Години: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як їй не сердитися на Евана та інших, хто вчасно вжив нові ліки, на всіх тих щасливчиків (звісно, у відносному розумінні), чий мозок вірус не сточив на мереживо? Як же їй не проклинати їх від імені Річарда, чиї м’язи та органи більш-менш уціліли завдяки новітнім науковим досягненням, а розум, на жаль, остаточно вийшов із ладу, вряди-годи даруючи своєму господареві трохи кращі дні серед поганих?

У його помешканні, як завжди, стоїть присмерк, страшенна задуха й гарячінь. Воно просякло шавлієвими та ялівцевими пахощами, якими Річард намагається притлумити сморід хвороби. Тут панує неймовірний безлад, а в коричневих абажурах ледь жевріють вогники підсліпуватих ламп потужністю не більшою за п’ятнадцять ватів. Яскравіших Річард просто не стерпів би. Потрапляючи сюди, неначе пірнаєш під воду. Кларисса пересувається кімнатами, немовби трюмом затонулого корабля. Її не здивувало б, якби повз неї в напівтемряві промайнув табунець маленьких сріблястих рибок. Ця квартира, здається, не має нічого спільного з будинком, у якому вона міститься. Коли Кларисса ступає всередину й зачиняє за собою великі скрипливі двері з чотирма замками (два з них поламані), то почувається так, буцім опинилася в іншому вимірі, у задзеркаллі, ніби вестибюль, сходи та коридор лишилися в іншому часі й просторі.

— Доброго ранку, — каже вона.

— А хіба ще ранок?

— Так. Уяви собі.

Річардів голос долинає з другої кімнати. Кімнат у квартирі тільки дві: кухня (куди потрапляєш із порога) і велика кімната, де минає Річардове життя (точніше, те, що від нього зосталося). Кларисса проходить через кухню, попри давню, як світ, плиту та здоровезну білу ванну, що тьмяно сяє, мов мармур, у вічному сутінку, крізь слабкий запах газу та несвіжої їжі, повз купи картонних коробок, набитих бозна-чим, і овальне дзеркало в позолоченій рамі, де (завжди відчуваєш шок, навіть коли ти цього сподіваєшся) мигтить бліде Клариссине відбиття. З роками вона навчилася просто ігнорувати дзеркала.

Ось італійська кавоварка, яку Кларисса купила йому. Зроблена з хромованої та чорної сталі, ця посудина помалу долучається тепер до запорошеної компанії невживаних речей. А ось і мідні каструлі (їх теж придбала вона).

Річард умостився в кріслі. Штори спущено, усі шість чи сім світильників запалено, дарма що світла від них не більше, ніж від звичайної настільної лампи. Річард — у дальньому кутку кімнати в чудернацькому фланелевому халаті (дорослій версії темно-синього дитячого халату, розмальованого ракетами й космонавтами в скафандрах), виснажений, величний і нестямний, наче сама втоплена королева[24], що вічно сяятиме на троні.

Бурмотіння припинилося. Річард сидить, трохи відкинувши голову назад і замружившись, мовби слухає музику.

— Доброго ранку, любий, — знову вітається Кларисса.

Він розплющує очі.

— Ви тільки гляньте на ці квіти!

— Це тобі.

— Невже я помер?

— Вони для вечірки. Як твоя голова сьогодні?

— Краще, спасибі.

— Ти спав?

— Не пам’ятаю. Так. Здається, спав. Дякую.

— Річарде, надворі такий чудовий літній день. Ти не проти, якщо я впущу сюди трохи світла?

— Як забажаєш.

Кларисса підходить до найближчого з трьох вікон і не без зусиль піднімає важкі штори з проолієного полотна. Кімната наповнюється денним світлом, якому вдалося просочитися між Річардовим будинком та його братом-близнюком із шоколадної цегли, що їх розділяє якихось чотири з половиною метри. Навпроти — вікно сварливої літньої вдови, де крізь відслонені горизонтальні жалюзі видніють на підвіконні скляні та керамічні фігурки: віслюк із візком, клоун та усміхнена білка. Кларисса обертається до Річарда. Його обличчя, з усіма ямками, складками та зморшками, з високим лиснючим лобом і зламаним боксерським носом, виринає з темряви, немов піднята на поверхню затонула скульптура.

— Страшенно яскраво, — буркоче Річард.

— Трохи світла тобі не зашкодить.

Вона підступає до нього й обережно цілує в опуклину лоба. Коли стоїш так близько, вже розрізняєш запахи соків, що циркулюють у цьому чоловікові. Крохмально-дріжджовий, терпко-винний запах поту, який, до речі, завжди видавався їй приємним, відгонить тепер аптечним солодкавим духом ліків. А ще від Річарда віє несвіжою фланеллю (хоч білизну перуть раз на тиждень, а то й частіше) і — ледь чутно (це, либонь, єдиний відразливий запах) — кріслом, у якому спливають його дні.

Річардове крісло якесь навіжене або, точніше кажучи, це крісло того, хто, може, насправді й не зсунувся з глузду, але так себе занедбав, пройшовши довгий шлях до тотальної відмови від узвичаєних норм харчування та гігієни, що тонка грань між божевіллям і відчаєм майже стерлася. Обтягнене чимось грудкуватим, безбарвним, шерстяним і прошите — чомусь це видається особливо зловісним — срібною ниткою, воно скидається на старезне, огрядне, розпухле опудало, яке балансує на тонких ніжках зі світлого дерева, зухвало демонструючи свою обшарпаність та нікчемність. Його квадратні підлокітники та спинка так стерлися, потемніли й засмальцювалися від нескінченного вовтуження, що стали схожими на ніжні ділянки слонової шкіри. Пружини — ідеальні ряди блідих іржавих кілець — проступають не лише крізь подушку для сидіння, а й крізь тонкий жовтий рушник, яким устелив її Річард. Від крісла щораз сильніше тхне сирістю, брудом та гниллю. Якщо це добро виставлять на вулицю (коли його виставлять на вулицю), нікому й на думку не спаде його підібрати. Однак про заміну Річард і чути не хоче.

— Вони тут? — питає Кларисса.

— Ні, — відповідає Річард неохоче, але по-дитячому відверто. — Уже пішли собі. Вони страшенно гарні й напрочуд моторошні.

— Еге ж, — погоджується Кларисса, — я знаю.

— Вони подібні до згустків чорного полум’я, бо водночас і темні, і яскраві. Один із них скидався на чорну наелектризовану медузу. Вони оце щойно співали мені іноземною мовою. Здається, грецькою. Давньогрецькою.

— Ти їх боїшся?

[24] Тут натяк на Вірджинію Вулф.