Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну, щодо історико–фактичного матеріалу, то якось не пригадується, аби у «наш час» з’явилося щось таке, що докорінно б змінило погляди істориків на нашу історію (окрім хіба що неймовірної заідеологізованості радянської історичної науки, яка — скористаймося виразом В. Пироженка — дійсно–таки «служила певній політичній кон’юнктурі»). А от щодо сучасного археологічного матеріалу, то й справді — не спирався на все, що потім у величезній кількості «накопала» археологія, бо його в ті часи ще не існувало (що лише взайве підтверджує історичний геній Грушевського).

То, може, сам В. Пироженко взяв на себе труд хоча б побіжно проаналізувати здобутки археології останніх літ? Зовсім ні. А жаль, позаяк тоді, можливо, не стверджував би, що у Київській Русі «етнічний склад був переважно однорідний — східнослов’янський», бо, як зазначає Л. Залізняк, аналізуючи цю «концептуальну» працю, «східні слов’яни — це не конкретний етнос, а такий же умовний термін, як вже згадувані (В. Пироженком. — М. Л.) германці чи романці, під яким мається на увазі група споріднених реальних етносів» (1999). «Етнічна своєрідність східнослов’янських племен, — наголошує відомий археолог, — доведена археологами за етновизначальними прикрасами традиційного вбрання». Або ще: виходячи з формально правильного твердження про те, що «самоназва “українець” утвердилася... лише в XV–XVI ст.», В. Пироженко доходить висновку про «некоректність висновків, що випливають з відновленої старої концепції етногенезу українців», і закликає «шукати ознаки української народності не раніше середини XIV — середини XV ст.» (у цьому ж нас переконує й «теорія» В. Мавродіна).

Л. Залізняк називає це «абсолютно непереконливим аргументом», додаючи, що «людині, яка претендує на авторство нової, сучасної концепції україногенези, слід було б знати, що багато європейських етносів протягом середньовіччя змінили свої етноніми: колишні ляхи стали поляками, волохи — румунами, московіти — росіянами, а русини — українцями», хоча в Карпатах «старе наймення українців збереглося до XX ст.». Насамкінець знаний в Україні історик слушно зазначає, що «стаття В. Пироженка — ще одна з багатьох невдалих спроб критики ранньосередньовічної версії походження українців з позицій радянської історіографії. І причина непереконливості цієї критики навіть не в незнанні предмета дискусії, а в принциповій вірності перевіреної часом концепції етногенези східних слов’ян, біля витоків якої стояв М. Грушевський».

Серед фахових істориків «не знають» про це хіба що ті, хто вперто не бажає визнати очевидного. А всім, хто цікавиться цим питанням позафахово, можна порекомендувати видане понад три десятиліття тому в українській діаспорі доволі детальне й чітко аргументоване дослідження М. Чубатого (1964), цілком варте того, аби його перевидали і в Україні. Наведемо лише один взірець аргументації цього дослідника — цитата, мабуть, трохи задовга, але, безперечно, цілком варта того, аби її навести (с. 105–107).

«На руїнах політичної структури Київсько–Руської імперії залишилась, може, й сильніша, ніж політична, сила вже малодинамічної імперської влади, культура Київської Руси... Ідеали київської культури проявляються в “Повісті временних літ”, в прекрасному “Поученні дітям” Володимира Мономаха, в “Слові о полку Ігоревім” та ін. Насувається питання: хто був творцем тої київської культури, коли Київсько–Руська держава з її різноетнічною культурою в результаті стала тереном народження трьох східнослов’янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовний характер, і тому знайти його не тяжко... Великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси–України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східньоєвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала–таки на Русі–Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX–XI ст., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно–лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку у що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько–російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси–України». Дійсно, як можна твердити про участь згаданих племен «з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як “Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції “Повісті временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архі твори поставали духовними силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Однак цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені до науки».

І не тільки вони, а й українські вчені — і теж справді заслужені до науки — не пасуть задніх. «Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність», — видаючи бажане за реальне, голослівно стверджує згаданий О. Моця, не завдаючи собі труду назвати — окрім кількох відомих фундаторів цієї концепції (В. Мавродін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко), якими ще в «післявоєнний час» вона «була розглянута в теоретичному плані», — бодай когось із нинішніх істориків, що стоять на цій, нібито «усталеній», позиції (згад. пр. — с. 480).

«Твердо заявляю, — не вгамовується «малоросіянин», — ніколи не визнаю незаконнонароджену україну–окраїну незалежною від Русі–Росії. Тому ніколи не будемо солідарні з тими, хто говорить: “що моє — те моє”. Ми ж кажемо: це наше єдине руське. Цим ми пишаємося, на цьому твердо стоїмо непохитно. Україна — тільки у складі Росії, про інше мови не може бути! Такий наш союз...» І підпис: «Письменнику богослов. Анатолій Нечипоренко, Дніпропетровськ». І таке, зважте, — при повному розумі й пам’яті — просторікує не чужоземний зайда–україноненависник, а єдинокровний син України!

Зайве й наголошувати, наскільки антинаукова, антидержавницька діяльність таких–от «синів», спрямована на розвал української держави зсередини, є більш руйнівною та небезпечною, аніж будь–які вихватки антиукраїнських сил іззовні. Заперечуючи існування в Україні об’єднавчої національної ідеї — та, зрештою, й самої української нації — всіляко силкуються затягти українців до «нового», тепер уже «слов’янського союзу», а фактично — домагаються повернення України до все того ж осоружного імперського барака, в якому роль капо звично перебере «старший брат».

А згадана діяльність стоїть також на заваді справі відновлення дійсно правдивої історії українського народу, особливо якщо подібні вихватки підпираються авторитетом фахових істориків, котрі й досі, за висловом О. Оглоблина, перебувають у «традиційних рамцях» узвичаєної москвоцентричної схеми історії.

І це в той час, коли саме вони мал и б допомогти позбавитися від цих лабет іншим — і не лише в Україні...

10. Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»

Добре відомо, що людина (надто чоловічої статі), якій Господь чомусь недодав зросту (при цьому він, зазвичай, щедро передає честолюбства та амбітності), не маючи реальної змоги радикально змінити цю дратівливу обставину, всіляко намагається вивищитися в будь–якій іншій царині — спорті, бізнесі, науці, політиці тощо, аби тільки позбутися певного комплексу меншовартості. З тих же причин, скажімо, дитина за певних обставин теж намагається додати собі «солідності», навмисне доточуючи собі віку. Цілком зрозумілими є й мотиви, що змушували імперського міністра П. Валуєва затято твердити, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може», додаючи, що «наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», — бацила великодержавності, яку він мусив у собі викохувати бодай «за посадою».

Якби ж тієї клятої «мови» і справді «не було», то не існувало б жодної причини взагалі про це й говорити. Однак оте їхнє постійне, як казав мудрагель Вінні–Пух, ж–ж–ж–ж, себто дзижчання щодо її неіснування, — неспроста: саме те, що вона, незважаючи на численні «высочайшие» заборони, продовжувала бути, становила для імперії значно більшу загрозу, аніж будь–який зовнішній ворог. Жива українська мова впливала на формування психіки у її носіїв, сприяла відродженню української самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлику масу «малоросійських підданих» в український народ, природним прагненням якого стане нестримний потяг до волі, перед яким не здатні встояти і найміцніші мури «тюрми народів». Це не давало спокою кремлівським зверхникам усіх мастей, висушувало їм серця денно і нощно. До того ж і українська мова, і її творець та носій український народ існували задовго до утворення як російської (попервах — московської) держави, так і самого російського етносу — від часів Київської Русі.

Взагалі, необхідно чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то цілком різні речі. Як наголошував іще академік А. Кримський (1922. — с. 114), «літературною мовою для південної Руси зробилася чужа, церковнослов’янська... Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря–русина (в іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі «нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з–попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно–руської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокнязівській державі» і що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє». — М. Л.)». Тобто лише внаслідок недогляду писаря в офіційну мову рукопису зрідка «вдиралися» звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення.

Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела XI ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові, не обмежувалося. Так, А. Кримський (згад. пр.) серед «найголовніших ознак південноруської мови, що їх видко з пам’яток XI ст.», зокрема називає такі: широке вживання «улюблених для сьогочасних українців» чоловічих імен на –о (Синько в угоді Ігоря з греками 945 року, Петро, Пауло — в Ізборнику 1073 року, Марко Печерникъ у Києво–Печерському монастирі, Василько та дядько — у Начальному літописі); збережена українцями дотепер клична форма (дівко! чоловіче! коню!); утворення давального та місцевого відмінків однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, в кожусі); збереження давального відмінка на –ові (чоловікові); закінчення 3–ї особи теперішнього часу на –ть, яке сягає своїм корінням у сиву прадавнину (він носить, вони носять), зустрічається «на кожнісінькій сторінці геть–усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису» тощо. «Ми могли б подати значно довший реєстр особливостей південноруської мови, повитягавши їх з–попід кори книжної церковнослов’янської мови того часу, — наголошує видатний філолог. — Але й того, на що ми вказали, вистачить, щоб схарактеризувати київську та червоноруську мову з доби дітей Володимира Святого». Згодом цей «реєстр» розширять спадкоємці його студій у цій царині.

Так, згаданий палеограф С. Висоцький (1998. — с. 186–187) наголошує на частій появі серед київського епіграфічного матеріалу XI–XIII ст. «закінчень –ови, –єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Ставрови, Георгієви, Андреєви, Петрови, Борисови, Попови» (ці закінчення, що «найчастіше трапляються» саме в київських писемних пам’ятках, пізніше, зазначають дослідники, зосібна відомий російський мовознавець Ф. Філій, «поступово переміщуються на південь і зовсім зникають на півночі». — М. Л.). Висоцький звертає увагу й на досить добре поданому в епіграфіці Києва, особливо в графіті, кличному відмінку: «Стефане, Пантелеймоне, Фоко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відзначену дослідниками, зокрема В. Німчуком, «взаємодію живої київської мови зі старослов’янською» на монетах київських князів.

Глибокі дослідження «українізмів у “Повісті плинних літ”», здійснені професором кафедри російської історії Сімферопольського держуніверситету П. Гарчевим (Кримська світлиця. — 2000. — №№ 8–14), на думку автора, який навмисне використав «Лаврентіївський літописний збірник, складений у XIV ст. ченцями Нижнього Новгорода для місцевого князя», щоб повністю виключити можливість «внесення цих українізмів до “Повісті...” Нестора у XIV ст.», «безперечно, засвідчують існування розвиненої української мови (саме українська мова, зазначає П. Гарчев, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдревнішу слов’янську лексику». — М. Л.) та її носія в XI ст.».

А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі? На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця («жива мова півдня XI віку, — наголошує Агатангел Юхимович, — стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». — М. Л.). І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей»[47]. Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України», професор В. Щербаківський (1937. — с. 35): «...в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська, і ця слов’янська мова мусіла уже тоді бути одночасно і українською, бо ці племена залишилися на місці і до наших днів, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які дійшли до нас у майже незміненому вигляді від тих часів».

Тож не дивно, що А. Кримський та його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: багно, вежа, віття, гай, гілля, глечик, жито, лічба, оболонь, парубок, тулитися, ховатися тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодінської гіпотези (1973. — с. 111), «словниковий матеріал Київського літопису вирізняється вражаючою близькістю до сучасної малоруської [мови]... Приклади у нас в наявності: дяк Іоанн, великокняжий переписувач Ізборників 1073–го та 1076–го року, належав до київської інтелігенції, обертався серед великокняжого оточення, однак його мимовільні описки показують нам, що говорив він не по–спільноруськи, а по–київському». Та й деякі ознаки епіграфічних пам’яток Києва, зауважує їх дослідник С. Висодький (1998. — с. 190), «свідчать про прото–українські мовні особливості киян XI–XII ст.» Не помічають їх хіба що ті, хто просто не хоче цього бачити.

«Якби Нестор і продовжувачі його, київські літописці, були малоросіянами, то яким чином могло статися, щоб вони, пишучи на чужому, церковному наріччі, як припускалося дотепер, не зронили бодай подекуди якогось малоросійського слова, не вжили малоросійського звороту, не вставили якоїсь приказки чи утрималися від вигуку?» — дивувався М. Погодін (1872. — с. 1249). Про те, як було насправді з отим «не зронив», ми вже мали змогу переконатися. Але у не надто досвідченого у тонкощах цієї справи читача може виникнути закономірне питання: якщо, скажімо, у давньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти у давніх рукописах наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї «ятями»? Тим паче, що той же М. Погодін у своїх «Ответах на филологические письма М. А. Максимовича» (Русская Беседа. — 1856) загострює: коли «я не знаю по–малоросійськи, а літописи — Несторів і Київський — розумію вповні, значить, у них нема нічого малоросійського». Насправді давні літописи (до нас вони дійшли у пізніших переписах) були написані, звичайно ж, не російською як такою — вони значно старші за неї — а церковнослов’янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієї церковної мови і була створена російська писемність — звідси така їх схожість.

Тож, на відміну від українців, чия жива мова ще у сиву давнину проросла на загальнослов’янському мовному ґрунті, а відтак продовжувала розвиватись у певних історичних умовах, росіяни, як слушно підмітив академік П. Лавров (Труды... — 1930. — с. II–III), «особливо міцно збагатилися елементами церковнослов’янської мови (остання, повторимо висновок А. Кримського, була чужою для Русі. — М. Л.), позаяк, узявши її за книжну мову, нерозривно її з’єднали з рідним у своїй літературній мові». А тому, наголошував Лавров, «нема іншої слов’янської мови, в якій під сучасну пору залишилось стільки елементів старослов’янських (радше — церковнослов’янських. — М. Л.), як у російській».

Ще далі розпросторював царину поширення української мови російський мовознавець академік О. Шахматов (1899. — с. 338–339): «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до IX ст., зазначав він. — М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками, що ясно свідчать про правічну їх племенну єдиність». А відомий російський історик і етнограф XIX ст. І. Прижов (1869. — с. 17–18), говорячи про написаний церковнослов’янською — «з домішком руської» — мовою Галицько–Волинський літопис (до 1292 р.), «перейнятий справами однієї лише Південно–Західної Русі», наголошував, що, «за словами вчених — видавців літопису, в лексиці князів та інших осіб зберігся зразок чистої південно–руської (себто української. — М. Л.) мови».

І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове... ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски” (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець»[48]. Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».

Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».

Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю... — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії — не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича... — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».

Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу». — М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».

А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового] g на [фрикативне] h слід пов’язувати з мешканням у Карпатсько–Дунайському регіоні на початку середньовіччя антів», на мій погляд, зовсім не обумовлює отого категоричного «не може бути», позаяк українцям (чи, коли хочете, праукраїнцям) анти зовсім не чужі — чого, як ми вже мали нагоду переконатися, Сєдов не заперечує [до речі, Б. Рибаков, говорячи, що «Русь VI–VII століть... взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно–антському) русі на Дунай», свідчення чого «відобразились і в археологічному матеріалі... і в архаїчній топоніміці на лівобережжі Нижнього Дунаю від Видина до р. Серет» (1982. — с. 87), спирається саме на дослідження Е. Петровича, зокрема на його працю «Славяно–болгарская топонимика на территории Румынии», яка вийшла друком у Бухаресті 1958 р.].

Але сам Сєдов, посилаючись на В. Абаєва, котрий вважає, що «діалектні ознаки антського племінного утворення, такі як, наприклад, фрикативний [h], що розвинувся в частині наріч праслов’янської мови за умов ірано–слов’янської взаємодії, не обмежується українською територією, а поширений у ареалі сучасного слов’янського світу більш широко», доходить висновку, що «діалектні особливості антів жодним чином не можна вважати власне українськими» (втім, нагадаємо, О. Царук беззастережно зараховує українську мову саме до антської підгрупи слов’янських мов). Та, на думку самого Абаєва, зовсім не виключається можливість розповсюдження фрикативного [h] поза межами України, скажімо, наприклад, «чеська і словацька мови були охоплені цією ізоглосою ще тоді, коли пращури чехів і словаків були розселені східніше теперішньої території й мешкали “у безпосередньому сусідстві з предками українців”» (цитовано за кн.: Царук, 1998. — с. 140). Однак Сєдов, визнаючи (1999. — с. 271), що «корені північноукраїнських говорів перебувають у празько–корчацькому угрупованні ранньосередньовічного слов’янства і у наступному історичному його розвитку», все ж вважає, що «розповсюдження північноукраїнських говорів на регіони Дніпровського лівобережжя, ймовірно, належить вже до XIV–XVI ст.» А зрештою, робить цілком передбачуваний глобальний підсумок (там само. — с. 285): «з усього сказаного аж ніяк не випливає висновок про початок становлення українського етносу в 1–му тис. н. д.». І знову виникає те саме запитання...

Як слушно зауважував майже півтора століття тому К. Кавелін (1897. — с. 586), багатьма дослідниками російської історії запитання формулюються «навмисне так, щоб отримати бажану відповідь», однак «такі відповіді — ще не історія, не істина», позаяк «з них пізнається не те, що було, а те, чого домагався, що хотів бачити історик»...

Та що вже там україноненависники Валуев чи Бєлінський — від них годі й очікувати іншого підходу — навіть «родоначальник рад. літератури» (УСЕС. — 1988) М. Горький у своєму листі українському письменникові О. Слісаренкові від 07.05.1926 р. з Капрі наголошував, що і «за старого режиму... протестував проти таких явищ», тобто щоб «зробити... українське наріччя... “мовою”» (Сергійчук. Вашу «Мать»... — 1992)[49].

[47 Досліджуючи історію російської мови, знаний вчений–лінгвіст О. Шахматов дійшов висновку, що «за своєю лінгвістичною основою мова Києва (йдеться про мову «найбільш поширених класів», на відміну від «освічених класів», котрими «була засвоєна давньо–болгарська», себто церковнослов’янська, писемна мова. — М. Л.) була мовою південно–руського племені полян» (1916. — с. 80).]

[48 Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значне наближення фонетичної системи російської мови» до угро–фінських, «зокрема до мордовської». Навіть тепер, наголошував відомий російський мовознавець М. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже подібний» (Царук, 1998, — с. 136).]

[49 «Протестант» Горький не міг не знати, що на запит уряду Російської імперії відносно того, що ж насправді є «малоруське наріччя», імператорська Академія наук, котру навряд чи можна бодай запідозрити у щонайменшому потуранні українізації, офіційно відповіла у лютому 1905 р., що на її думку, українська (малоруська) — це не діалект російської, а осібна мова.]