Капітан Брон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти хто такий? — спитав незнайомець.

— Пастух.

— А що тут робиш?

— Гнізда шукаю, — сам не знаючи чому, збрехав Федь.

— А де твої товариші?

— Товариші, — хлопець відчував підозру до незнайомця і не знав, що відповісти. «Що це за чоловік, чого він одразу до нього з запитаннями присікався, І навіщо йому знати, чи є хтось поблизу?» Федь знав, що ближче, як за шість-сім кілометрів жодної людини, крім них, не було, але сказати про це незнайомцеві не одважувався. Може, безпечніше, коли підозрілий чоловік думатиме, що близько ще є люди.

— Ти сам? — допитувався незнайомий.

— Та ні… там є хлопці… — і Федір махнув рукою в напрямку до свого куреня.

— Багато там вас?

— Та є… — невиразно відповів пастух.

— Скільки?

— Ще троє. А там, з того берега, в бухті рибалки.

Незнайомий помовчав, пильно дивлячись на юнака, посопів носом і врешті сказав:

— Ану, веди мене до них.

Федько повернувся і мовчки пішов між кущами, думаючи, як йому вивернутися з незручного становища, в яке він потрапить, коли приведе незнайомця до порожнього куреня. Той мовчки йшов за ним.

Та пастухові не довелося нічого вигадувати. Тільки ступив він кілька кроків, як відчув сильний, болючий удар по голові. Хлопець хотів обернутися, але за тим ударом відчув другий, третій і, втрачаючи свідомість, підігнувши коліна, впав під кущем болотяної лози.

Високо в небі мерехтіли зорі, віддалене цвірчання коників гармонійно доповнювало жаб'ячий стогін на острівних болотах, тоненько дзвенів комар, і все це вирізнювалося на рівному шумі морського прибою. Темрява панувала в чагарнику та між очеретами, Аромати трав н квітів впліталися в дух вогкого повітря, одночасно сп'яняючи і освіжаючи. Сторожко дрімали птахи в своїх гніздах, обережно, крадькома рухалися лисиці, винюхуючи здобич. Над Довгим островом зайшла ніч.

Десь край моря закричав баклан, і цей крик нагадував зойк людини, що, потопаючи, кличе на допомогу. Саме під цей крик опритомнів Федь. Він звів голову, сперся ліктем на вогку землю, намагаючись зрозуміти, що з ним сталося.

Біль у голові заважав думати, та, пересилюючи його, хлопець пригадав свою зустріч з незнайомцем. Якусь хвилину, напружуючи пам'ять, він хотів згадати, чим закінчилася ця зустріч, але не міг. Знову схилив голову на землю, відчув полегшення і, дивлячись крізь кущ на зорі, догадався, що його сильно ударено по голові. Не інакше, як це зробив той самий невідомий, якого він прийняв був за звіра. Справді, що ж це за «звір»? Безперечно, якийсь злочинець. Але чого він ховається тут, на острові? Цього Федь не розумів. Не знаючи, чи нема того напасника поблизу, він не ворушився. Лежав і прислухався.

Минав час, але ніякого підозрілого шуму хлопець не чув і вирішив залишити це місце. Спробував звестися на ноги. Спочатку став на коліна, потім, тримаючись за лозу, випростався і повільно рушив між чагарником. Ішов повільно, пробираючись до берега моря, іноді на кілька хвилин зупинявся і починав прислухатися до нічних звуків, чи не почує чогось підозрілого. І таки не марно додержувався обережності: майже під самим берегом він почув кроки і одночасно помітив вогник цигарки. Хтось ходив під піщаним навалом, наче когось вичікуючи При світлі зір Федь не міг роздивитись, хто то такий, але по зросту догадався, що то мусить бути той самий, хто почастував його надвечір у кущах ударом по голові.

Так само непомітно хлопець одійшов від піщаного навалу, під яким ховався незнайомець, і за якусь годину добрався до свого куреня. Дверцята були причинені, хоча він добре пам'ятав, що залишив їх навстіж. У курені він нікого не знайшов, але догадався, що хтось тут був. Можливо, той самий «звір».

Вийшовши з куреня, хлопець вирішив добратися до каюка, перепливти протоку і дати знати про невідомого. Щоб угамувати біль, він намочив рушник у маленькому прісному озерці, відкіля звичайно брав воду, обв'язав голову і рушив до берега бухти.

Перехід через вузенький острів відібрав менше ніж десять хвилин. Каюк стояв на своєму місці, і в протоці панував спокій. Федь подосадував, що немає вітру, бо гребти майже десять кілометрів до прикордонної застави, яка стояла на суходолі, було забагато. Глянув на небо і знайшов сім блискучих, добре знайомих зір. Помітивши, що Віз спускає дишло до обрію, хлопець догадався, що незабаром світатиме, і заспокоївся: перед світанком обов'язково мусить дмухнути вітрець.

Каюк одійшов від острова. Про всяк випадок Федь гріб надзвичайно тихо: коли б хто навіть стояв десь близько на березі, то нічого не почув би і не помітив би човника, що віддалявся від острова. Десь далеко, мов провідна зірка, світив вогник на суходолі. Федь знав, що то ліхтар біля причалу прикордонної застави, і прямував туди.

Незабаром повітря почало прозорішати і в тій прозорості бліднули зорі, — світанок гасив їх мерехтіння. За спиною у Федя чорніло пасмо острова Довгого. Хлопець віддалявся від нього все більше й більше. Скоро він відчув, як заболіли руки; поранена голова прискорювала втому. Та ось полинув перший подих ранішнього вітру, хлопець витяг весла, розпустив парус і сів до стерна.

Дмитро П'ятниця збудив лейтенанта Чубука саме тоді, коли тому марився якийсь особливо приємний сон і коли взагалі здоровим людям найміцніше спиться, — перед самісіньким сходом сонця.

— Товаришу лейтенант, командир застави наказує з'явитися до нього негайно.

Чубук схопився з ліжка.

— Щось трапилось?

— Федько Остапчук — пам'ятаєте його? — з острова на каюку примчав. Голова зав'язана. Мені наказано негайно підготувати мотор на катері.