Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знаю, ти не пам’ятаєш, але ти це робив. Ти взагалі став іншим.

— Та годі. Прибережи це нью-ейджівське лайно для... отого мужика... твого. — Я знав те слово, я бачив чоловіка, якому воно пасувало, але слово мені не давалося. — Для того лисого йобаря, до якого ти ходиш у кабінет.

— Терапевт, — схлипнула вона, і, звісно, я ще більше розлютився: вона знала це слово, а я ні. Їй же не струсило мозок, мов желе-концентрат.

— Хочеш розлучення, значить отримаєш. Розійдемося, чому б ні? А тепер катай звідси, корч із себе алігатора деінде. Йди геть.

Вона піднялася сходами й, не озирнувшись, причинила за собою двері. І лише коли вона зникла, я зрозумів, що намагався сказати крокодилові сльози. Сказати: катай лити свої крокодилові сльози деінде.

Ну й грець із цим. Аби близько до рок’н’ролу[14]. Так каже Ваєрмен.

А сам я пхатися перестав.

— 3 —

Я в житті не мав жодної любаски, окрім Пам. Едгар Фрімантл пам’ятав свої Чотири Правила Успіху (не соромтеся, записуйте): ніколи не позичай грошей більше за стократне число твого 10, ніколи не позичай у людини, яка, щойно познайомившись, починає поводитися запанібрата, ніколи не пий до заходу сонця, ніколи не заводь собі коханки, котру гидував би обнімати голою на водяному матраці.

У мене був бухгалтер, якому я довіряв, звали його Том Райлі, він допоміг мені перевезти деякі речі з Мендота Гайтс до іншого нашого будиночку на озері Фален[15]. Журливий Том, двічі невдаха в сімейних ігрищах, усю дорогу приставав до мене з повчаннями.

— Не варто поступатися будинком у цій ситуації, — повторював він. — Поки суддя все вам не поділив. Це ніби заздалегідь здавати гру на власному полі.

Мене не обходила ніяка гра; мене турбувало, щоб він краще назирав за дорогою. Я повсякчас здригався, коли мені здавалося, що машина надто наблизилася до осьової. Ціпенів, хапаючись за неіснуюче пасажирське гальмо. Про те, щоб самому колись знову сісти за кермо, навіть не йшлося. Хоча Бог полюбляє сюрпризи. Так каже Ваєрмен.

Королева Реабілітації Кеті Грін мала досвід єдиного розлучення, проте вона перебувала на одній хвилі з Томом. Пам’ятаю, якось вона сиділа в трико, нога на ногу, тримаючи мої ступні, дивлячись на мене з похмурим обуренням.

— От ти тепер такий, щойно випущений з Мотелю Мертвяків, ще й вкорочений на руку, а вона хоче раптом з тобою порвати. Через те, що ткнув її пластиковим шпитальним ножичком, коли ледь пам’ятав власне ім’я? Ой, трахайте мене, а я поплачу! Хіба їй важко зрозуміти, що зміни настрою і втрата короткотермінової пам’яті після таких травм — звичайнісінька справа?

— Вона розуміє, що боїться мене, — сказав на це я.

— Ой? Тоді послухай свою мамуню, Сонячний Джим[16]: якщо ти наймеш гарного адвоката, їй доведеться заплатити за свою черствість. — Її реабілітаційно-гестапівський чубчик впав їй на очі і Кеті його різко здмухнула. — Вона мусить заплатити. Повторюю для тупих: Ти ні в чому не винний.

— Вона каже, ніби я хотів її задушити.

— Ну й що з того? Коли душить однорукий інвалід — це ж обісцятися, яка радість. Давай, Едді, змусь її заплатити. Авжеж, я розумію, що лізу не в свою справу, але мені начхати. Вона не має права так поводитися.

— Гадаю, є й дещо інше, окрім загрози опинитися задушеною чи порізаною ножем для масла.

— Що?

— Не пам’ятаю.

— Що вона каже?

— Вона мовчить.

Але ми з Пам прожили порядно, і якщо навіть наше кохання витекло геть крізь гирло пасивного автоматизму, мені здавалося, я знаю її достатньо, аби розуміти — між нами дійсно з’явилося щось інше, було там ще щось таке, від чого вона намагалася опинитися подалі.

— 4 —

Невдовзі після того, як я перебрався на озеро Фален, до мене в гості приїхали дівчатка — справжні молоді жінки. Вони привезли з собою повний кошик їжі. Ми сиділи на ґанку, від якого віяло сосновою смолою, дивилися на озеро й жували сандвічі. Це було вже після Дня Праці[17], більшість яхт й інших плавучих іграшок вже прибрали до наступного сезону. В кошику була й пляшка вина, але я ковтнув тільки трішечки. На мої болетамувальні препарати алкоголь лягав важко; від банки пива я ставав геть п’яним. Дівчатка — молоді жінки — допили самі, і це їх розслабило. Мелінда, котра вже вдруге після моєї сутички з краном приїхала з Франції, і не дуже цьому раділа, питалася, чи всі, кому за п’ятдесят, переживають такі неприємні регресивні періоди, чи й на неї таке очікує. Молодша, Ілса, почала плакати, тулячись до мене, вона питала, чому не може повернутися колишній лад, питала, чому б нам — маючи на увазі свою матір і мене — не стати такими, якими ми були. Лін заявила, що не на часі тут розігрувати дитяче шоу, на що Ілса показала їй фак-пальця. Я розреготався. Важко було втриматися. А далі ми вже сміялися разом.

Мало приємного в дратівливості Лін і в сльозливості Ілси, але дівчатка були чесними й так само мені рідними, як родимка в меншої на щоці чи ледь помітна в старшої на чолі вертикальна лінія, якій судилося поглиблюватися з роками.

Лінні воліла знати, що я збираюся робити, і я відповів, що й сам не знаю. Я подолав довгий шлях до рішення покінчити з життям, але розумів — якщо я це зроблю, все мусить виглядати нещасним випадком. Я не міг дозволити собі залишити цих двох молодих жінок на початку їх власних життів з тягарем примарної провини за те, що їх батько покінчив життя самогубством. Так само я не міг полишити по собі тягар вини на жінці, з котрою ми колись голі-голісінькі пили у ліжку молочний коктейль і реготали, мов навіжені, слухаючи з програвача Plastic Ono Band[18].

Після того як вони скористалися шансом виговоритися — цілковитий і повний взаємообмін почуттями, як каже доктор Камен, — моя пам’ять зберегла приємне надвечір’я, роздивляння альбомів зі старими світлинами, спільні спогади. Здається, ми навіть трохи з чогось посміялися тоді, проте не всім спогадам про моє минуле життя варто довіряти. Ваєрмен каже, що тасуючи минувшину, ми всі пересмикуємо карти.

Ілса хотіла, щоб ми поїхали десь разом повечеряти, але Лін мала призначену з кимось зустріч у публічній бібліотеці, їй треба було встигнути туди до закриття, і я теж сказав, що не маю настрою кудись шкандибати; здається, подумав, що краще прочитаю кілька розділів з останньої книжки Джона Сендфорда[19] і ляжу спати. Вони мене поцілували — всі знову стали друзями — і ми попрощалися.

[14] Close Enough For Rock’N’Roll — назва альбому 1976 року шотландського гурту Nazareth, походить від приказки гітаристів «правильно-не-правильно, аби близько до рок’н’ролу».

[15] Озеро на околиці м. Сент-Пол.

[16] Sunny Jim — народжений у 1902 р. мальований персонаж реклами пластівців Force («Сила»).

[17] Labor Day — перший понеділок вересня, з 1894 року офіційне свято, вихідний день.

[18] Концептуальна супергрупа, сформована Джоном Ленноном у 1969 році, випустила єдиний альбом, запам’яталася антивоєнною піснею «Дамо миру шанс».

[19] John Sandford (Джон Розвел Кемп, 23.02.1944) — популярний романіст, лауреат премії Пулітцера.