Кохання гетьмана Мазепи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Директор Полтавського художнього музею Ким Скалацький висловив сумнів, що це є зображення М. Кочубей, «оскільки портрет не мав нічого спільного з українськими портретами кінця ХVІІ-ХVIIІ». Крім того, невдовзі в Полтаву привезли таку ж кольорову репродукцію «Мотрі» з Німеччини. У Батурині згодом розповсюдилася легенда, ніби В. Кочубей їздив з дочкою у Францію, і там був намальований її портрет¹⁴. Але і ця версія не набула свого підтвердження.

У 1994 році К. Скалацький у газеті «Голос України» (№ 202, 22 жовтня, с.11) у замітці «То була гаряча і рішуча дівка!» навів свідчення співробітника Північноосетинського інституту гуманітарних досліджень Вілена Уарзіата: «В Осетії, зокрема у Владикавказі, цей портрет… достатньо добре відомий. Існує стійка версія, що на ньому зображена представниця осетинської аристократії Фатима (домашнє ім’я Леля, Алдатон Алдатова) — одна з перших осетинок, яка отримала освіту в Парижі ще на початку нашого віку». Науковець надав фахівцям фоторепродукції: одну з написом «Райте», а іншу — з підписом «Мисс Європа Алдатова Лейла, 1910 год».

Отже, на жаль, портрет «Мотрі Кочубей» насправді виявився хибним. Як не прикро, але ним доволі часто користуються при ілюструванні книг, газетних статей.

За кожне побачення — 10 тисяч червінців?

(Відгук¹⁵ на публікації у «Фактах и комментариях»)

У газеті «Факты и комментарии» 6 лютого 2001 р. з’явилося інтерв’ю Е. Коснічук, Ф. Цельмера «За каждое свидание с Мотрей Кочубей гетман Мазепа давал ей по 10 тысяч червонных золотых», а 7 квітня того року матеріал Е. Коснічук «Гетман Иван Мазепа умер в Киеве под чужим именем? Эту сенсационную весть принес в редакцию… его вероятный потомок», у якому українського гетьмана-державника представлено як підступного зрадника-обманщика всіх і вся з дитячих років, католика-інтригана, людину без совісті і моралі.

Все це подалося на двох полосах під соусом знайдення «ключа к тайне Ивана Мазепы» спочатку «обыкновенным школьным учителем истории» Сергієм Дьоміним, а потім Іваном Федосійовичем Мазепою, «вероятным потомком». Шукачі «правды» з допомогою «Фактов» оприлюднили читачам стільки нового викривального компромату про гетьмана, що перевершили, здається, всіх фальсифікаторів його біографії разом узятих. Власник однієї-єдиної папочки з розшуковими документами С. Дьомін, схоже, якимось чином побував у ХVІІ столітті у дні, коли мати колисала І. Мазепу в колисці, і вже тоді він, підступний син, не міг дивитися в її очі, бо мав «бесовские мели»! «Історик» практично через кожен абзац цитує його думки. Наприклад: «Я для нее (матері. — Авт.) ни лях, ни казак, а выродок», — считал Иван». С. Дьомін не уточнює, з якого джерела (невідомого всім маститим історикам!) чи сновидіння він це запозичив. Але звучить ефектно!

Далі більше. Мазепину матір, яка, за версією дослідника-правдиста, не любила сина, він змальовує «похожей на хищную птицу», «которую в Диканьке многие называли ведьмой». Проте це ще квіточки. Виявляється, «Мария-Магдалина его (Мазепу. — Авт.) под конец жизни прокляла: чтобы шведов привести на Украину!..». Чи відомо авторам цього спільного опусу, що ігуменя Києво-Печерського і Глухівського дівочих монастирів Марія Магдалина померла у кінці 1707 року? Шведи, як відомо, з’явились на теренах Гетьманщини у жовтні 1708 року. Як же вона, живучи з своїм сином у злагоді, любові (за спільні кошти будували у Глухові та Києві церкви!), могла його проклясти після своєї смерті? Гетьман у вересні-листопаді 1707 року перебував у Києві. Канцлеру Г. Головкіну він повідомляв 2 листопада про причини затримки: «Госпожа матка моя вельми болезнует и до кончинь жития своего приближается». З відомого листа П. Орлика С. Яворському дізнаємося, що Марія-Магдалина була втаємничена у плани сина. Саме їй він передав для зберігання пропозиції польського короля Станіслава Лещинського про співпрацю. І. Мазепа розповідав П. Орлику, що таємне звернення з Польщі його мати «удержала у себе, и перед кончиною своею вручила внучці своей, а моей племенниці панні Маріанні, и веліла ей отдать мні по смерти своей и тое сказать, что она, гос

пожа матка, просила едноей по Бозі живучой черници о молитвы до Господа Бога, дабьі он сам управил тое діло».

С. Дьомін «відкопав» нове і в особистому житті гетьмана. У коханки його він з легкої руки зараховує польську княгиню Ганну Дольську (через неї гетьман вів переговори з С. Лещинським. — Авт.). Історія з нею, як оповідає шукач «правды», «явственно подтверждает: он искал в любви замужних женщин опеки и понимания, которых не встретил у своей матери». «А вот о связи со вдовой Фридрикевич было известно только Дольской, — далі зазначає дослідник, — но она не ревновала». З цієї невинної зауваги стає зрозуміло, що першовідкривач С. Дьомін не прочитав жодної монографії про Мазепу. Адже, якби він це зробив, то дізнався б, що Ганна Фридрикевич була дружиною гетьмана. Вона померла у 1702 році. Автори опусу не ознайомилися навіть з листами Мазепи до Мотрі Кочубей, бо ж оцінили кожне їхнє побачення в 10 тисяч червоних золотих (от, мовляв, як витрачав гроші гетьман-ловелас). Насправді вдівець, знайшовши відповідь своєму почуттю, подарував обраниці перстень, обручку і книжечку.

В. Кочубей, надіславши царю разом з доносом на Мазепу листи останнього до Мотрі, додав до них невеличкого коментаря, що у грудні 1704 року гетьман, «поворачаючися з Бахмача, прислал того ж Демянка, приказавши наговоровати Мотрону, же пан 10000 червонных обіцует дати», аби та вийшла на побачення. Отже, ще не дав, а тільки обіцяв!

Чи могло таке бути? Дочка Кочубея прагнула втекти від батьків до гетьмана. Він же їй, як дізнаємося з його листа, заборонив це робити: «Уваж сама, що б з того виросло. Першая, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночи гвалтом і держить у себе місто подложниці. Другая причина, же державши Вашу Милість у себе, я бим не могл жадною мірою витримати, да і Ваша Милість также: мусілибисьмо із собою жити так, як малженство каже, а потом прийшло би неблагословеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на той час поділ. І мні б же чрез теє Вашу Милість жаль, щоб єсь на потом на мене не плакала».

Через цю зважену позицію Мазепи, який в очікуванні церковного благословіння-дозволу на шлюб з хрещеницею не бажав форсувати події, знервована, розчаровано-ображена Мотря не бажала з ним зустрічатися. Можливо, втративши всяку надію, гетьман справді пропонував їй за останнє побачення карколомну на той час суму. Але як про те дізнався В. Кочубей? Йому про це відразу розповіла дочка, яка зненавиділа батьків за те, що вони стали на перешкоді її шлюбу з гетьманом? Чи вірний слуга Мазепи?

І перше, і друге малоймовірне. Ті 10000 червінців, — швидше за все, зла підозра-фантазія донощика, який разом з дружиною, викравши у дочки листи, використали їх через три роки як компромат на гетьмана.

«Вероятный потомок» теж, як мовиться, чув дзвін, та не знає, звідки він. Другий шукач сенсаційно-розвінчувальної «правды» відразу повідомляє, що його батько і дід, народившись за 15 кілометрів від Батурина в колишньому мазепинському володінні, вважали себе прямими нащадками Мазепи. «Основания? — інтригує автор сенсації. — До отмены крепостного права крестьяне не имели возможности, что называется, менять географию. А с 1861 года ни один мой предок мазепинских владений не покидал. Уж слишком много получается совпадений! Утверждение же о том, что у Ивана Степановича не было детей, изначально было сомнительным… и, как свидетельствовали земляки-современники, где-то остался сын, которого Мазепа не любил…». Відразу розчаруємо Івана Федосійовича Мазепу. Як повідомляє синодик Крупицького Батуринського монастиря, дочка гетьмана Варвара та його синок Іван померли у ранньому віці. Мазепа виховав сина дружини від першого шлюбу Криштофа Фридрикевича. Останній у 1699 році як седнівський сотник отримав на ранг двори та грунти. Є свідчення від 1729 року старожилів про те, що гетьман «отдал… своему пасынку Криштофу Фридрикевичу» Смяч та Конотоп. Седнівський сотник або загинув, або помер у поході 1702 року. Більше дітей у родині Мазеп не було! Племінники, інші родичі, як мовиться, засвітилися на тих чи інших урядах Гетьманщини. Усі ті з них, хто залишився вдома після поразки 1709 року, були репресовані. Є документи про заслання їх до Москви, Сибіру. Цієї участі навіть зазнала дочка В. Кочубея Ганна, яка вийшла заміж за небожа гетьмана Івана Обидовського (помер у 1701 році у поході в Прибалтику). Вона довгий час пробула під арештом, у неї та її двох діток відібрали землю.

Шукаючи свій зв’язок з Мазепою (що непогано!), чернігівець ради істини хоча б засумнівався у тих фальсифікаціях, міфах, які супроводжують гетьмана з благословення Петра І ось уже майже 300 років. На жаль, сприйнявши надруковане паплюжниками незалежності України, акції мазепинців 1708 року за чисту монету, Іван Федосійович додає до написаного і свій «вклад». «В Москву и Киев шли доклады, — розповідає він Е. Коснічук, — что Мазепа продает басурманам не только серебряные оклады с икон из православных храмов, но и православных людей с Подолии и Волыни… Разве можно о таких делах сегодня молчать? Их надо либо обоснованно опровергнуть, либо найти содеянному мотивьі. Возможно, Мазепа хотел помочь людям выжить? Ведь в 1690 году в Украине был мор: из-за нашествия саранчи скот поедал дохлых кузнечиков, а мясо пахло так, что есть его было невозможно. Нужны были деньги, так, может, потому Мазепа шел на такие прегрешения?..».

Цей «невинний» новостворений наклеп на гетьмана спростовує документ 1690 року. Згідно з ним, із Києва на Москву надіслано не «доклады», а злобливу анонімку, текст якої як абсолютну істину переповідає «вероятный потомок». Ось що сповіщав царів недоброзичливець гетьмана: «Мы все, в благочестии живущие в сторонах польских, благочестивым монархам доносим и остерегаем, дабы наше прибежище и оборона не была разорена ото злого и прелестного Мазепы, который прежде (тобто навіть не в 1690 р. — Авт.) людей наших по-дольских, русских и волынских бусурманам продавал, из церквей туркам серебро продавал вместе с образами; (…) на-конец, подговоривши Голицына, приехал в Москву, чтоб вас, благочестивого царя Петра Алексеевича, не только с престола, но и со света изгнать, а брата твоего Иоанна Алексеевича покинуть в забвении. Другие осуждены, а Мазепу, источник и начаток вашей царской пагубы, до сих пор вы держите на таком месте, на котором если первого своего намерения не исполнить, то отдаст Малороссию в польскую сторону».

Висловлене анонімником потребує деяких пояснень. Видно, що автор доносу дещо знав про службу у 1668–1674 роках Івана Мазепи у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який і ради інтересів об’єднання України певний час союзничав з турками і кримчанами. Чи ж справді його підопічний торгував християнами, сріблом з церков? Процитуємо, що пише з цього приводу Чернігівський літопис за 1672 рік: «А Дорошенко послал до монастыря Креховского спод Илвова Ивана Мазепу (він був тоді ротмістром надвірної компанії, тобто охоронного загону гетьмана. — Авт.) на залогу. Каплан-паша не відал того и послал часть войска турецкого и татарского добывати того ж монастыря. А гды пришло войско его там, били їх, боронячися, чернці добре и ханского забито сестренца гліотом желізным и сам залога Иван Мазепа з ручницы много турков трупом положил. За що велми розгнівався хан и болшую громаду войска татарского и турецкого добывати Крехова послано. Видячи чернцы, же трудно оборонитися, здалися турком и дали за себе окупу сребра церковного каменей чотыри и таляров тысячу. А так отошли от них турки и пришли до цесаря до Каменца-Подолского». Ось таке пояснення «торгів» сріблом.

11 червня 1674 року січовики взяли у полон Мазепу, який, як посол від Дорошенка, направлявся з листами до турецького візира, султана і кримського хана. Разом з ним їхало 9 татар і 15 козаків-невільників з Лівобережжя. Правобережці тоді перебували у стані війни з лівобережцями, а тому, відповідно, під час сутичок не тільки вбивали одне одного, але й брали в полон. П. Дорошенко дарував своїх ворогів союзникам. Це трагічні реалії тих часів.

С. Величко у своєму «Літопису» оповідає, як запорожці хотіли «розтерзати й убити» І. Мазепу, але кошовий Сірко погамував їх прагнення пророчими словами: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться». Помилуваного затребувала Москва. Кошовий отаман 6 липня 1674 року просив гетьмана Івана Самойловича: «Покажи милость свою, как отец милосердный, чтобь он в неволі не был и чтоб войско запорожское, даровавшее ему и волю, и жизнь, и здоровье, не стало говорить, что Сирко засылает людей в неволю». Одне слово, такі були «торги». Що вони мають спільного з 1690 роком?

«Историю предательств» гетьмана Мазепи автор сенсаційних «відкриттів» розпочинає давно експлуатованою легендою про магната Фальбовського, який підтримав-«облагодетельствовал» юного Мазепу, а той відповідно йому віддячив — «увел у него супругу». Ще сучасники гетьмана поляки Отвіновський, граф Красінський засумнівались у цьому, бо «потерпілий», мабуть, нічого не знав про вищезгадане. За їхньою версією Мазепа насправді вчинив перелюбство з дружиною генерала Мартина Конського. Але й останній, якби було так насправді, у листі до гетьмана від 23 березня 1695 року не згадував би про їхню «дружбу, которую иміл есм в молодых літах с вельможностью Вашею». У кінці ХІХ століття історик І. Каманін знайшов в архівах своєрідне спростування викладених вище версій з життя гетьмана. Це розвідна справа 1663 року володимирського судді Яна Загоровського та його молодої дружини Олени, в якої він знайшов чимало подарунків від двадцятичотирирічного Мазепи. Аби виграти майновий процес, чоловік звинуватив свою другу половину також у любовних зв’язках з князем Дмитром Вишневецьким, якимсь Убишем та іншими. Суд не визнав за Мазепою злочинів, які йому приписував Загоровський. Отже, для чого всі ті фантастичні нісенітніці знову як достовірні факти переповідати громадськості? Аби вкотре спаплюжити гетьмана?

«Вероятный потомок» наводить іще «вбивчий аргумент» про зрадництво гетьмана. Мовляв, він пообіцяв через миргородського полковника Д. Апостола передати Петру І Карла ХІІ, «если царь гарантирует ему самому личную безопасность». Справді, в історичній літературі фігурує лист Г. Головкіна гетьману від 22 грудня 1708 року. У ньому канцлер сповіщає, що через Д. Апостола отримав пропозицію від Мазепи про викрадення шведського короля і, мовляв, Петро І дав згоду на амністію зрадника, якщо він виконає обіцяне. Якби миргородський полковник дійсно привіз царю таку фантастичну пропозицію, то чому ж він нічого про неї не сказав під час допиту? Протокол його, на щастя, зберігся, опублікований у 1859 році істориком Д. Бантиш-Камінським. Там жодного натяку нема про згадане! Перед допитом Д. Апостол ховався спочатку у Сорочинцях і звідтіля звертався до І. Скоропадського потурбуватися про власну амністію. Чому ж він не спішив з посланням Мазепи до царя? А тому, що його просто не було! Лист-фальшивка Г. Головкіна адресувався шведам, аби скомпрометувати у їхніх очах гетьмана. Нами недавно в архіві виявлено чорновик послання Д. Апостола (воно направлялось з вищезгаданим у ставку Карла ХІІ) з правкою замовника Г. Головкіна і з приписом на останній сторінці «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера».

Бідний «родич», якому нічого не перепало від спадку гетьмана, зрозуміло, не міг не поцікавитися, де, так би мовити, перебуває і його втрачена доля коштів. «Откуда такие несметные богатства — до сих пор загадка, — заявив він і, мабуть, через відсутність заповіту ображено вкотре лигнув «пращура» черговою звинувачувальною порцією багна: «Может быть, утверждения, что Мазепа «подбирал» сокровища им же уничтоженных земляков, и верны?..». Ось такий, мовляв, гетьман-негідник… Щоправда, реалії 22-річного правління Мазепи говорять про інше. Так, опозиціонерів він нещадно скидав з урядів. У свій час такої долі зазнали полковники Л. Полуботок, Р. Дмитрашко. Але через два-три роки вони, як і більшість усунутих з посад авторитетних у війську старшин, отримали за попередні військові заслуги значні маєтності, які давали їм непогані прибутки. Згодом сина першого Павла Полуботка Мазепа призначає чернігівським полковником, а внука другого Дмитра Дмитрашка бере у свій почт. Останній за участь у повстанні мазепинців був репресований «и в ссылке умре».

Ніякої загадки походження великих фінансових витрат Мазепи не існує. У його розпорядженні була скарбниця, яка щороку поповнювалася майже одним мільйоном золотих у формі податків. У ході Бендерської комісії 1709 року старшина пояснила, що за Мазепи «від одного коня, як і від одного вола, платили селяни одного золотого річного податку». Це була невеличка посильна сума, бо ж забезпечення прожиття одного сердюка протягом місяця складало 5 золотих. Майже 90 відсотків зібраних коштів ішло на утримання десяти козацьких полків, десяти компанійських та сердюцьких полків. Час Мазепи не залишив нам збудованих вишуканих палаців як генеральних старшин, так і самого їхнього поводиря. Здавалося б, при їхніх статках кожен з них міг попіклуватися про кращу і соліднішу «хатинку». Старшини жили ж загалом у скромних і тіснуватих дерев’яних оселях або кам’яницях. Набуті ж від рангових володінь (тобто наданих на час виконання службових обов’язків) прибутки побожне оточення Мазепи вкладало у церкви, монастирі. Всі генеральні старшини, полковники, мов змагалися один перед одним, у побудові, реставрації храмів. Вони захоплювалися читанням, переписуванням житій святих. Такі у них були духовні пріоритети. Цим, молитвою жив і Мазепа, який своїми віршами не випадково звертався до небес:

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі маєт сини!

Ми зупинилися лише на найодіозніших моментах двох новітніх публікацій «Фактов» провизначного українського діяча, гетьмана-державника. Спростувати всі інші голослівні брудні закиди у його бік не вважаємо за потрібне — з вищенаписаного і так зрозуміло, яка їм ціна. Це добре, що вчитель зібрав папочку матеріалів про Мазепу, а однофамілець гетьмана зацікавився походженням свого роду. Погано, що їхні дилетантські і незграбні викривальні студії-анафеми, гіпотези, за якими не проглядається ні знань, ні серйозного пошуку, елементарного патріотизму, сприймають на «Ура!» у редакції масової газети і використовують для тиражування-одурманювання співвітчизників. Це ж як, певно, по-газетярськи радісно, коли їхнім читачам додасться чорноти, неправди, бруду! Схоже, у декого просто сверблять руки, аби осквернити пам’ять про Шевченка, Лесю Українку, Мазепу. Підступно. Під виглядом «правды», «белых пятен истории». Тільки в ім’я чого? Аби довести, що українці — з діда-прадіда не мають за душею нічого святого, а лише лихе, підступне і зрадливе?

У «загибелі української держави» винна любов?

Про донос генерального судді Василя Кочубея на Івана Мазепу є чимало літератури, яка пояснює його вчинок прагненням викрити гетьмана як зрадника царя, довести свою вірнопідданість Петру І і помститися за «наругу» над дочкою Мотрею. Тим часом уважне вивчення слідчих документів у цій справі, обставин появи чолобитної дають підстави зробити дещо інші висновки щодо мотивації написання викривального документа.

[14] Кашка В. Портрет Мотрі Кочубей // Сіверщина. — 1994. — Травень — № 12. -с. 2; Павленко С. «Нікого на світі не любив так // Голос України. — 1994. - 21 травня. — с. 12.

[15] Опубліковано в «Літературній Україні» 21 червня 2001 р. (с. 8)