людини з народних глибин, воскрешаючи в уяві свого давнього друга, простого робітника Зорбаса. Це була боротьба творчості проти руїни, утвердження величі народу, його одвічної мудрості, яка не знає вищих цінностей над життя і свободу. Творячи цей образ, Казандзакіс переміг самого себе, спустившись із захмарних вершин великих символів, якими були для нього Одіссей, Будда, Конфуцій, Христос, у інший світ — світ реальний.

Ідея роману «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» проста. Казандзакіс протиставляє людину, заглиблену в проблеми духу, людині, близькій до природи, й прагне розв’язати питання: чиє життя є істинним? що важливіше — думка чи дія, матерія чи дух?

Зорбас у романі — це вільний робітник, первісна в своїх бажаннях людина. Він не вивчав наук, але має жвавий, допитливий розум, багату уяву й глибокі почуття, що проявляються стихійно й здаються некерованими.

Письменник — другий герой твору, — з яким заприятелював Зорбас, це фаустівський тип, який намагається розгадати таємниці життя, замкнувшись у світі абстракцій. Його немовби гнітить величезна життєва енергія Зорбаса, і він скидається більше на тінь, ніж на живу людину.

Проте обидва ці образи є насправді двома іпостасями одного героя — самого автора. Розмови Зорбаса та його антипода —«хазяїна» — в романі є внутрішнім діалогом самого Казандзакіса, його боротьбою з самим собою, а весь роман — це його прощальна пісня з філософськими блуканнями, художнє переосмислення своїх колишніх ідей, перехід від «голих ідей» до втілення їх у плоть і кров земної людини.

У «Кумедних та лихих пригодах Алексіса Зорбаса» зосереджено цілий світ моральних, психологічних і метафізичних проблем. Перед читачем на маленькому клаптику землі постають і розв’язуються питання життя і смерті, любові й ненависті, війни і миру.

Емоційно наснажена оповідь, у якій вузловим моментам автор надає багатозначного змісту, раз по раз перетворюється в алегорію, у притчу про право людини на свободу й незалежність, на вільний вибір і власну оригінальність. І завжди в центрі такої алегорії стоїть Зорбас, діяльний і кмітливий, хитруватий і дотепний, людина з первісним світовідчуттям та з гідністю високорозвиненої духовної натури. Завдяки Казандзакісові Зорбас став символом грецького трудівника, який все в житті робить «з вогником» — і працює, і розважається, і кохає...

Зорбас — людина імпульсу. Йому здається протиприродним відмовляти собі в задоволенні пристрастей і бажань. Прогулявши гроші, які дав йому хазяїн на придбання лісу, він, однак, спокійнісінько вирушає до монастиря, де викриває розпусту серед ченців і злочин, що стався там. При цьому йому вдається не тільки не зіпсувати ні з ким стосунків, а ще й залагодити справу з лісом, зацікавивши ченців можливими прибутками. Ченці у творі Казандзакіса — розбещені ледачі потвори, а Зорбас — жива народна душа, творча й волелюбна; хитрощі живуть у ній поруч із наївністю й дитячою безпосередністю.

Він єдиний, хто ставиться із співчуттям, правда, дещо іронічним, до «ветерана» антитурецького повстання — мадам Органе, старої кокотки, що мала в своєму житті безліч чоловіків і серед них — чотирьох адміралів союзницьких флотів. Під старість вона лишилася самотньою, так і не налагодивши з жителями селища дружніх стосунків. За глибоким переконанням Зорбаса, чоловік мусить втішати кожну самітню жінку. Отож він, наче новітній Зевс, пестить бідолашну мадам Ортанс.