Уста чарівні й очі зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дівчина, що наглядає за дітьми. У нас була цікава розмова, чорт забирай. Ми стали нерозлучними друзями. Водою не розіллєш, чорт забирай.

— Добре. Добре. То й що з того? Спробуй узяти себе в руки і розслабитись, гаразд? — сказав сивий чоловік. — Усі троє можуть заскочити будь-якої хвилини. Повір мені. Ти ж знаєш Леону. Не знаю, що це в біса таке… Але всіх їх охоплюють ці чортові коннектикутські веселощі, коли вони потрапляють у Нью-Йорк. Ти ж знаєш.

— Так. Знаю. Знаю. Нічого я не знаю.

— Звичайно знаєш. Можеш собі уявити. Вони обоє, мабуть, силою тягнуть Джоану…

— Слухай. Ніхто нікуди Джоану не тягав. Не роби з мене дурня.

— Ніхто не робить з тебе дурня, Артуре, — сказав сивоволосий спокійно.

— Знаю, знаю! Вибач. Боже, я втрачаю розум. Слухай, я тебе точно не розбудив?

— Я б сказав, Артуре, — мовив сивий чоловік. Він неуважливо прибрав свою руку з-поміж руки дівчини та її боку. — Слухай, Артуре. Тобі треба моя порада? — Він тримав телефонний шнур між пальцями, під самою трубкою. — Я серйозно. Тобі треба порада?

— Так, не знаю. Боже. Я розбудив тебе. І чому я не переріжу собі…

— Послухай мене хвилинку, — сказав сивий чоловік. — По-перше, — я серйозно, — зараз же лягай у ліжко і відпочинь. Перекинь повненьку скляночку чогось міцного, вкрийся…

— Ще міцного? Ти жартуєш? Боже, та я висмоктав більше кварти за останні дві години, чорт забирай. Ще міцного! Я вже до того дійшов, що можу…

— Добре. Добре. Тоді просто лягай у ліжко, — сказав сивоволосий. — І розслабся, ти мене чуєш? Скажи правду. Яка користь від того, що ти будеш сидіти і мучитися?

— Так, знаю. Я б не хвилювався, чорт забирай, та хіба їй можна вірити? Клянусь. Клянусь, що не можна. Ти можеш довіряти їй рівно стільки, скільки… я не знаю. А, яка різниця. Я божеволію, чорт забирай.

— Слухай. Забудь це. Забудь це. Ти можеш зробити мені послугу і викинути все це з голови? — сказав сивий чоловік. — Ти ж знаєш, що робиш… Я серйозно, ти робиш з мухи слона…

— Знаєш, що я роблю? Знаєш, що я роблю? Мені соромно казати тобі, та чи знаєш ти, що я роблю кожного бісового вечора? Коли приходжу додому? Хочеш знати?

— Артуре, слухай, це не…

— Зачекай, я скажу тобі, чорт забирай. Я ледве стримую себе, щоб не заглянути у всі бісові двері у квартирі… клянусь. Кожного разу, як приходжу додому, я майже впевнений, що у квартирі ховається ціла ватага сучих синів. Ліфтери. Посильні. Поліцейські…

— Добре. Добре. Спробуй хоч трохи заспокоїтись, Артуре, — сказав сивий чоловік. Він позирнув праворуч, де на краю попільнички лежала сигарета, яку він курив кілька хвилин раніше. Проте вона вже згасла і він не взяв її. — Перш за все, — сказав він у трубку, — я казав тобі сотню разів, Артуре, саме тут ти робиш величезну помилку. Сказати чому? Хочеш, щоб я сказав чому? Ти навмисне, я серйозно кажу, ти фактично навмисне мучиш себе. Насправді ти сам переконуєш Джоану… — Він помовчав. — Тобі до біса щастить. що вона така хороша дівчина. Я серйозно. А ти кажеш, що в неї зовсім немає смаку… і розуму, чорт забирай, якщо вже на те пішло…

— Розуму! Ти смієшся? Який у неї до біса розум! Вона ж тварина!

Ніздрі сивого чоловіка розширились, немов він глибоко вдихав повітря.

— Ми всі тварини, — сказав він. — Ми всі тварини у своїй суті.

— Чорт забирай, ми всі. Я не бісова тварина. Нехай я тупий, дурний сучий син двадцятого століття, але я не тварина. І не кажи цього. Я не тварина.

— Слухай, Артуре, це не дасть нам…

— Розум. Ну ти й сказонув. Якби ти знав, як це смішно. Вона впевнена, що вона бісова інтелектуалка. Оце смішно, це справжня комедія. Вона читає про театр, дивиться телевізор, доки очі на лоб полізуть, — значить, вона інтелектуалка. Знаєш, хто вона? Хочеш знати, з ким я одружився? Я одружився з найвидатнішою серед живих, тільки не відкритою і не дослідженою, актрисою, письменницею, психоаналітиком і взагалі неоціненим досі найбільшим генієм Нью-Йорка. Ти хіба цього не знав, га? Боже, це так смішно, я зараз лусну. Мадам Боварі[3] на вечірніх курсах Колумбійського університету. Мадам…

— Хто? — перепитав сивий чоловік роздратовано.

— Мадам Боварі на художніх курсах з телебачення. Боже, якби ти знав…

— Добре, добре. Досить про це, — сказав сивоволосий. Він обернувся і дав дівчині знак двома пальцями біля рота, що він хоче сигарету. — Перш за все, — продовжив він у трубку, — як на бісового інтелігента, ти настільки безтактний, наскільки це взагалі можливо для людини. — Він випрямив спину так, щоб дівчина могла дотягнутися за ним до сигарет. — Я серйозно. І це відбивається на твоєму особистому житті, це відбивається на твоєму…

— Розум. О, це мене доконає! Боже милостивий! Чи ти чув коли-небудь, як вона когось описувала… якогось чоловіка, я маю на увазі? Колись, коли тобі буде нічого робити, зроби мені послугу і попроси її описати когось для тебе. Усіх, кого вона бачить, вона називає «жахливо симпатичними». Хоч він може бути старезним, жалюгідним, товстелезним…

— Добре, Артуре, — різко сказав сивий чоловік. — Це нікуди нас не приведе. Нікуди. — Він взяв запалену сигарету у дівчини. Вона запалила дві. — До речі, — сказав він, — як у тебе сьогодні?

— Що?

[[3]] Мадам Боварі — героїня однойменного роману (в укр. перекладі «Пані Боварі») Густава Флобера, образ міщанки, яка безплідно намагається піднятись над своїм середовищем.