Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.

Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.

…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.

У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь надтріснуте, — з гіркотою подумав Смарагд.

11

Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного конверта, тримав з надією і тривогою, нестримним бажанням чимдуж швидше розкрити, і так само з холодним острахом, що в тому конверті таїтися може біда — отець Пащевський тримав листа від сім’ї. Листи з дому траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо питав: де ж ти, батьку, так забарився?

Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській Україні, де голод зазирав спраглими очима чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.

Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії, чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах, в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи приязному ставленню до українців чеського президента Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких, за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР ще до української революції вже були знаними вченими і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських столицях.

Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові клопотання про призначення на парафію у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування, погодження-перепогодження з місцевою владою Пащевського призначають настоятелем на парафію в село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної церкви в Луцьку.

Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української церковної справи взагалі і на західних теренах зокрема:

— Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях, істинно канонічне російське православ’я вже століттями коренилося, а Західну Україну чорним крилом уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається, що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш, в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче висхне і струпішає…

— Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…

І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі, — отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда, щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму, він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється — хіба тільки з часом зможе відстоятися? — Шкода, що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного поєднання і здвигу… І так само на наших братів, греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом дивитися.

У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер отець Пащевський мав можливість переконатися вже як парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін, як молоде жито по перших весняних дощах, і не тільки в своїй парафії, його то просять відправити службу Божу з нагоди закладення першого просвітянського дому в Рівному, то відслужити літургію і панахиду у роковини смерті Тараса Шевченка в Острозі, перше богослужіння у цьому столітті українською мовою в Луцьку, а ще перша панахида по гетьманові Іванові Мазепі… По-різному в різні часи ставилася польська влада до українських справ, і церковних зокрема, але коли те ставлення було лояльним, то і в її бік не вовком дивилися — в рамках поїздки по Волині президент Ігнацій Мосціцький виявив бажання відвідати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем служив Пащевський, і те бажання було сприйняте з розумінням.

А ще в отця Павла, мов після затяжної зими, нарешті відтанула душа — визволив-таки з радянської резервації свою сім’ю, першим обняв синів Миколу та Григорія, ще за деякий час і дружину з донькою Раїсою та сином Володимиром, а старшеньких три дочки уже по світах роз’їхалися.

Несподівано прийшло повідомлення про державну нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга спроба, від першої ціле десятиліття збігло…

Восени двадцять першого року в табір для інтернованих прибула група офіцерів Генерального штабу Польщі. Перед стрій вишикуваних українських вояків вийшов вперед старший із їх командирів.

— За участь у війні з більшовиками, за мужність і звитягу в боротьбі за вашу і нашу свободу признано урядом Польщі великій групі українських вояків високі державні нагороди.

У списках удостоєних орденів були, звісно, й духовні особи, а прізвище отця Павла стояло аж ніяк не останнім.

Зі словом відповіддю від українців виступив генерал Марко Безручко.

— Ці ордени є визнанням правдивих військових подвигів.

Але їх не годиться від союзників приймати нам за табірними дротами.

До урядових нагород був вагомий грошовий додаток, такий доречний у злиднях і необлаштованості, що принижували гідність.

Стрій вояків не зламався, жоден не ступив крок уперед за нагородою.

Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був орден істинно за вашу і нашу свободу, хай ще не здобуту навіть для української справи, але вона прийде неминуче, несхибно і невідворотно…

12

— Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана громадо! — посол сейму Петро Певний говорив неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його голосу особливої врочистості. — Цього похмурого листопадового дня, але соняшного в наших душах, дозвольте мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства імені митрополита Петра Могили.

Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися залом, виляскувати й шуміти, як виляск перших і найкрупніших краплин рясного дощу перед очікуваною зливою.

— Почесним головою зборів дозвольте запропонувати прибулого до нас його блаженство митрополита Діонисія.

І знову рясний дощ сплескує в залі, який не вщух, доки головуючий не перейшов до порядку денного та оголосив про присутність також архієпископа Гродненського і Новогрудського Олексія Громадського.