— Un poco loco,[399] — погодився Ваєрмен, але якщо Джек не знав різниці між poco та muy[400], то я її розумів.
Ми стояли у дворі, між седаном Джека і старим мерседесом Елізабет. Місяць світив вище, а вітер віяв дужче. Прибій гатив у берег, а за милю звідси мушлі під Великою Ружею обговорюють дивні речі: muy asustador[401].
— Але я можу вмовляти його цілу ніч, і він все’дно не відмовиться від замисленого.
— Бо ти знаєш, що тут моя правда.
— Te perdon, amigo,[402] правда, ймовірно, твоя — погодився він, — але ось що я тобі скажу: жирний старий Ваєрмен готовий стати на коліна і молитися, щоб вона виявилася правдивою.
Джек кивнув на ліхтар в моїй руці.
— Не беріть з собою хоч би оцього, — попросив він. — Вибачте мою французьку, бос, але треба бути їбанутам, щоб брати оце з собою!
— Я знаю, що роблю, — відказав я, сподіваючись на Господа, що маю рацію. — А ви щоб залишались тут, обоє. Не здумайте слідувати за мною. — Я націлив ліхтар на Ваєрмена. — Дай мені чесне слово.
— Гаразд, Едгаре, моя честь — замацана штука, але я клянуся нею. Лиш одне практичне питання: ти певен, що пари пігулок «тиленолу» тобі вистачить, щоб дійти ногами до свого дому, чи ти готовий повзти туди по пляжу твар’ю тремтячою?
— Я дійду ногами.
— І, як прийдеш, відразу подзвониш.
— Подзвоню.
Відтак він розставив руки і я зробив крок йому в обійми. Він поцілував мене в обидві щоки.
— Я люблю тебе, Едгаре, — промовив. — Ти таки крутий чолов’яга. Sano como una manzana[403].
— Що це означає?
Він знизав плечима.
— Хтозна, гадаю — «будь здоров».
Джек простягнув мені руку — ліву, хлопець був меткий, — а потім раптом вирішив, що статут вимагає обіймів. Він прошепотів мені у вухо: «Віддайте мені ліхтаря, бос».
Навзаєм я прошепотів йому: «Вибач. Не можу».
Я пішов повз будинок доріжкою, котра виведе мене прямо до хідника. Тисячу з гаком років тому в кінці того хідника я познайомився з крупним чоловіком, котрого оце щойно залишив. Він тоді сидів під смугастою парасолькою. І пригостив мене холодним зеленим чаєм, вельми освіжаючим. А ще сказав: «Отже, кульгавий незнайомець нарешті прибули». «А зараз відбули», — подумалось мені.
Я обернувся. Вони дивилися мені услід.
— Мучачо! — гукнув Ваєрмен.
Я гадав, він стане звати мене повернутися, щоб ми ще трохи обміркували це діло, трохи пообговорювали деталі. Але я його недооцінив.
— Vaya con Dios, mi hombre.[404]
Я махнув йому рукою востаннє і повернув за ріг будинку.
— 3 —
Отже, на свою останню Велику Пляжну Прогулянку я вирушив таким само кульгавим і розбитим, яким був колись, у перших своїх походах всіяним мушлями берегом. Проте тоді я гуляв у рожевому сяйві раннього ранку, коли світ перебував у суцільному спокої, коли ніщо не рухалося, тільки лащилися ліниво до берега хвильки та брунатні хмарки цвіріньок злітали переді мною. Зараз було інакше. Цієї ночі ревів вітер і шаленіли хвилі, не ластячи берег, а кидаючись на нього самогубцями. Віддалені вали виблискували хромом, і кілька разів мені здалося, що краєм ока я помітив силует Персе, але кожного разу, поглянувши в тім напрямку, я не знаходив нічого. Цієї ночі на моєму боці Затоки не було нічого, окрім місячного світла.
Я шкутильгав собі, з ліхтарем в руці, згадуючи той день, коли гуляв тут з Ілсою. Вона запитала в мене, чи це найкрасивіше місце в світі, а я запевнив її, що ні, є принаймні три інших, красивіших.., але зараз не міг пригадати, які місця тоді їй назвав, лиш пам’ятав, що назви в них складні для написання. А найясніше я пам’ятав, як вона сказала, що я заслужив собі красиве місце, і час на відпочинок. Час на одужання.
Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.
— 4 —
[399] Трішечки мишигений (ісп.).
[400] Вельми (ісп.).
[401] Вельми жахливі (ісп.).
[402] 3 твого дозволу, друже (ісп.).
[403] Здоров’я подібне яблуку (ісп.).
[404] Ступай з Богом, чоловіче (ісп.) — ця фраза звучить в безлічі вестернів та інших «крутих» фільмів.