Уста чарівні й очі зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли задзвонив телефон, сивий чоловік з трохи церемонним тоном запитав дівчину, чи не має вона нічого проти, якщо він відповість на дзвінок. Дівчина слухала його немов здалеку і повернулася до нього обличчям. Одне око вона щільно заплющила від світла, її розплющене око було дуже, наче вдавано, велике і таке синє, що майже фіолетове.[1] Сивий чоловік попросив її швидше сказати так чи ні, і вона підвелася, спираючись на правий лікоть, достатньо швидко для того, щоб цей рух не виглядав надто недбалим. Лівою рукою відкинула з лоба пасмо волосся і сказала:

— Боже, звідки мені знати? А як вважаєш ти?

Сивий чоловік відповів, що відповідати чи ні йому один біс, і простягнув ліву руку над ліктем, на який вона спиралась, і вгору, між її теплою рукою і боком. Він простягнув до телефону свою праву руку. Щоб дістати трубку не навпомацки, він був змушений підвестись і відтак зачепив потилицею край абажура лампи. У цю мить світло ще яскравіше освітило його сиве, майже зовсім біле волосся. Зараз воно трохи скуйовдилося, але, очевидно, було недавно підстрижене, чи, швидше, підрівняне. На потилиці та на скронях воно було підстрижене дуже коротко, але по боках та вгорі волосся було навіть більше ніж просто довшим, тому й виглядало фактично схожим на зразки, що їх диктує великосвітська мода.

— Алло? — звучно промовив він у трубку.

Дівчина сиділа, спираючись на лікоть і дивлячись на нього. В її широко розплющених очах не було ні тривоги, ні задуми, вони просто свідчили, які вони великі і які сині.

Чоловічий голос, — мертвий і в той же час дещо грубий, майже непристойно збуджений, як на цей випадок, — долинув з іншого кінця:

— Лі? Я розбудив тебе?

Сивий чоловік швидко глянув ліворуч, на дівчину.

— Хто це? Ти, Артуре?

— Так… Я розбудив тебе?

— Ні, ні. Я читав у ліжку. Щось трапилось?

— Я тебе справді не розбудив? Тільки чесно.

— Ні, ні… абсолютно чесно, — сказав сивий чоловік. — Взагалі-то я вже звик спати у середньому чотири…

— Я телефоную ось чому, Лі. Ти не помітив, коли Джоана поїхала? Ти випадково не бачив, чи не поїхала вона з Елленбоґенами?

Сивий чоловік знову глянув ліворуч, але цього разу вище, не на дівчину, що дивилась на нього, немов молодий блакитноокий ірландець-поліцейський.

— Ні, не бачив, Артуре, — сказав він, дивлячись у дальній, тьмяний кут кімнати, де стіна зливалась зі стелею. — Хіба вона поїхала не з тобою?

— Ні. Боже, ні. Значить, ти не бачив, як вона поїхала?

— Та ні, власне кажучи, не бачив, Артуре, — сказав сивий чоловік. — Взагалі-то я ні біса не бачив увесь вечір. Тільки-но я зайшов, як мене втягнув у розмову той дурень, з Франції чи Відня — біс його знає, хто він. Кожен з цих проклятих іноземців тільки й думає, як отримати дармову консультацію у юриста. А що? Що сталось? Джоана загубилась?

— О Боже. Хто ж знає? Я не знаю. Ти ж знаєш її, коли вона набереться та не може всидіти на місці. Я не знаю. Може, вона просто…

— Ти дзвонив Елленбоґенам? — запитав сивий чоловік.

— Так. Їх ще немає. Я не знаю. Боже, я навіть не певен, що вона поїхала з ними. Я знаю одне. Чорт забирай, я знаю тільки одне. Більше не збираюсь сушити голову. Я вирішив. Тепер вже напевно вирішив. З мене досить. П’ять років. Боже.

— Добре, тільки спробуй зараз заспокоїтись, Артуре, — сказав сивий чоловік. — По-перше, настільки я знаю Елленбоґенів, вони, мабуть, спіймали таксі й поїхали всі до Ґрінвіч-Вілледжу[2] на пару годин. І скоро всі троє заваляться…

— Я відчуваю, що вона зараз розважається з якимось сучим сином на кухні. У мене таке відчуття. Вона завжди починає вішатись на шию якомусь сучому сину на кухні, коли набереться. З мене досить. Я твердо вирішив. П’ять проклятих…

— Де ти зараз, Артуре? — запитав сивоволосий. — Удома?

— Так. Удома. Дім, солодкий дім. Боже.

— Слухай, спробуй трохи заспокоїтись… Ти що… п’яний чи що?

— Я не знаю. Звідки, до біса, мені знати.

— Добре, слухай. Заспокойся. Просто заспокойся, — сказав сивий чоловік. — Ти ж знаєш Елленбоґенів, чорт забирай. Могло статись що завгодно, вони могли запізнитись на останній поїзд. Всі троє будь-якої хвилини можуть завалитись до тебе, з п’яним сміхом і…

— Вони виїхали.

— Звідки ти знаєш?

[[1]] …її розплющене око було дуже, навіть нечесно, велике і глибоко синє, майже фіолетове — в оповіданні Селінджер підкреслює, що очі в героїні темно-сині, хоча назва оповідання — вірш, що їй присвятив її чоловік, — говорить про зелені очі. Це своєрідне приховане відсилання до санскриту, де обидва кольори позначаються одним словом «ніла», при цьому темно-синій в давньоіндійській поетиці був атрибутом сьомого поетичного почуття — відрази.

[[2]] Ґрінвіч-Вілледж — район Нью-Йорка, де багато нічних клубів.