Біллі так зареготався, що кінь, з переляку ставши цапа, мало не скинув його на землю, — добре, хоч вершник устиг учепитись жеребцеві за шию.
— Ні, ти направду вгадай, — знову почав Біллі, коли кінь трохи заспокоївся.
— Для двох верхових коней?
— Ой, не дуже ж ти в мене метка! Ну, то слухай. Ти знаєш Тіркрофта? Я відкупив у нього його велику підводу за шістдесят доларів. По тому купив ще одну підводу в кенвудського коваля — але вже за сорок п’ять. І в Пінга купив — золото, а не підвода! — за шістдесят п’ять. Був би купив зо п’ятдесят, та він помітив, що мені дуже її треба.
— Але ж гроші? — несміливо запитала Сексон. — Ти ж і сотні доларів не мав у кишені!
— Хіба я тобі не сказав, що маю кредит? Отже, раз я маю, то я й використав його на ці підводи. Ні цента готівкою я не заплатив, тільки й того, що купив два довгих батоги. Потім купив ще три комплекти збруї на трьох биндюгів — уживаної, правда, по двадцять доларів за кожну. Це в того чоловіка, що возив бруківку з каменярні, вони йому тепер не потрібні. В нього ж таки я найняв ще чотири підводи й чотири пари коней по півдолара в день за коня й по півдолара за підводу, тобто шість доларів у день. А три комплекти запасної збруї, — то для моїх власних коней. Потім… як його… Ага, я заорендував ще дві стайні в Глен-Елені й замовив у кенвудській крамниці п’ятдесят тонн сіна й вагон висівок та ячменю — треба ж буде прохарчувати чотирнадцять коней. А ще ж підкови й усяко таке… Ага! Я найняв ще семеро конюхів по два долари на день і… Ой! Що це ти робиш, Сексон?
— Ні, ти паче не мариш, — без тіні жарту промовила вона, вщипнувши його за руку. Тоді помацала йому пульс і чоло. — І гарячки немає…— Потім нюхнула повітря. — І горілки ніби не пив… Ну, то що ж далі?.. Кажи вже все, хоч би що там воно було.
— З тебе ще мало?
— Мало. Я хочу далі. Я хочу знати все.
— Гаразд. Але найперше знай, що мій оклендський хазяїн ніяк не мудріший за мене. Я й сам ділова людина, — можеш так і казати, як хто тебе запитає. А тепер слухай, що я тобі розповім, — мені лиш невтямки, як це ніхто з гленеленців не дошолопався до цього раніше! Либонь, їм позакладало. У місті такого ніколи б не проґавили! Отже, так: ти знаєш ту нову цегельню, що вироблятиме спеціальну добру цеглу для внутрішніх стін? Оце сушу я собі голову, чим прогодувати шість коней, що повернуться трутнями мені на шию — вони ж до старців мене доведуть! Десь би їх віддати в роботу, але де? Тут я й згадав про цегельню. Погнав тоді жеребця до цегельні й поговорив із їхнім хіміком-японцем — він там у них у лабораторії. Аж бачу, майстри ходять, усе оглядають, і все вже готове до роботи. Я й собі оком розкинув туди-сюди.
Потім під’їхав до вийми, звідки вони глину братимуть — пам’ятаєш, така крихка крейдяна земля, що копали її за тою ділянкою на сто сорок акрів, де три пагорби? Дорога завдовжки з милю, іде вниз, і не крута, пара коней легко її подужає. Найтяжча робота буде вертатися порожняком угору. Отож прив’язав я жеребця і давай обраховувати.
Японець сказав мені, що директор і верховоди компанії приїдуть ранковим потягом. Я нікому ні пари з вуст, а сам вирішив удати власною особою привітальну комісію. Потяг тільки зупинивсь, а я вже й тут, і простягаю їм руку від імені міста. Водночас це була рука того самого хлопця, якого ти знала колись в Окленді, третьорядного боксера, як його… ага, ось як — Здоровий Біл Робертс, — так він називався на рингу, але тепер nom ім’я не інакше, як Вільям Робертс, есквайр.
Отож, кажу, поздоровкався я з цими, і ми всі гуртом подалися до цегельні. З розмови я побачив, що в них усе готове. Тоді я й закинув слівце щодо привозу глини. В мене перед цим душа потерпала: а що, як вони вже знюхалися з кимсь раніше? Але коли вони запитали про мої умови — мені вже відлягло трохи. Я їм виклав усе, як по писаному, а їхній найстарший занотував собі до записника.
«Ми починаємо відразу на широку ногу», — каже він мені й пронизує очима. — А який транспорт ви нам пропонуєте, містере Робертсе?» А в мене ж за плечима самі тільки Гезл і Геті, та й ті замолоді для такого вантажу.
«Я вам можу постачити чотирнадцять коней та сім підвід. А як треба буде більше — то й більше буде».
А він мені: «Дайте нам чверть години на обміркування, містере Робертсе».
«Чому б і ні, — кажу я, а сам виступаю таким козирем! — Тільки раніш ось що: я хочу підписати контракт на два роки; і потім ще одна умова. А ні, то годі й балакати».
«Яка ж то умова?» — питає.
«А крутизна, — кажу я. — І як ми вже тут, то я вам усе й покажу».
Так я й зробив, і показав їм, що через крутий узвіз мені не з руки заганяти коней, якщо вони не змінять свого первісного плану.
«Вам тільки ось що доведеться зробити… — кажу їм, — побудувати бункери на п’ятдесят футів вище, прокласти дорогу навкруги пагорба та спорудити під’їзного моста футів у сімдесят-вісімдесят завдовжки.
І знаєш, Сексон, моя проста мова зробила своє. Адже ж я казав без манівців. Коли для них найголовніше їхня цегла, то для мене — мої коні.
Радилися вони не менше, ніж півгодини, а я чекав, і серце в мене завмирало мало не так само, як і тоді, коли я чекав на твоє слово після свого освідчення. І тим часом міркував, на чому можна було б трохи спустити, якщо вже наполягатимуть. Бачиш, я їм подав справжні міські ціни, отож і був готовий трохи скинути. Потім вони повернулися.
«На селі ціни мали б бути дешевші», — каже мені їхній старший.
«Де ж пак! — кажу. — Адже це виноградна долина. Тут і на власну худобу сіна не вистачає й доводиться возити з долини Сан-Хоакіну. Та в Сан-Франциско готове сіно дешевше можна дістати, а тут і дорожче плати, та що й сам і привозь».
І це здорово на них вплинуло. Я ж казав щиру правду, і вони те знали. Хоча, звісно, якби вони поцікавилися платнею фурманам та ковалям, — я б мусив збавити, бо ж, бачиш, на селі нема ні спілки візників, ані спілки ковалів, і платня за приміщення нижча проти міста отже, все це виходить багато дешевше. Оце так. Сьогодні я сторгувався з ковалем, що його кузня проти пошти. Він береться підкувати ввесь мій табун зі знижкою у двадцять п’ять відсотків на кожну підкову. Але це тільки між нами. А вони занадто зацікавлені своєю цеглою і ніщо поза нею не бачать.
Біллі помацав кишеню на грудях, витяг звідти якийсь документ із печатками й передав Сексон.
— Ось він, — мовив Біллі. — Контракт з усіма умовами, цінами й штрафами за недодержки. В місті я зустрів містера Гейла і показав йому контракта. Він сказав, що тут усе гаразд. Тоді я кинувся щодуху — і до Кенвуда, і до Лондейла, всюди побував, усе побачив, з усіма переговорив. У каменярні робота кінчається у цю п’ятницю. Я забираю всі свої сім пар і в середу з неділі починаю возити ліс для будівництва, цеглу для печей і таке інше. А коли підійде пора на глину, я вже буду готовий і її підвозити.
Але я ще головного тобі не сказав! Довелося мені зачекати в одній справі по дорозі з Кенвуда до Лондейла — і я тим часом переглянув свої обрахунки. Ти й за мільйон років не вгадаєш, що виявилося! Я десь помилився в додаванні й призначив їм ціни на десять відсотків вищі, ніж гадав. А ще кажуть, що гроші на землі не валяються! Як тільки тобі треба буде ще пару робітників до городу — ти мені лиш одне слово… Хоча, правда, на місяць-два муситимемо трохи врізувати себе. І можеш спокійно позичати ті чотири сотні в Гоу Юма. Скажи йому, що сплатиш вісім відсотків і що за три-чотири місяці борг повернеш.
Звільнившись з обіймів Сексон, Біллі взявся прогулювати жеребця, — треба було, щоб той охолонув. Пройшовши кілька кроків, Біллі нараз зупинився, але так зненацька, що кінь ткнувся носом йому в спину і, злякавшися, став цапа, — аж довелося знову його заспокоювати. Сексон зачекала, здогадавшись, що в Біллі, певне, з’явилась якась нова ідея.