Етюд у багряних тонах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це вже останнє: хочу, щоб ви пообідали з нами. У нас є устриці, пара куріпок і невеликий вибір білих вин. Ні, Ватсоне, ви не вмієте цінувати мої чесноти господаря.

Розділ X. Кінець остров’янина

Обід минав дуже жваво. Голмс, коли хотів, міг бути винятково цікавим співрозмовником. А того вечора він перевершив сам себе — позначилося сильне нервове збудження. Я ніколи раніше не бачив його таким говірким. Він розповідав про середньовічну кераміку та про містерії, про скрипки Страдіварі, буддизм Цейлона й військові кораблі майбутнього. І говорив так, ніби був фахівцем у кожній царині. Цей яскравий спалах був реакцією живого розуму після смуги зневіри, що заволоділа ним напередодні. Етелні Джонс у вільну від справ мить виявився дуже товариською людиною й за обідом довів, що розуміється на життєвих радощах. Я також був у піднесеному настрої, передчуваючи кінець справи та перейнявшись веселощами від Голмса. Ніхто з нас за весь вечір не згадав причину, що зібрала нас разом.

Коли прибрали зі столу, Голмс зиркнув на годинник і розлив у келихи портвейн.

— Вип’ємо, — запропонував він, — за успіх нашої маленької вилазки. А тепер час іти. У вас є зброя, Ватсоне?

— Мій старий бойовий револьвер. Він у шухляді столу.

— Візьміть його з собою. Так треба. Бачу, що кеб уже біля дверей, його замовили на пів на сьому.

Біля Вестмінстерського причалу ми були трохи по сьомій. Катер уже на нас чекав. Голмс критично оглянув судно.

— Є на ньому щось, якась поліційна ознака? — уточ-нив він.

— Атож. Зелений ліхтар збоку.

— Тоді зніміть його.

Усе миттю зробили, ми залізли в катер і відчалили. Джонс, Голмс і я сиділи на кормі. Один полісмен стояв біля стерна, інший стежив за топкою, попереду розмістилися двоє кремезних полісменів.

— Куди? — спитав Джонс.

— До Тауеру. Накажіть їм зупинитися навпроти Джекобсон-Ярду.

Наше суденце виявилося дуже швидким. Ми промчали повз ряд навантажених барж, ніби вони не пливли, а стояли на місці. Коли ми наздогнали та залишили позаду річковий пароплав, Голмс задоволено всміхнувся.

— Можна подумати, що наш катер — найшвидший на річці, — зауважив він.

— Ну, це навряд чи. Але катерів, швидших за цей, мабуть, знайдеться небагато.

— Мусимо наздогнати «Аврору». А вона має славу швидкісного кораблика. Зараз я введу вас, Ватсоне, у курс справи. Пригадуєте, як мене гнітила ця безглузда затримка.

— Ще б пак.

— Так от, я вирішив дати голові повний відпочинок і зайнявся хімічними дослідами. Один із наших великих державних мужів якось сказав, що зміна заняття — найкращий відпочинок. І це правда. Коли мені вдалося нарешті розкласти вуглеводень, я повернувся до нашої загадки й усе заново обміркував. Моя команда хлопчаків неодноразово обшукала всю річку, але без результатів. «Аврори» ніде не було — ні на причалах, ні вдома. Навряд чи вони затопили її, щоб замести сліди. Хоча й цю можливість слід брати до уваги, якщо пошуки, зрештою, не призведуть ні до чого. Я знав, що той Смолл дуже хитрий, але гадаю, що якась особливо витончена хитрість йому не до снаги. Її очікуєш, зазвичай, від людини освіченої. Також ми знаємо, що він жив якийсь час у Лондоні, спостерігав за Пондишері-Лодж, а це означає, що покинути межі Англії він одразу ж не міг. Аби залагодити справи, потрібен час — день, а, може, на наше щастя, й більше. Такий, принаймні, напрошується висновок.

— Висновок доволі слабкий, — зауважив я. — Він міг усе залагодити й до нападу на Пондишері-Лодж.

— Ні, не думаю. Він дуже турбується про своє лігво, де можна відлежатися в разі небезпеки, і покине його лише тоді, коли повністю впевниться, що йому вже нічого не загрожує. Й ось що ще мені спало на думку: Джонатан Смолл мав розуміти, що незвичайна зовнішність його помічника, як би він не старався замаскувати його, може викликати всілякі чутки, і, можливо, дехто здогадається пов’язати його з норвудською трагедією. Він достатньо проникливий, щоб збагнути це. Отже, вони покинули свою штаб-квартиру вночі, серед абсолютної темряви. І, певна річ, найкращим варіантом було б повернутися до світанку. Але «Аврора» відійшла від причалу, за словами місіс Сміт, коли вже була четверта година. У цей час уже видніло, за годину-другу на вулицях з’являться люди. З цього я зробив висновок, що вони не мали б зайти далеко. Вони добре заплатили Смітові, щоб той тримав язика за зубами, винайняли його катер до остаточного зникнення та поспішили зі скарбом у своє лігво. Вирішили перечекати кілька днів, аби дізнатися з газет, в якому напрямку пішло слідство й чи немає за ними стеження. І тоді вже знову під покровом темряви піти в Ґрейвсенд або кудись у Даунс. Вони, без сумніву, заздалегідь подбали про те, що б забронювати місця на якомусь кораблі, що відбуває в Америку або в колонії.

— А як же катер? Не могли ж вони захопити його до своєї схованки?

— Звісно, не могли. А це означає, що «Аврора», незважаючи на невловимість, перебуває десь зовсім поруч. Я уявив себе на місці Смолла та спробував поглянути на справу його очима. Цілком імовірно, він вирішив, що відпустити «Аврору» або поставити біля найближчого причалу небезпечно: раптом поліція все ж напала на їхній слід. Куди ж подіти «Аврору», щоб її не було видно для всіх, але для нього вона була досяжна будь-якої миті? Що б зробив я, якби мені довелося вирішувати таке завдання? І я побачив один-єдиний вихід. Треба поставити її в якийсь док для дрібного ремонту. Там вона буде надійно прихована від сторонніх очей і завжди готова до відплиття.

— Як просто!

— У тому-то й річ, що просте пояснення завжди приходить у голову в останню чергу. Коли я це зрозумів, то вирішив діяти негайно і в образі нешкідливого старого матроса, подався вниз Темзою оглядати доки. У п’ятнадцятьох доках про «Аврору» ніхто нічого не чув. Зате в шістнадцятому мене винагородили за терпіння: мені сказали, що «Аврору» два дні тому до них поставив чоловік на дерев’яній нозі та попросив оглянути стерно. «Але стерно виявилося в повному порядку, — повідомив мені корабельний майстер. — Он вона там стоїть, чорна з червоними смужками». Не встиг він це сказати, як у доці з’явився ніхто інший, як сам Мордехай Сміт, зниклий господар «Аврори». Я б, певна річ, не впізнав його, але він, будучи п’яним, як чіп, горланив, що він господар «Аврори». Мордехай Сміт вимагав, щоб його корабель підготували сьогодні на восьму годину. «Рівно на восьму, — повторив він, — я обіцяв двом джентльменам, котрі не люблять чекати». Вони, мабуть, добряче заплатили йому, бо він жбурляв шилінги ліворуч і праворуч. Я якийсь час ішов за ним, але той зник у першому ж шинку. Тоді я пішов назад у док. Дорогою випадково зустрів одного з хлопчаків і поставив його спостерігати за «Авророю». Побачивши, що вона відправляється, малий почне махати хусткою. Ми ж тим часом будемо вартувати їх на річці. Й як тільки вони вийдуть із доку, схопимо всіх разом із «Авророю» та скарбами.

— Ті це люди, котрих ми шукаємо, чи ні, але продумано все взірцево, — похвалив Джонс. — І все ж я краще спрямував би в Джекобсон-Ярд поліційний загін і спокійнісінько схопив би їх, як тільки вони там з’явилися б.

— А вони б там не з’явилися. Смолл хитрий. Не сумніваюся, що він вишле вперед розвідника, й, якщо той відчує небезпеку, Смолл заляже в барліг ще на тиждень.

— Але ж можна вистежити Сміта й таким чином знайти їхній притулок, — запропонував я.

— Тоді втратимо ще день. До того ж я на дев’яносто дев’ять відсотків переконаний, що Сміт не знає, де вони ховаються. Йому добре платять, віскі є, навіщо задавати непотрібні запитання, що не стосуються справи... Розпорядження йому надсилають, він їх виконує... Ні, я обміркував усі можливі шляхи, цей найкращий.