За мости відповісте…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одна жінка, з язичників, розповідала мені про Силу Древніх Богів… І я відчув цю Силу… Ця жінка не з мерців, але й вона не змогла мені порадити, що робити далі…

Я обожнюю Варга Вікернеса, норвезького рокера, що славить Одіна. Він убив паскудного збоченця і спалив кілька церков… Його кинули до в’язниці у двадцять один рік… Мені зараз стільки ж, а я ще на волі.

Я відчуваю в собі Силу, яка не має назви… Я міг би стати жерцем Чорнобога в ті часи, коли все вирішував меч.

Я знаю деякі ритуали… не питай які і звідки. Кому дано — тому відкриється.

Один мій приятель загинув під час обряду — я відчув його смерть на відстані.

Коли почали розкопки того храму, я зрозумів, що там щось є…

Не питай як… Є відчуття, що їм немає пояснення.

Я прийшов туди і став допомагати. Я був там, коли відкрили гробницю.

Меч лежав серед кісток… Вигнутий скіфський акінак. Свастика на руків’ї блиснула тьмяним золотом, іржа не торкнулась клинка.

Вони визначили, що це жінка. По тазовим кісткам… Черепа в гробниці не було…

Його й не могло бути, бо коли гине надлюдина, раби ховають її голову окремо від тіла.

Вночі я прийшов туди знову і почав копати просто в центрі храму.

Я працював довго, але старання мої були винагородженні… Я знайшов його і заховав в Молодечій балці до часу.

В ніч Сонцестояння я провів обряд на руїнах храму. Тобі не треба знати, що за Сила мені відгукнулась.

Я вважав себе надлюдиною, але побачив ЇЇ і зрозумів, що я — лише тінь людини…

Ніцше писав про жінок з огидою, бо він ніколи не бачив таких жінок.

Вона вся була — наче музика степового вітру, наче крик перед битвою, наче пожежа в степу…

Її не можна було бажати, вона сама бажала і вибирала собі чоловіків як здобич.

Я став її здобиччю і досі є нею.

Я не знав її мови, але її веління звучали в моєму мозку і моєю доблестю був послух.

Вона сказала, що хоче повернути собі зброю — я приніс їй меч.

Ніхто в музеї нічого не помітив, бо зі мною була Сила надлюдини.

Спершу вона з’являлася зрідка, але я завжди відчував її поклик.

Доки не прийшли ті, чия присутність оскверняла храм…

Я був з нею, коли вона відтяла голову п’яному рабу, котрий волікся до зупинки з пляшкою пива. І коли вона убила другого раба…

Її меч був прекрасною піснею смерти, і мені закортіло вмерти від того меча.

Але вона сказала:«Почекай, воїне… Я хочу знати цей світ, в якому дозволено нівечити святощі…»

Я розповів їй багато чого… Вона сиділа на камені біля води і крутила у руках мій мобільний, граючись, мов дитя, спалахами дисплею.

«Ми могли, — сказала вона, — говорити на відстані і без цього світлячка, — ми, обрані… Ті, хто мав Силу… І ніколи не давали нижчим ні знань ні змоги їх отримати.»

«В цьому світі, - сказав я, — править потолоч, а там, де п’є потолоч — всі криниці отруєні»