Der Mann ohne Eigenschaften: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Роберт Музіль. Життя і творчість 

1942 року за труною Роберта Музіля йшло дев’ять осіб, включно з удовою і протестантським пастором (він же один із друзів небіжчика). Сьогодні книжки письменника – важкі для читання, далеко не «бестселери» – перекладено понад тридцятьма мовами; існує Міжнародне товариство Музіля з президентом, членами, штатом працівників; в Австрії спеціальна робоча група вивчає його багатосторінкову рукописну спадщину; при університетах Англії та Франції створено дослідницькі центри, які займаються його творчістю; про нього вже написано сотні книжок, дисертацій, статей… Музіль помер у розпал війни, в швейцарській еміґрації. Спливаючій кров’ю Європі, звісно, було не до майбутньої знаменитости… У Відні чи Берліні, та ще у сприятливіший час, біля могили автора роману «Людина без властивостей» зібралось би більше людей. Але не набагато: коли зоря посмертної музілівської слави тільки сходила, «Літературний додаток до «Таймс» назвав його «найменш відомим з великих письменників нашої доби». З іншими подібне теж траплялося. Але для австрійців, які творили в минулому столітті й у першій половині століття нашого, – це доля. І причиною того, як уже знаємо, була не лише байдужість, духовна інертність батьківщини, а й поведінка самих австрійських письменників. Аж ніяк не позбавлений славолюбности, зовсім не байдужий до успіху, Музіль, начеб на зло іншим і собі, все чинив так, аби популярність його оминала.

Він народився 6 листопада 1880 року в Клаґенфурті. Про своїх предків говорив так: «Староавстрійська родина, яка давала чиновників, учених, інженерів та офіцерів». Типово австрійським у цій родині було навіть те, що походила вона з Моравії і в жилах музілівських предків плинула чеська кров. Дід – військовий лікар, після виходу у відставку придбав маєток і зайнявся сільським господарством; батько – інженер-машинобудівник, професор вищої технічної школи, на схилі віку вписаний до дворянства, одержав чин гофрата. Та цікаво: Музіль вважав, що поталанило не батькові, а діду: «Мій дід був людиною, яка вирвалась зі свого кола й здобула в цьому успіх. Мій батько робив кар’єру всередині означених йому меж, цілком пристосовуючись до можливостей… Я – як і мій дід (і тому батькові цілковито не зрозумілий), але без успіху». В цьому пізньому щоденниковому запису (його зроблено між 1937 і 1941 рр.) весь Музіль; здобути успіх у житті, в його розумінні, не означає кимось стати, щось придбати, а, подолавши обставини, себе реалізувати, над самим собою піднестися.

А втім, спочатку, ще хлопчиком, він не виходив з батьківської волі. Вступив до кадетського корпусу, потім до військово-інженерної академії. Та 1897 року покинув її й продовжував навчання в тій самій вищій технічній школі в Брюні (тепер Брно), де викладав батько. По закінченні працював у вищій технічній школі в Штутгарті асистентом. Тут 1902-1903 рр. почав писати роман «Сум’яття вихованця Тьорлеаса». Проте рішення стати вільним художником прийшло до Музіля згодом; спочатку ще була спроба зробити академічну кар’єру. В 1903-1908 рр. Музіль слухав курс філософії (в основному, логіки) та психології в Берлінському університеті, там же захистив дисертацію «До оцінки вчення Маха», але залишитися при університеті для підготовки до професорського звання відмовився, посварившись зі своїми викладачами. «Тьорлес», виданий два роки тому, привернув до себе певну увагу (до того ж і поза німецькомовним світом), і Музіль забажав цілком присвятити себе літературі. Він лишився в Берліні, працював над оповіданнями та п’єсою і потроху співпрацював у пресі. Але успіх «Тьорлеса» не приніс грошей, і майже тридцятирічний Музіль, усе ще шукаючи себе, практично жив за батьківській кошт. Згодом, в образі героя роману «Людина без властивостей» Ульріха він спробує в цьому розумінні виправдати себе. Ульріх – теж шукач, міняє професії й також живе на гроші батька. Він виправданий так: світ посувався в безодню, й неможливо було жити інакше, – осягнути його вдалось би тільки, не маючи з ним нічого спільного.

У 1911 р. Музіль одружився, і батько – не так зі скупости, як із міркувань виховних, – вирішив, що синові слід подбати про якийсь постійний заробіток. Він навіть знайшов йому місце – посаду бібліотекаря у Віденській вищій технічній школі. Робота не була обтяжливою, залишала час для творчости, і, співпрацюючи в ряді літературних журналів («Акціон», «Вайсе блетер» та ін.), навіть редагуючи один з них («Ноє рундшау»), Музіль протримався на ній до початку війни.

На фронті він дослужився до капітана й начальника штабу батальйону, а під кінець редагував солдатську газету. Музіль ніколи не був ура-патріотом. Роки, проведені на фронті, він згодом визначить як «п’ятирічне рабство війни», а з її натури ним були зроблені замальовки, котрі засвідчують: і як людина, і як художник він розумів її безглуздя. Ось, наприклад, одна з них: «Далека дуель важкої артилерії. З інтервалами в 20, 30 секунд і більше. Ніби хлопчиська з великої відстані шпурляють одне в одного камінням. Не сподіваючись на успіх, вони спокушаються можливістю ще й ще одного кидка». А в 20-х роках, підбиваючи певний загальний баланс, Музіль занотував: «Війна як криза цієї цивілізації». Але в ті ж часи зроблено й такий запис: «Не слід випускати з уваги й другий бік події. Там були жертовність, мужність перед лицем смерти, велич». Проте небезпеки націоналізму він уникнув.

Свій погляд на це Музіль – з усією властивою йому повнотою й виразністю – виклав в есе «Нація як ідеал і як дійсність» (1921). Тут найцікавіше не те, що він стверджує, а що заперечує. Це насамперед тлумачення нації як містичного, позасоціального, нерухомого, «ґрунтового» ідеалу. Звідси – спроба втілення її ідеї в ідеї раси чи ідеї держави. Якщо нація не тотожна расі й не тотожна державі, то лишається, говорить Музіль, тільки ніби одне: аналогія з civitas dei. Інакше кажучи, розуміння нації як сукупности духовної. Але кожен національний організм розпадається на капіталістів, пролетарів, інтелектуалів, селян. А «німецький селянин ближчий до селянина французького, ніж до німецького городянина, якщо йдеться про те, що реально тривожить його душу, – додає Музіль.

Кінець кінцем він доходить висновку: «Кажучи прямо, нація – це щось уявне, якщо брати її в аспекті всіх тих визначень, що їй давалися». Тобто він не ставить під сумнів факт її існування, але й не знає підтверджень тому достатньо вагомих. Музіль виходить у своєму есе з умов німецьких, його критика спрямована проти націонал-соціальної ідеї, а власні його уявлення про націю – уявлення консервативно-австрійські. Народи Австро-Угорської імперії, як уже мовилось, у сукупності своїй нації не складали. Національно-визвольні тенденції були там відцентровими, а всі доцентрові сили так чи так пов’язувалися з єдністю держави. Вона не просто (як у інших централізованих імперіях) ототожнювалась з нацією, вона її цілковито заступала. Коли така держава згинула, для тих її колишніх громадян, які не були чехами, або поляками, або угорцями, а були тільки австрійцями, поняття «нація» неминуче мусило одержати присмак чогось ефемерного. Певна річ, на перехідному етапі, коли стара – справді ефемерна – імперська цілісність уже загинула, а нова, національно-австрійська, ще не склалась. Від цієї ефемерности одні австрійці тікали в німецький націоналізм, інші ж робили ставку на інтернаціональне. Музіль належав до останніх. Він завершує своє есе такими словами: «Народ, який першим знайде вихід з глухого кута імперського націоналізму до нового можливого світопорядку й усі дії котрого будуть освітлені цим подихом майбутнього, незабаром стане народом провідним…»

Специфічно музілівське ставлення до війни й повоєнного світу пояснювалось і деякими причинами індивідуального характеру. Музіль не випадково обрав спочатку професію інженера. Він мав саме інженерний розум – гострий, точний, сухуватий, підкреслено раціональний, напрочуд дисциплінований. І в шанцях поводився як інженер: був командиром зібраним, спокійним, ледь відчуженим, але сповненим відповідальности. Він робив свою справу, як роблять її справжні фахівці. Й оскільки виконувалась вона добре, Музіль не міг лишатися до неї цілковито байдужим. То були п’ять років, котрі з його життя ніяк не викинути. На романі «Людина без властивостей» музілівський інженерний розум, «інженерний» підхід до художньої творчости позначився багато в чому інакше. Але тут він виявив себе так. Це одна з численних його суперечностей.

Повоєнна інфляція позбавила Музіля решти грошей, успадкованих після батька, і він уперше змушений був сам утримувати себе й дружину. Служив у міністерстві закордонних справ, потім у військовому відомстві. Там йому запропонували високий оклад і полковницьку посаду з перспективою кар’єри, але він відмовився, не бажаючи нічим серйозно себе зв’язувати, нічим, що могло б завадити його роботі письменника.

Робота ця не переривалася з часу закінчення війни ні на хвилину. Не лише в чиновницькій рутині, а й у діяльності театрального критика, рецензента, журналіста бачив Музіль прикру, ненависну перешкоду. І з 1923 року вже назавжди полишає службу, скорочує до мінімуму побічні літературні заробітки, займаючись своїми п’єсами, оповіданнями й, певна річ, величезним, нескінченним, так ніколи й не завершеним романом. І в міру того, як роман розростався, як ускладнювалась його концепція й деякі її аспекти ставали нерозв’язними, Музіль дедалі рідше й рідше дозволяв собі відволікатися для заробітку на прожиття. А проте він був до певної міри снобом, і костюм од кращого кравця чи обід у дорогому ресторані лишалися чимось для нього само собою зрозумілим…

Тривалий час Музіль дуже бідував, живучи на межі злиднів. У його архіві зберігся сповнений трагізму документ під назвою «Далі я не можу». Зацитуємо його: «Гадаю, мало є людей, що ледь животіють у такій, як я, невлаштованості, коли, звичайно, не брати до уваги самогубців, долі яких мені навряд чи пощастить уникнути». Цей відчайдушний зойк був почутий і постало щось на зразок товариства добровільних жертводавців (одним з ініціаторів був, як зазначалося вище, Томас Манн, організатором – професор Курт Ґлазер, директор Державної бібліотеки мистецтв у Берліні). Матеріальний стан письменника дещо поліпшився, але гордість його була вражена – гордість людини й митця, котрий знав собі ціну.

Музіля, – я вже згадував це, – мучили два взаємовиключні почуття: зневага до слави, визнання, й пекуча заздрість до щасливіших, як йому здавалося, колег – Томаса Манна, Фойхтванґера, Леонгарда Франка, Стефана Цвайґа, Йозефа Рота, найпаче ж – до Франца Верфеля й Антона Вільдганса. Він навіть запевняв, нібито в 1931 році переїхав з Відня до Берліна на знак протесту проти того, що австрійці оголосили покійного Вільдганса «великим поетом»; насправді ж Вільдганс помер лише 1932 року. Він узагалі не був приємною людиною, цей Музіль, – жовчний, хворобливий, змучений, особливо наприкінці життя. Стоїцизм давався йому нелегко, і в стані роздратування він був здатний на щось лихе: скажімо, звинуватити Броха, з яким приятелював, мало не в плагіаті…

А проте секрет письменницького успіху цікавив його і як теоретична проблема; свого часу він мав намір писати на цю тему книжку. Його власна доля могла би слугувати в ній одним із яскравих неґативних прикладів. Уже публікація «Тьорлеса», як знаємо, зробила Музіля відомим. І якщо критика без особливої доброзичливости зустріла новели з книжки «Поєднання» (1911), то гучний, скажімо так, успіх «Трьох жінок» (1924) може розглядатися як певна компенсація. В 1932 році за п’єсу «Мрійники» Музілю було присуджено Кляйстівську премію, в 1924 – Художню премію міста Відня, в 1929-му – премію Герхарта Гауптмана. Після того, як 1929 року вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької; Т.Манн назвав цю книжку «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвайґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». Отже, він аж ніяк не був обійдений увагою. Але – у вузькому, в найвужчому колі. За життя він так і не став письменником модним, так і не здобув прихильности публіки.

Беззаперечно, книжки Музіля не відзначаються простотою й приступністю. Зокрема – «Людина без властивостей». Втім складність «Зачарованої гори» не завадила її авторові стати письменником широковідомим і високооплачуваним. Але між Маном і Музілем є істотна відмінність: Музіль, як і чимало хто з австрійців, був у певному розумінні літератором «непрофесійним».

Закони моди поширюються й на виробництво культурних цінностей. Письменник за таких умов змушений регулярно (бодай кожні три-чотири роки) «оновлюватися», випускаючи в світ книжку. Не тільки з міркувань фінансових, а й рекламних: щоби про нього не забули. Музіль же публікувався мало, бо писав повільно й важко, а в ході накопичення досвіду й удосконалення майстерности – дедалі повільніше й дедалі важче: зростала його вимогливість до себе й непомірними ставали завдання, які він собі ставив. Зростали й сумніви у правильності обраного шляху.

Услід за першим томом «Людини без властивостей» видавець Ернст Ровольт (з цілком зрозумілих комерційних та й дружніх міркувань) хотів якомога швидше опублікувати другий. Але Музіль ніяк не вкладався в терміни, зумовлені угодою. Ровольт просив, погрожував, зрештою, припиняв авансові виплати, потім, зглянувшись на бідування автора, сам їх поновлював. Нічого не допомагало. Музіль хотів працювати швидше (адже йому конче потрібні були гроші!), намагався підкоритися вимогам ринку – і не зміг. Єдине, чого видавець домігся, так це згоди, мало не силком вирваної, на випуск в 1933 році перших тридцяти восьми розділів другого тому. А коли наступні двадцять розділів не вдалося видати в 1938 році у Відні через «аншлюс», письменник, хоч і позбавлений засобів до існування, зітхнув з полегшенням: він не вважав ці розділи цілком завершеними, та й взагалі, на його думку, роман краще видавати цілком, коли він буде дописаний.

У 1936 році Музіль несподівано одержав пропозицію скласти невелику книжку зі своїх ранніх речей малого жанру – творів, розпорошених по старих журналах, а частково й зовсім не публікованих. Він назвав її «Прижиттєва спадщина». Це був натяк на його становище в літературі, на ставлення до нього преси й публіки – шанобливе й водночас позбавлене живого інтересу. Так зазвичай ставляться до гідних поваги небіжчиків. У короткому передньому слові Музіль писав: «Епоха, яка спородила взуття на замовлення, виконуване з готових деталей, і конфекційний костюм з індивідуальною підгонкою, здається, намірилася створити й поета, складеного з готових зовнішніх і внутрішніх частин. І поет, який створив себе за власною міркою, вже майже повсюдно перебуває в глибокому відриві од життя, і його мистецтво має те спільне з небіжчиком, що вони обидва не потребують ні даху над головою, ні їжі, ані питва. Ось так прижиттєвість сприяє спадщині. Це й справило вплив на назву й виникнення сеї книжчини».

За дивним, хоча й аж ніяк не містичним, збігом обставин «Прижиттєва спадщина» – остання книжка, яку готував до друку сам Музіль. Потім настала шістнадцятирічна пауза, під час якої письменник якось непомітно відійшов у кращий світ: у «Франкфуртер цайтунґ» некролог складався з двадцяти одного слова, швейцарські газети були трохи щедрішими. А проте, ще в 1940 році, Музіль, коли жодна газета не відгукнулася на його шістдесятиріччя, сказав: «Усе виглядає так, ніби мене вже нема…»

Німецький літературознавець Г.Арнтцен у статті «Роберт Музіль і паралельні акції» назвав ще одну – цього разу ідеологічну – причину того прижиттєвого забуття, яке огортало письменника. Кажуть, така доля кожного письменника, який випередив свій час; Арнтцен із цим незгодний: «це не була доля, це були «паралельні акції», так звані обставини. їхньою волею Музіль залишався в тіні. Й такою була їхня воля не тому, що Музіль випередив свій час, а тому, що він ішов за ним слід у слід. За це час його й іґнорував». Адже Музіль, вважає критик, у романі «Людина без властивостей» створив «чи не найзначнішу епічну сатиру в німецькій літературі нашого століття».

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 – опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 – «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 – дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г.Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», – просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію – про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія – це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення – теж одна з причин музілівського ренесансу.

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив – хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, – атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку – загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».

«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. – Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» – просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».

Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь – його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей – іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, – як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.

Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду – це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.

У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… – пише Музіль, – людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, – ці хитрування розважливого паразита – душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.

Маємо справу з діалектикою, яка вишукує місце капіталізму в ланцюгу історії: «Якщо ти бажаєш бути його супротивником, – говорить Музіль, – то найважливіше це правильно визначити альтернативу йому». Повернення до минулого, ідеалізація патріархального ладу не можуть стати, за Музілем, такою альтернативою. Головна його мета – «створення царства духовности», тобто спочатку нова людина, а через неї вже й новий світ.

Лишався один шлях – утопія. Наприкінці життя він і сам розумів її неясність, проблематичність: «Головна ідея або ілюзія мого життя полягала в тому, що дух має свою власну історію і безперешкодно, крок за кроком підносить до свого рівня все, що відбувається на практиці». Але в 20-і роки він ще жив сподіваннями, може, не менш наївними, ніж ті, що ставив у провину Верфелю. «Чи можуть утопії раптом стати дійсністю? – питав він у щоденнику й відповідав: – Так. Дивись кінець війни. Ледь не з’явився новий світ. Цього не сталося, але не в силу необхідности».