І одвернувся обличчям до річки.
З тої осінньої ночі Ратибор почав заходити до нас. Ніби до батька в гості. Батько радів: було з ким поговорити про крицю та згадати Святослава. Мати нашіптувала:
— Світозаро, чого чекаєш? Він до тебе ходить… Мертві не повертаються з Вираю, а живий живе гадає… Чуєш, дівко? Тобі ж уже ось-ось на тридцять поверне.
На Різдво Ратибор прийшов до нас з колядниками. Сказав, що один у Києві, і набридло йому стрічати Коляду у вояцькій хижі. Мати, відпровадивши колядників, запросила його на вечерю. Коли поминали пращурів нашого роду, я ще трималася. Але батько згадав Святослава. І я, сама того од себе не очікуючи, раптом заридала вголос, б'ючись головою об стіл. Ратибор мовчки вийшов. Мати, ранком, знову мені вичитувала. Але я не могла перемогти себе.
З весною посилилась звична вже туга. Ратибор не заглядав зо два місяці. Певно, Перунич забув мене. Врешті, так і треба.
З такими думками збирала кошика на Великдень. «Баби» цього року мені вдалися. Писанки теж. Одну, найгарнішу, списану Перуновими стрілами, я зав’язала до вузлика окремо.
На погості зібрався геть увесь Ковальський Кут. Жили поряд і гробки робили поряд. Найязикатіші баби були нині солодкі та розчулені.
— Слава Дажбогу, сусідонько!
— Слава навіки!
— Будьте здорові та багаті!
- І вам того ж, сусідонько!
Мене обняла Данка Ковалиха, яка, до речі, на дух мене не виносила:
— Слава Дажбогу, Світозаронько!
— Слава навіки! — відповіла я звично і раптом заціпеніла.
До нас, повз гуртки поминальників, що згадували нині пращурів до десятого коліна, йшов Ратибор.
Данка розпливлася в усміху від вуха до вуха:
— Слава Дажбогу, Перуничу!
— Слава всім Світлим Богам! — відповів весело Ратибор, — зі святом та Світлом!
В руці він тримав крашанку. Данка одразу ж видобула свою:
— Цятнемся, вояче?
Ратибор з усміхом стукнув крашанкою, і Данка смачно поцілувала його в губи, косуючи при тім на мене. Не знаю чому, але мені стало неприємно. Спекавшись Данки, Ратибор підійшов до мене:
— Крашанку маєш? — спитав.
В руці я тримала вузлик з писанкою. Він вихопив його у мене.
— О, стріли громові! Се для мене?
— Авжеж…
— Дякую, що згадала. Слава Дажбогу!
— Слава навіки!
Він простягнув руки. Відмовляти в поцілунку на Великдень не дозволялося. Я заплющила очі…
— Чічко моя… — прошепотів Ратибор.
— Що, Ратиборе?