Години: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Значить, о п’ятій.

— Так, рано. Але нагородження о восьмій, тож ми змушені зібрати всіх перед церемонією, а не після неї, бо Річардові не можна пізно лягати.

— Добре, о п’ятій годині. Побачимося ввечері.

Волтер потискає Клариссі руку і жваво, майже вистрибом рушає далі, демонструючи свою енергійність та жагу життя. Це насправді жорстокий жарт — запросити на Річардову вечірку Волтера, однак Волтер теж живий цього червневого ранку й страшенно образився б, якби дізнався (а він би неодмінно дізнався), що Кларисса, розмовляючи з ним у день вечірки, навмисно не згадала про неї. Вітер бавиться листям, і воно мигтить у повітрі яскравим сріблясто-зеленим сподом, а Клариссу тим часом огортає раптове бажання саме цієї миті побачити Річарда тут, поруч себе. Не сьогоднішнього, а Річарда десятирічної давнини — сміливця, невтомного бесідника й настирливого критика. Вона прагне суперечки, яку вони обов’язково б зчинили через Волтера. Коли Річардові було краще, вони постійно сперечалися. Річарда щиро хвилювали питання добра і зла, і за ці двадцять років він фактично не змінив своєї думки про те, що Клариссин намір жити із Саллі — коли й не щоденна маніфестація глибокої внутрішньої зіпсованості, то принаймні слабкість, притаманна (хоч цього Річард ніколи й не сказав би відверто) всім жінкам; бо він, здається, давно вже постановив, що Кларисса відповідає не лише за себе, а й за все жіноцтво з усіма його чеснотами та вадами. Річард завжди був її найсуворішим і найнестерпнішим опонентом, її найкращим товаришем, і якби він залишився собою, то вони могли б тепер іти разом, розважаючи про Волтера Гарді, про гонитву за вічною молодістю і про те, як гомосексуалісти з роками наслідують підлітків, що знущалися з них у старших класах. Колишній Річард міг би півгодини або й довше аналізувати задум чорношкірого юнака, який на бетоні невміло намалював крейдою копію Боттічеллієвої Венери. А якби Річардові на очі навернувся підхоплений вітром пластиковий пакет, що звивався б, неначе медуза, на тлі білястого неба, то він повів би мову про хімічні речовини та величезні прибутки їхніх виробників. Він узявся б фантазувати, як цей пакет (наприклад, з-під картопляних чипсів чи перестиглих бананів), що його, приміром, необачно викинула, вийшовши з магазину, заклопотана й обсипана зусібіч гамірливими дітьми матуся, здує в Гудзон і понесе в океан, де морська черепаха — істота, яка може прожити сто років, — сплутає його з медузою, проковтне й помре. З розповіді про черепаху Річард би легко повернув до Саллі й підкреслено формальним тоном поцікавився її здоров’ям та успіхами. Після таких довгих тирад він завжди питав про Саллі, немовби вона, стражденна, витривала, тонка й мудра, була якоюсь безпечною гаванню, цілком пересічною, проте надійною, чимось подібним до затишного будиночка на спокійній вуличці чи до високоякісної, перевіреної часом автівки. Річард ніколи не признається у своїй нелюбові до Саллі, але й нізащо не зречеться переконання, що Кларисса обернулася душею на обивательку — попри те, що ні вона, ні Саллі не приховували й не приховують своїх почуттів, попри те, що Саллі — віддана й розумна жінка, продюсер громадського телебачення… Боже мій, невже їй треба працювати ще більше й старанніше, а заробляти менше?! А ті всі талановиті, однак геть неприбуткові книжки, які Клариссі вдається публікувати разом із вигіднішими проектами, що й тримають видавництво на плаву?! А її політичні погляди та громадська робота з хворими на ВІЛ?!

Перетинаючи Г’юстон-стрит, Кларисса думає, чи не купити якусь дрібничку Еванові, щоб відзначити його поступове одужання. Тільки не квіти, їх і померлим не слід дарувати, а хворим і поготів! Але що ж тоді? Крамнички в Сого[5] пропонують вечірнє вбрання, ювелірні прикраси та меблі в стилі бідермаєру[6] — нічого підхожого для розумного й трохи пихатого юнака, якому вдалося (хтозна, чи надовго) зарядити свою життєву батарейку ліками. Що тут узагалі можна придбати? Кларисса проминає магазинну вітрину з думкою, що для Джулії можна було б купити сукню. Ось у цій маленькій чорній сукні з бретельками, як в Анни Маньяні[7], Джулія мала б приголомшливий вигляд, але Джулія не носить суконь, наполягаючи на тому, що молодість — це короткий період життя, коли можна вдягатися як заманеться, і віддаючи перевагу чоловічим майкам та шкіряним черевикам на шнурівках завбільшки зі шлакоблоки. (Чому ж дочка так мало розповідає їй про себе? І що сталося з тим перснем, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиліття?) А ось і та маленька привітна книгарня на Спрінґ-стрит. Може, купити Еванові книжку? У вітрині виставлено одну (лише одну!) Клариссину (англійський детектив; скільки вона боролася за тираж у десять тисяч примірників і якою жалюгідною тепер видається ця книжка, наче ніхто вже не сподівається продати й половини тиражу!) поряд із південноамериканською родинною сагою, що її відвоювало собі більше видавництво, — їм, до речі, навряд чи вдасться на ній заробити, бо із загадкових причин їхнє видавництво поважають, але недолюблюють. Є ще нова біографія Роберта Меплторпа[8] і поезії Луїзи Ґлюк[9] — ні, не те. Ці книжки про все й водночас ні про що. Хочеться подарувати Еванові книжку про його власне життя, — книжку, яка допоможе йому знайти своє місце під сонцем, наверне на добру путь і дасть сили змінитися. Не з’явишся ж перед ним із плітками про знаменитість! Чи з фантазіями озлобленого англійського романіста! Чи з історією сімох сестер із Чилі, хай як гарно вона написана! А збірку віршів Еван розгорне з такою самою ймовірністю, з якою візьметься розмальовувати порцелянові тарілки.

Ні, здається, матеріальний світ узагалі не здатен дарувати втіху, а Кларисса побоюється, що мистецтво, навіть у своїх найкращих проявах (навіть оті три томи поезії Річарда і його єдиний важкий для читання роман), таки належить до матеріального світу. Раптом перед книжковою вітриною на Клариссу напливає давній спогад: у вікно б’ється гілка, а звідкись (можливо, знизу) долинає тиха музика — ледь чутний стогін якогось джазового гурту, записаний на стару платівку. Це не перший її спогад (у першому равлик повзе по крайці тротуару) і навіть не другий (мамині солом’яні сандалі — чи, навпаки, це перший, а то другий), але саме він видається їй значущим, глибоким і неймовірно заспокійливим. Мабуть, вона у Вісконсині, в одному з тих будиночків, що їх батьки зазвичай винаймали на літо (майже кожного сезону новий, бо її матуся завжди знаходила в попередньому якісь ґанджі, обертаючи розповідь про їхній відпочинок на трагічну історію поневіряння сімейства Вонів долинами Вісконсину). Клариссі, очевидно, три-чотири роки; вона в будинку, куди ніколи вже не повернеться і з яким її не пов’язує більше жоден спогад, крім оцього, найчіткішого й запалого в пам’ять краще за вчорашні події: гілка, що б’ється у вікно, і перші звуки духових інструментів — ніби мелодію награє дерево, розтривожене вітром. Мабуть, саме тоді вона почала існувати в цьому світі й усвідомила, що загальноприйняті правила значно важливіші за людське щастя, хоч воно, як і безліч іншого, також підвладне цим правилам. Та гілка й та музика для Кларисси дорожчі за всі книжки на вітрині. Їй хочеться подарувати Еванові й собі таку книжку, яка зможе дати те саме, що й цей неповторний спогад. Вона стоїть, роздивляючись на книжки й на власне відбиття у склі (досі пристойна на вигляд, дарма що тепер її можна назвати скоріше приємною, ніж привабливою — коли ж вона постаріє і змарніє, коли матиме зморшкувате обличчя й обвислі губи?), а тоді йде далі, шкодуючи, що не може придбати дочці оту гарненьку чорну сукню, бо Джулія, попавшись в ідеологічний полон до вкрай сумнівної особи, носить самі футболки та військові черевики. Неможливо не поважати Мері Кралл за її здатність жити на межі злиднів, за безнастанні поневіряння по в’язницях (то з одної, то з другої причини), за її пристрасні лекції в Нью-Йоркському університеті про жалюгідний маскарад під назвою «стать». Ти щосили намагаєшся її полюбити, однак вона занадто деспотична: це видно з інтелектуальної й моральної напруженості, з повсякчасної демонстрації своєї гострої, наче шипи на шкіряній куртці, правоти. Ти знаєш, що подумки вона насміхається з твоєї любові до комфорту, з твоїх дивних (їй, без сумніву, видається це дивним) виявів лесбійської орієнтації. Коли до тебе ставляться як до ворога, утомлюєшся, бо вже не молода й одягаєшся без шику. Так і хочеться прокричати Мері Кралл, що це все не має аніякісінького значення; хочеться, щоб вона бодай на кілька днів побула у твоїй шкурі, дізналася всі твої тривоги й жалі, твій невимовний страх. Ти відчуваєш — ні, знаєш, що ви обоє з Мері Кралл страждаєте на однакову смертельну хворобу — на своєрідну душевну нудоту; ще б півоберта — і ви могли б із нею заприятелювати, але Мері прийшла по твою дочку, і тобі, як тому батькові-республіканцю, доводиться, сидячи у затишній квартирі, тихо ненавидіти цю персону. Клариссин батько, ніжний і м’який аж до нутра кісток, дуже любив жінок у коротеньких чорних сукнях. Він зламався. Зрікся своїх принципів і переконань, як часто зрікався своїх аргументів під час сварок, тому що простіше було поступитися. Попереду, на Макдуґал-стрит, знімають фільм — там звична метушня: трейлери, вантажівки з обладнанням, білі вогні юпітерів. Ось він, буденний світ: компанія знімає кіно, а поблизу хлопець-пуерторіканець із виляском розгортає парасоль вуличного кафе. Ось він, світ — і ти живеш у ньому. І вдячна за це. Принаймні намагаєшся бути вдячною.

Кларисса штовхає двері квіткового магазину, які чомусь завжди заклинюються, і входить досередини. Ось вона, висока ставна жінка посеред букетів троянд і гіацинтів, низьких замшілих кошиків із нарцисами та орхідей, що тремтять на тонких стеблинах.

— Привіт, — озивається до неї Барбара, яка працює в цьому магазині вже багато років, і, трохи повагавшись, підставляє щоку для поцілунку.

— Привіт, — відповідає Кларисса й торкається губами Барбариної шкіри, відчуваючи раптом, що ця мить бездоганна.

Вона стоїть у тьмяному, приємно прохолодному магазині, урочистому й розкішному, немов храм, оглядаючи сухі квіти, що звисають зі стелі, та полиці з різнобарвними стрічками на задній стіні. Так, була та гілка, яка стукала в шибку, одначе була й інша — Кларисса мала, певно, років п’ять-шість — у вікні її спальні, гілка з багряним листям. Вона пам’ятає, що вже тоді, дивлячись на цю гілку, благоговійно пригадувала ту, першу, пов’язану з музикою, яка долинала звідкись ізнизу. Кларисса любила цю осінню гілку, бо та викликала в неї спогади про першу, що билась у вікно будинку, куди їй не судилося повернутись і про який вона нічого більше не пам’ятає. А тепер вона стоїть тут, у квітковому магазині, поряд із блідо-абрикосовими маками на високих волохатих стеблах. Її мати, у чиїй сумці завжди лежала коробочка білосніжних м’ятних льодяників, часто стискала губи й кокетливо-захопленим тоном називала Клариссу божевільним дівчиськом.

— Як ви? — питає Барбара.

— Добре, дуже добре, — відповідає Кларисса. — Сьогодні в нас невеличка вечірка на честь приятеля, що виборов надзвичайно почесну літературну премію.

— Пулітцерівську?

— Ні, Карруцерівську.

Барбара корчить незрозумілу міну, яка, на Клариссину думку, означає усмішку. Їй близько сорока років. Це бліда пухкенька жінка, що приїхала до Нью-Йорка співати в опері. Дивлячись на її обличчя — на квадратну щелепу, на цупкі невиразні очі — мимоволі усвідомлюєш, що й сотню років тому наші предки мали такий самий вигляд.

— У нас тепер не дуже великий вибір, — каже вона. — На цьому тижні було близько п’ятдесяти весіль.

— А мені багато й не треба, — заспокоює її Кларисса. — Лише кілька букетів, байдуже яких.

Кларисса чомусь відчуває непоясненну провину за те, що не може стати Барбарі за найкращу подругу, хоч вони знаються тільки як продавчиня й клієнтка. Якщо Клариссі потрібні квіти, вона завжди йде сюди. Торік, коли в Барбари запідозрили рак грудей, вона навіть надіслала їй листівку. Барбарі не вдалося зробити омріяну кар’єру. Вона сяк-так перебивається на свою платню від години (винаймає, можливо, квартиру з ванною посеред кухні), проте змогла втекти від загрози раку. На мить над лілеями й трояндами з’являється привид Мері Кралл, ладної вжахнутися з Клариссиного марнотратства.

— Ми маємо красиві гортензії, — каже Барбара.

— Я хочу на них поглянути.

Кларисса підходить до рефрижератора й роздивляється на квіти, що їх Барбара витягає зі спеціальних контейнерів і якусь хвильку тримає перед собою, щоб зі стебел стекла вода. У дев’ятнадцятому сторіччі Барбара, либонь, була б дружиною фермера, спокійною й непримітною, незадоволеною життям, але щиро закоханою у свій садок. Кларисса обирає півонії, зірчасті лілеї та кремові троянди, рішуче відмовляється від гортензій (о, це почуття провини, їй, певно, ніколи вже його не позбутися) і розглядає іриси (хіба вони ще не вийшли з моди?), коли раптом з вулиці долинає страшний гуркіт.

— Що то було? — здивовано вигукує Барбара.

Вони разом підходять до вікна.

— Гадаю, це кінематографісти.

— Мабуть. Вони із самісінького ранку тут знімають.

— А що саме?

— Не знаю, — відповідає продавчиня і з оберемком квітів відвертається од вікна, демонструючи трохи старечий етикет своєї примарної двійниці з минулого сторіччя, що так само відвернулася б від скреготливо-скрипливого екіпажа з гарно вбраними мешканцями віддаленого містечка, які вибралися на пікнік.

Кларисса залишається біля вікна й мовчки спостерігає за далеким стовпищем трейлерів та вантажівок. Раптом двері одного з трейлерів відсуваються, і звідти показується жіноча голова. Кларисса бачить лише її профіль, як на монеті, проте не сумнівається, хоч і не може відразу визначити, хто це (Меріл Стріп[10]? Ванесса Редгрейв[11]?), що перед нею кінозірка. Бо хто ж іще випромінюватиме королівську впевненість і кому, як не кінозірці, асистент так запопадливо пояснюватиме (звісно, нечутно для Кларисси) причину шуму?! Голова швидко зникає, двері трейлера зачиняються, але в повітрі залишається несхибне відчуття пильного нагляду, ніби янгол торкнувся сандалею поверхні нашої планети, поцікавився, чи все гаразд, і зі скептичним виразом обличчя повернувся в ефір, укотре нагадавши землянам, що вони лише частково порядкують своїми справами і що ніяка недбалість не прослизне повз увагу небесної сили.

Місіс Вулф

Місіс Делловей сказала щось (що саме?) і купила квіти.

[5] Сого — житловий район на Мангеттені (Нью-Йорк), відомий своїми будівлями XIX століття з чавунними елементами, наявністю безлічі галерей, магазинів, кав’ярень, ресторанів і готелів.

[6] Бідермаєр — напрям у німецькому та австрійському мистецтві середини XIX століття. Меблі, виконані в цьому стилі, відзначаються міцністю, добротністю і зручністю.

[7] Анна Маньяні (1908–1973) — італійська акторка театру та кіно, виконавиця гострохарактерних і трагедійних ролей більш як у п’ятдесяти фільмах та виставах.

[8] Роберт Меплторп (1946–1989) — американський фотограф, що працював здебільшого в жанрах ню та портрета.

[9] Луїза Ґлюк (нар. 1943) — американська поетеса австро-угорського походження. Лауреатка багатьох премій, зокрема й Пулітцерівської.

[10] Меріл Стріп (нар. 1949) — американська акторка, яка працює в театрі, на телебаченні та в кіно, володарка трьох «Оскарів». В екранізації роману зірка зіграла роль Кларисси Вон.

[11] Ванесса Редгрейв (нар. 1937) — британська акторка театру, кіно і телебачення, володарка «Оскара» 1978 року. [Зіграла роль місіс Делловей в екранізації однойменного роману Вірджинії Вулф 1997 року. — Прим. верстальника.]