Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Собако, рудий собако! Повернись у Декан і їж ящірок. Іди до Чікаї, своїх братів, собако, собако, рудий, рудий собако! У вас вовна між пальцями! — І хлопець удруге поворушив своїми пальцями.

— Злазь сюди, або ми заморимо тебе голодом, безволоса мавпо, — провила зграя, а саме цього й хотів Мауглі. Він розлігся на гілляці, притиснувся щокою до кори, а праву руку залишив вільною. Цілих п'ять хвилин хлопець говорив собакам усе, що він знав і що думав про них, їхні звичаї, манери, про їхніх самок і щенят. А в світі немає нічого злобливішого і колючішого за погордливу мову Джунглів, за слова, якими мешканці гущавин висловлюють своє презирство і гнів. Зваживши все, ви переконаєтесь, що інакше й бути не може. Мауглі і сам говорив Каа, що під язиком у нього з багато колючок, і він навмисно поступово довів рудих собак до того, що ті почали гарчати, потім завили, а ще згодом аж хрипіли, шаленіючи. Дхолі пробували відповісти хлопцеві, та це було рівнозначно тому, коли б вовченя намагалося відповідати розгніваному пітону Каа. Весь цей час Мауглі тримав праву руку зігнутою у лікті, готуючись до дії, а його ноги міцно стискували сук. Великий бурий вожак кілька разів підплигнув, але Мауглі не поспішав, щоб не схибити. Нарешті лють додала дхолю сили; і він підплигнув угору футів на сім-вісім. Тоді рука хлопця витягнулася, наче голова змії, і так схопила вожака за гриву, що аж гілляка здригнулася під новою вагою. Мауглі мало не звалився на землю, але руки не розціпив. Дюйм за дюймом хлопець підіймав звіра, що висів, немов задушений шакал. Лівою рукою Мауглі дістав ножа, відрізав рудого пухнастого хвоста і шпурнув дхоля на землю. Цього йому було й треба, Мауглі знав, що тепер руді собаки не підуть по сліду Вонтоли, поки розірвуть його або поки він поб'є їх. Хлопець бачив, як дхолі сідали колом, як посіпувалися їхні стегна, і він зрозумів, що звірі палають жадобою кривавої помсти. Мауглі виліз на вищу гілляку, сів зручніше й заснув.

Минуло три-чотири години, і хлопець прокинувся. Зразу ж полічив зграю. Руді собаки були всі тут — мовчазні, кремезні, сухі, з сталевими очима. Сонце котилося на захід. За півгодини Маленьке Плем'я скель впорається із своєю денною роботою. А вам відомо, що присмерком руді собаки не вміють добре битися.

— Мені не потрібні такі надійні сторожі,- промовив Мауглі, підводячись на гілляці,- однак я запам'ятаю це. Ви справжні дхолі, але, як мені здається, ви занадто схожі один на одного. Тому я не віддам великому ящіркоїдові його хвоста. Ти незадоволений, рудий собако?

— Я сам розпорю тобі живота, — вив вожак, кусаючи стовбур дерева.

— Слухай ти, мудрий деканський пацюк. Тепер з'явиться багато-багато маленьких безхвостих щенят, так, щенят з рудими обрубками, які болітимуть, коли нагріватиметься пісок. Іди додому, рудий собако, і скажи, що мавпа одрізала тобі хвоста. Не хочеш іти? То ходімо зі мною, і я навчу вас уму-розуму.

Мауглі, мов мавпа, перестрибнув на сусіднє дерево, потім на інше і так ще далі. А зграя з піднятими догори головами бігла за ним. Час від часу Мауглі вдавав, ніби падає, і тоді всі руді собаки аж душили один одного, поспішаючи, щоб убити хлопця. Це було рідкісне видовище: хлопець з ножем, що виблискує у промінні передвечірнього сонця, яке пробивалося крізь верхні гілки, а внизу мовчазна зграя рудих псів, ніби охоплена вогнем. Діставшись до останнього дерева. Мауглі взяв часник і старанно натерся; розлютовані руді собаки завили ще дужче.

— Мавпо з вовчим язиком, чи не хочеш ти замести свій слід? — кричали вони. — Дарма, ми підемо за тобою до самої смерті.

— Візьми свій хвіст, — сказав Мауглі, кидаючи назад обрізок. Відчувши запах крові, вся зграя відступила трохи назад.

— Ну, а тепер біжіть до самої смерті!

Мауглі стрибнув з дерева і, раніше ніж собаки збагнули, що він збирається робити, вітром помчав до Бджоляної Скелі.

Руді собаки глухо завили, пустилися невтомним галопом і бігли так, що могли до смерті загнати будь-яку живу істоту. Мауглі знав: дхолі бігають набагато повільніше, ніж вовки, а то він не наважився б перетнути дві милі відкритого поля. Дхолі були переконані, що хлопець будь-що опиниться в їхніх руках, а Мауглі був певен, що з рудими собаками він може бавитися як завгодно. Хлопець над усе старався розпалити собак так, щоб вони не припинили погоню за ним передчасно. Він біг спритно, рівно, вистрибом. Безхвостий вожак біг кроків за п'ять позад Мауглі, а вся зграя, розлючена і засліплена жадобою крові, гналася за ним, розсипавшись на цілу чверть милі. Мауглі на слух дотримувався однакової відстані, зберігаючи сили для гону по Бджоляній Скелі.

Як тільки почало сутеніти, Маленьке Плем'я заснуло, бо в цей час не цвіли навіть пізні квіти. Та коли перші кроки Мауглі глухо зазвучали над підземними галереями, хлопець почув такий шум, ніби задрижала вся земля. Тоді він побіг так, як ще не бігав ніколи в житті, звалив одну, дві, три купки каменів у темні солодкозапашні яри, і до нього долинув гул, схожий на шум моря в печерах; краєм ока Мауглі побачив, як позад нього потемніло повітря, а далеко внизу угледів течію Вайнгунги і там пласку ромбоподібну голову. З усіх сил йогами вперед Мауглі кинувся вниз разом з рудим безхвостим ватажком, що прагнув на льоту куснути плече хлопця, який, задихаючись і торжествуючи, перший опинився в надійному лоні річки. Жодна дика бджола не вкусила Мауглі, бо запах часнику відігнав од нього Маленьке Плем'я на ті кілька секунд, протягом яких він мчав по скелі. Підвівшись, хлопець відчув, що його підтримують кільця Каа. Зі скель котилися якісь клубки, схожі на суцільні величезні скупчення бджіл, вони падали в річку, ніби шматки свинцю. Але не встигав клубок доторкнутися води, як з нього здіймалися бджоли, а труп дхоля підхоплювала течія і несла вниз. Над головами Мауглі і Каа чулося люте уривчасте гавкання, що стихало в гомоні, схожому на грім, — це шуміли крила Маленького Племені Скель. Деякі дхолі потрапляли в яри, що вели в підземні галереї, і там, поміж поваленими стільниками, хрипіли, борсалися, скреготали зубами; закусавши їх на смерть, бджоли виносили їх важкими хвилями з якого-небудь ходу, що вів до річки, і вони скочувалися по чорних купах сміття. Деякі дхолі пробували дертися на дерева і на кам'янисті виступи, але тут же на них накидалися бджоли. Та більшість рудих собак, оскаженівши від укусів Маленького Племені, стрибали в річку, — а, як говорив Каа, вода Вайнгунги завжди голодна!

Каа міцно тримав Мауглі, поки той оддихався.

— Нам небезпечно залишатися тут, — промовив пітон, — Маленьке Плем'я справді розвоювалося. Ходімо.

Мауглі неквапливо плив за водою і часто пірнав з ножем у руках.

— Тихіше, тихіше, — благав Каа. — Одним зубом не уб'єш сотні, якщо це не зуб кобри. А багато рудих собак миттю кинулися у воду, як тільки побачили, що піднялося Маленьке Плем'я. Ті — не поранені.

— Тим більше роботи для мого ножа. Ай! Як женеться Маленьке Плем'я, — і Мауглі знову пірнув; а в цю мить над водою повисла ціла хмара диких бджіл, які глухо дзижчали і кусали все, що тільки зустрічали.

— Ще ніколи нікого не погубило мовчання, — зауважив Каа (ніяке жало не могло проникнути крізь його луску). — У тебе ціла ніч для полювання. Ач, як вони виють!

Мало не половина рудих собак угледіли, що їхні товариші потрапили в пастку; побачивши це, вони круто повернулися і кинулись у воду там, де ущелина нижчала і переходила в круті береги. їхні люті крики і погрози «деревній мавпі», яка довела рудих собак до такої ганьби, перепліталися з гавканням і гарчанням дхолей, покараних Маленьким Племенем. Кожен собака розумів, що залишатися на березі — це рівнозначно смерті. І зграя пливла вниз до Плеса Миру. Але навіть туди за нею неслося зле Маленьке Плем'я і гнало рудих собак у воду. До Мауглі долинав голос безхвостого ватажка, який наказував своїм товаришам зупинитися і перебити всіх Сіонійських вовків. Та хлопець не гаяв часу на прислуховування.

— Хтось убиває позад нас у темряві! — вигукнув один собака. — Гляньте, тут закривавлена вода.

Мауглі пірнув, мов видра, потягнув під воду дхоля швидше, ніж той встиг розкрити рот, і темні маслянисті кола розійшлися по воді біля Плеса Миру, а тіло рудого собаки випливло, перевернувшись на бік. Дхолі силкувалися повернутися, але їх збивала течія, дикі бджоли лізли у вічі та вуха, а поклик Сіонійської Зграї усе гучнішав і гучнішав у густому мороці. Знову Мауглі пірнув, і знов дхоль зник під водою, а потім виринув мертвий. І знову в задніх рядах зграї собак знявся переполох. Одні дхолі кричали, що краще вийти на берег, інші вимагали, щоб ватажок вів їх додому, в Декан, а решта гукали Мауглі, щоб він показався і дав себе убити.

— Коли вони ідуть на бій, то вдвоє злішають і голоснішають, — зауважив Каа, — все інше залежить від твоїх братів там… Маленьке Плем'я повертається спати, і я також. Не хочу допомагати вовкам.

Берегом біг триногий вовк. Він вигинав спину і плигав високо вгору, наче бавився з дитинчатами. Це був Вонтола, Відступник. Триногий звір не промовляв жодного слова, граючись у жахливу гру з рудими собаками, що довго побули у воді і ледве пливли. Вовна на них намокла і обважніла. Мокpi хвости розбухли, мов губка. Дхолі до нестями стомилися і з німою тривогою стежили за двома палючими очима, що не відставали од них.

— Це погане полювання, — сказав, нарешті, один дхоль.

— Доброго полювання! — сміливо піднявшись поряд із звіром, відповів Мауглі і встромив ніж під плече дхоля, ударивши з усієї сили, щоб уникнути зубів умираючого.

— Це ти, Людське дитинча? — запитав з берега Вонтола.

— Запитай мертвих, Відступнику, — відповів Мауглі. — Хіба їх не принесло течією?… Я понабивав їхні собачі роти грязюкою, обдурив їх серед білого дня. А ватажок рудих собак позбувся хвоста. І все-таки дехто з них дістанеться й тобі. Куди їх гнати?

— Я зачекаю, — відповідав Вонтола, — попереду ніч, і я ще їх побачу. Гавкання Сіонійської Зграї лунало все ближче і ближче.