Капітан Брон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Обложені не шкодували патронів, і кулемет тріскотів невгаваючи. Стрілянина особливо голосно розлягалася в цьому мішку, і в першу хвилину цей гуркіт навіть заважав думати. Але коли Брон помітив, що кулемет не дістає до того місця, де вони заховалися, то став обдумувати, що робити далі. Трохи висунувшись, він побачив, що коли проповзти під стіну, то можна, уникнувши кулеметних пострілів, долізти до самих дверей. І він повернувся до плану, з яким ішов сюди. Доповзти до дверей, вибити їх, кинути всередину гранату, вдертися до ратуші і, сполохавши ворога, тим самим допомогти атакуючим з вулиці. Кілька секунд він змірював віддаль і обдумував, як це швидше і краще зробити. Та раптом ці думки обірвалися: об чавунний стовп дзенькнула куля. Потім друга — на півметра вище від його плеча. Капітан і червоноармієць притиснулися один до одного ї завмерли. Тимчасом кулі одна по одній ударяли близько них. Вони намагалися вгадати, відкіля стріляють. Мабуть, одинокий стрілець влаштувався у наріжному вікні, відкіля їх непогано видно. «Снайпер», подумав капітан.

Стріляючи з дуже короткими інтервалами, снайпер розсипав кулі навколо чавунного стовпа. Двічі влучив у стовп, і ті влучання були особливо тривожні для капітана. Але скоро капітан переконався, що то не снайпер, бо стріляв він явно невміло. Зробив пострілів п'ятнадцять, а жодною кулею досі не зачепив. Це трохи втішало, але дуже мало. Кінець кінцем все одно поцілить. Зате з'явилась надія, що коли рушити повзком до дверей, то стрільцеві, може, й не пощастить поцілити. Про можливу небезпеку вже під дверима, про те, що буде, коли вороги почнуть стріляти з дверей, Брон не думав. Хвилинку він стежив, як лягали кулі біля нього. Це спостереження його вразило. Куля за кулею, б'ючи то в землю, то в стіну, накреслювали, здавалося, коло, ніби його обводив хтось циркулем. Тільки кулі били не підряд, а навперемінно, то в один, то в другий бік кола. Те коло вже виразно позначалося. Що ж це могло бути? Стрілець мав якийсь особливий автомат? Чому ж той автомат не давав йому змоги поцілити у Брона? Та ось поруч кола ударили п'ять куль у стіну — і кожна в окрему цеглину на рівній віддалі. Брон зрозумів, що його обстрілює чудовий снайпер, який, певне, ніколи не промахнеться. Чому ж він не застрелив досі капітана? Хіба навмисне? «Він дражниться, чи що? — подумав капітан і сам собі відповів: — Не може бути». Брон стер рукавом піт з чола. Продовжуючи стискати руками зброю, пригнувшись до землі, став навкарачки і швидко поліз уздовж стіни. Чув, як цокали кулі об стіну, але кулеметники його не діставали, а снайпер уперто продовжував не влучати. Ось уже близько коло дверей, мить — і він кине гранату, але його випередили: куля боляче черкнула спину. Тільки це не зупинило його. Брон швидко звівся на ноги, розмахнувся, і граната полетіла у напіввідчинені двері, а він упав додолу, притискаючись до стіни. Секунда, дві — гулко розірвалася граната, і силою вибуху двері зовсім одчинилися. Слідом за тим Брон помітив, як хтось перестрибнув через нього. То скочив червоноармієць, який ховався за виступом стіни. Опинившись перед дверима, червоноармієць метнув туди свою гранату. Новий вибух, і одночасно шалений крик — «ура». Бійці вбігли у двір на виручку командирові. Ворожий кулемет пропустив їх, бо увагу кулеметника привернули вибухи гранати.

Брон зірвався на ноги, крикнув: «За мною!» і вскочив у ратушу. Бійці не відставали від нього. Стріляючи, вони збігли вузькими сходами на другий поверх. Стихали кулемети, чулася лайка, зойки поранених. Солдати кидали зброю, підіймаючи руки. Те саме робили офіцери. Тільки окремі з них чинили опір і стріляли у власних солдатів, які здавалися червоноармійцям.

З вулиці долітало розгонисте «ура». Піхотинці атакували обложених по всьому фронту. За хвилину в ратуші було повно червоноармійців.

Брон пробіг коридором до дверей крайньої кімнати. Він догадався, що з тієї кімнати стріляв обережний снайпер. Потягнув до себе двері, але вони були замкнені. Взяв у червоноармійця гвинтівку і, розмахнувшись, ударив тильною стороною приклада. Защіпка чи засувка не витримала, і двері розчинилися. В невеличкій кімнаті стояв офіцер, стискаючи щось у руці. В кутку лежав убитий чи поранений.

— Здавайся! — крикнув Брон і помітив, як офіцер підносить руку. — Стерво! — вирвалось у капітана. Він вистрілив. Куля пробила ворога, але з запізненням на якусь частку секунди, бо офіцер встиг кинути гранату. Вона впала на порозі і враз вибухнула. Бромові здавалося, що його щось ударило, підкинуло, і капітан упав, втрачаючи свідомість.

Опритомнів Брон уже тоді, коли до нього підійшли з носилками. Ледь звівся, спираючись на правий лікоть, але говорити не міг. Усе бачив і чув, але раз у раз якесь марево, мов різнокольорова заслона, ставало перед очима. Поруч нього на другі посилки забрали пораненого польського солдата, який лежав у тій кімнаті. Чув, як один з полонених сказав:

— То нашої компанії иайлєпший снайпер.

— Хтось йому в спину кулю всадив, — промовив санітар, нахиляючись над снайпером.

Їх винесли разом. Коли проносили через вулицю, Брон помітив відкриту машину, в якій сидів полковник Гончар. Полковник зійшов з машини і наблизився до капітана.

— Поздоровляю, капітане, з успіхом. Ви виконали своє завдання. Містечко цілком звільнене. Видужуйте. Передавайте привіт Ганні Йосипівні. Треба вам сказати, вона тут, з нами.

Полковник кивнув головою і повернувся у машину. Шофер натиснув сирену, і автомобіль повільно покотився кудись по вулиці.

Брон опустив повіки. Йому ввижалася Тося.

Лазарет займав кімнат з десять у великому будинку місцевого магната. Більшість поранених — польські солдати та офіцери. Невелика група радянських бійців лежала поруч своїх супротивників по недавньому бою; З кімнат ще не встигли випести розкішні килими, великі картини в масивних золочених рамах, м'які крісла та інші меблі. Не всім вистачало ліжок, і немало поранених лежало на тих килимах, дожидаючи, поки підійде лікар.

Брон лежав на широкому м'якому ліжку, принесеному санітарами з сусіднього покою. Поруч на дитячому ліжку скоцюрбився, підібгавши під себе ноги, польський снайпер. За снайпером на канапі — теж поранений полонений. Обидва, мабуть, не тяжко поранені, бо розмовляли. Розмовляли українською мовою, і Брон добре їх чув.

— Іване, що тепер буде?

— А я знаю?

— Іване, а тобі дуже болить?

— Болить… Пся крев з поручиком. Не годен тепер встати.

Поранені замовкли. Бронові хотілося розпитати снайпера, що відбулося в тій кімнаті, де він знайшов його замкненим з офіцером. Капітан догадувався, хто його обстрілював у дворі, але не поцілив. Напевне, цей снайпер. Можливо, топ самий офіцер і с тим поручиком, про якого згадував поранений. Але Брон не міг вимовити жодного слова. Міг лише дивитися і слухати та підносити праву руку.

— Чого лікар не підходить? — спитав полонений з дивана.

Снайпер підвівся, глянув через ліжко і відказав:

— Йде з того кутка.

У голосі його відчулося роздратування. Коли він опускався, очі його зустрілися з очима Брова. Іван лякливо придивлявся до радянського командира.

— Ото, прошу, — звернувся він до Брона, — схожий на вас зайшов у двір коло ратуші. Мене поручик поставив до вікна пристрелити. Я вам вірно скажу, разів п'ятдесят стрельнув… жодного разу не вцілив. Не хотів. Правду кажу. То його поручик стрелив, а тоді мене, їй-богу! Я правду кажу. Нащо мені більшовиків стріляти? У мене тато більшовик були. В Совєтію пішли, там і зостались.

Брон зробив знак очима, що вірить. Іван повернувся до свого товариша і почав йому переповідати те саме, тільки докладніше. Брон переконався, що це той самий снайпер, який обстрілював його у дворі ратуші. Докази були незаперечні, і капітанові стало радісніше на серці, наче знайшов друга. З другого боку до нього підійшли лікарка і лікпом. Брон одразу згадав фотографію, яку бачив в альбомі полковника Гончара. Безперечно, це Ганна Йосипівна. Висока, струнка блондинка з сірими очима, спокійна, лагідна і мила в поводженні. Хотів сказати, що знає її, спитати про Тосю, але не міг.

Ганна Йосипівна нахилилася розв'язати першу перев'язку, покладену санітарками. Капітан підняв руку, силкуючись показати, щоб раніше оглянули його сусіда.

Лікарка зрозуміла той рух, але серйозно, навіть суворо сказала:

— Підождіть.

Поранений снайпер теж зрозумів його і, підвівшись, замахав рукою.