І тут Сексон раптом згадала. Це він стояв поруч із Роєм Бланшаром біля авто тоді, коли вона блукала хвора й непритямна незнайомими кварталами Окленда. Але й тоді вона бачила його не вперше.
— А пам’ятаєте гулянку каменярів у Візл-парку? — спитав Біллі. — А перегони? Та вашого носа я впізнаю серед мільйона носів! Адже ви той самий молодчага, що кинув ціпка Тімоті Макменесові під ноги й заварив таку колотнечу, якої ані Візл-парк, ані який інший парк у світі ніколи й не бачив!
Незнайомець тепер і собі засміявся. Він реготав усе дужче, аж мусив спершу постояти на одній нозі, тоді на другій, а потім і зовсім сісти — на колоду, принесену морем.
— А ви там були? — спромігся він нарешті промовити до Біллі. — Ви це бачили? Бачили? — І обернувся до Сексон: — А ви?
Вона кивнула.
— А знаєте, — почав Біллі, коли вони вже пересміялися, — мені так кортить довідатися, на якого біса ви те зробили? Навіщо? Я стільки разів запитував себе…
— І я теж, — відповів той.
— Адже ж ви не знали Тімоті Макменеса, правда?
— Ні, навіть не бачив його, ні перед тим, ані опісля.
— То навіщо ж ви те зробили? — домагався Біллі.
Молодик засміявся, але стримав себе цим разом.
— Хай мені всячина, якщо я знаю! В мене є один тямущий приятель, він пише мудрі наукові книжки, а от його весь час пориває шпурнути яйце в електричний вентилятор, щоб побачити, що з того вийде. Мабуть, так воно й зі мною вийшло — тільки мене перед тим зовсім не поривало щось там шпурляти. Коли я вгледів ці ноги, що неслися повз мене, — я просто просунув між них тростинку, та й годі. Я й не замірявся того робити. А от узяв та й зробив. Тімоті Макменес, певно, здивувався не більше за мене.
— А спіймали вас? — спитав Біллі.
— А хіба по мені видно, що мене можна спіймати? Я тоді так злякався, як ніколи в житті. Навіть сам Тімоті Макменес не спіймав би мене тоді. Але що скоїлося по тому? Я чув, що знявся неймовірний шарварок, та не мав часу озиратися.
Тільки за чверть години, — після того, як Біллі розповів усе про колотнечу у Візл-парку, — вони всі втрьох перезнайомилися. Молодика звали Марк Гол, а мешкав він в одному з будиночків серед кармельських сосен.
— А як ви дісталися до Бірсової бухти? — поцікавився Гол. — Адже з дороги нагорі її зовсім не видно.
— Так ось як вона зветься, — зауважила Сексон.
— Ми її так назвали. Один з наших товаришів пролітував тут якось і на честь його ми назвали бухту. Я вип’ю склянку вашої кави, якщо дозволите, — звернувся він до Сексон. — А потім покажу вашому чоловікові цю місцевість. Ми дуже пишаємося нашою бухтою. Ніхто з чужих ніколи сюди не заходить.
— Ну, а м’язи оці ви набули уже ж не втікаючи від Макменеса, — зауважив Біллі між двома ковтками кави.
— Масаж м’язів, коли вони напружені, — була загадкова відповідь.
— Еге, — відповів замислено Біллі. — А з чим його їдять?
Гол засміявся.
— Зараз я вам покажу. Напружте перший-ліпший м’яз і зробіть йому масаж пальцями — ось так і так.
— Оце уся причина? — недовірливо запитав Біллі.
— Так! — гордо відповів той. — Ось торкніться мене, де хочете, і переконаєтесь. Під кожним м’язом, що ви бачите, криється п’ять інших, і перший м’яз керує ними.
Біллі слухняно помацав Голові груди з правого боку.
— Ви, я бачу, розумієтесь на анатомії, що вибираєте місце без м’язів, — буркнув той.
Біллі переможно всміхнувся, і раптом вразився, коли під його пальцями набух м’яз. Біллі надушив його міцніше, але ні, то був справжній твердий м’яз.
— Масаж м’язів, коли вони напружені, — гордовито заявив Гол. — Де не візьмете — однаково.
І де Біллі не мацав — скрізь набухали малі й великі м’язи, тремтіли й спадали, аж доки все Голове тіло не вкрилося тріпотливими горбками м’язів.