— Нічо’….
На погості зчинився якийсь ґвалт. Гурт жінок когось соромив, вимахуючи п'ястуками:
— А бодай би вас Мати-Земля не прийняла! Прийшли на чуже свято та ще й лаються!
— Геть, скажені, геть!
— Хоч би посоромилися Святого Місця!
Посеред розлючених бабів стовбичило двоє варязьких гостей, ледь підхмелених, але не настільки, аби не тямити, що роблять. Обидва північани були християнами і ходили до кирикону святого Іллі. Старшого урмана звали по-грецькому: Хведором. Молодик, його син, називався, здається, по-гебрайському: Іллею. Жили вони майже постійно в Києві і були людьми вельми буйними, особливо після чарки.
— Ви — дурні, ідолопоклонники! — вигукував Хведір, — деревам кланяєтесь та криницям!
— Чом би і не вклонитись джерелу, як спрагнеш, — кричала Ясуня, наша друга сусідка, — іди, враже, геть! Ми до вас не ходимо збиткувати ся, як ви там лоби собі розбиваєте перед ромейськими малюваннями! Се наше свято, онуків Дажбожих!
— Ти, дурна свине! — впирався варяг, — сказано бо: єдин Бог, єдина віра, одне хрещення
— Чури і пращури, чи ви чули?! Мене, в Святому Місці, паскудний варяжин свинею назвав! Та я тебе зараз перехрещу межи плечі! Люди, що дивитесь?! Женіть їх звідсіля!
Такого дня не так то легко перейти від святкового розчулення до бійки. Підхмелені родини, які на честь пращурів добре приклались до меду, настояному на семи травах, ще не до кінця втямили, що сталося.
— Бог заповідав нищити знаряддя ідольські! — вереснув Хведір і вдарив ногою по Ясуниному кошику. Покотились освячені Чарою писанки. Ясуня скрикнула і вчепилась нігтями варяжину в лице. Він одіпхнув жінку так, що та впала просто на розстелені рушники з рештками їжі.
Мій батько поволі підвівся, закочуючи рукави святкової сорочки. За ним встали мої брати — ковалі. Але перед Хведором вже стояв Ратибор.
— Великдень сьогодні, - сказав, — не хочеться руки плямити. Іди добром!
— Не побоюся жерця ідольського! — варяжину явно кортіло до бійки, — зі мною Бог!
— Ромейський? — спитав Ратибор нехорошим голосом, — Тора з Одіним не шануєш вже?
— То є бездушні ідоли, як і твій Перкун!
— Се в тебе немає душі! Геть!
— Ратиборе! — прогув батько, — в нього меч під корзном!
— Розступіться! — мовив Ратибор, — не гнівіть пращурів! Най се впаде на мене!
Варяжин вже тримав зброю напохваті. Ратибор поволі рушив вперед. Просто на меч… А тоді блискавично крутнувся. Лезо прошило повітря. Ратибор ударив… Ногою. Варязький меч срібним линком мигнув в густу траву погосту.
— Йди… — сказав Ратибор до ошелешеного варяга, — до ромейського Бога…
Раптом хтось із жінок пронизливо закричав. В мене похололи руки. Зі спини в Ратибора стирчав ніж. Кервава пляма розпливалась по білому полотну сорочки…
— Се оце щеня! — закричала Данка, вказуючи на Іллю. Молодий варяжин, очевидячки, метнув ножа, користуючись замішанням. Тепер він марно намагався продертись між надбігаючих людей. Хведір кинувся тікати, але батько наздогнав його і зацідив просто межи очі. Рука в татка була важкою, що ковальський молот.
Я кинулась до Ратибора крізь загальне сум'яття. Він падав. Поволі, як зрубане дерево.
— Ратиборе! Перуничу!
Я встигла його підхопити і осіла на землю разом з пораненим. Чорні очі його дивилися здивовано:
— Я — ак мене… Ззаду…
Кров бурхнула йому ротом. Він ще намагався щось сказати:
— Святославу… Пробачить… Чічка… Мила… Світла мені…