— Ось найкраще, що можу зробити для вас, — сказав він. — Це, сподіваюся, допоможе.
Здивований детектив прочитав записку вголос:
— «Шукаємо леді, добре одягнену, котра проживає в респектабельному будинку або помешканні. У неї товстий, м’ясистий ніс і близько посаджені очі. Вона морщить чоло, короткозоро мружиться, і, ймовірно, має сутулі плечі. Є інформація, що впродовж кількох останніх місяців вона щонайменше двічі зверталася до оптики. Оскільки в її пенсне дуже потужні скельця, а оптиків не так уже й багато, розшукати її буде неважко».
Помітивши на наших обличчях подив, Голмс усміхнувся.
— Все це дуже просто, — сказав він. — Важко знайти предмет, який дозволяв би зробити більше висновків, ніж окуляри або пенсне, особливо з такими нетиповими скельцями. Звідки я зробив висновок, що пенсне належить жінці? Зверніть увагу, яка витончена робота. Крім цього, я пам’ятав слова убитого. Що ж стосується її респектабельності й одежі, то й це не таємниця: оправа дорога, із чистого золота, і важко собі уявити, щоб леді, котра носила таке пенсне, була б менш вишуканою в усьому іншому. Одягніть пенсне, і побачите, що воно не триматиметься на вашому носі. Отже, він у цієї жінки доволі широкий. Такий ніс — зазвичай короткий, м’ясистий, хоча є цілий ряд винятків, ось чому я не наполягаю на цій подробиці в своєму описі. Моє обличчя достатньо вузьке, однак, одягаючи пенсне, я бачу, що мої очі розставлені ширше, ніж скельця. Іншими словами, очі в цієї місіс посаджені доволі близько. Зверніть увагу, Ватсоне, що скельця увігнуті та надзвичайно потужні. Коли жінка так погано бачить, це неодмінно мусить позначитися на її зовнішності. Маю на увазі зморшки на чолі, звичку жмуритися, сутулі плечі.
— Розумію, — сказав я. — А чому ви вирішили, що леді двічі відвідувала оптику?
Голмс узяв пенсне.
— Зверніть увагу, що затискачі вкриті корком із внутрішнього боку, аби менше тиснути на шкіру. Одна коркова прокладка блідіша та трішки стерта, інша ж зовсім нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кілька місяців тому. Оскільки обидві прокладки ідентичні, роблю висновок, що жінка двічі ремонтувала пенсне в одному й тому ж місці.
— Дивна річ! — вигукнув Гопкінс. — Хто б міг подумати, що всі ці дані були в моїх руках, а я ні про що не здогадався! Правда, я таки мав намір обійти лондонських оптиків.
— Обійдіть обов’язково. А зараз розкажіть, що ще знаєте про цю справу.
— Більше нічого, містере Голмс. Тепер мені здається, що ви знаєте не менше за мене, а може, й навіть більше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станції або на найближчих дорогах. Ніхто наче не показувався. Що мене остаточно збиває з пантелику — це цілковита відсутність мотивів злочину. Навіть натяку немає!
— У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви воліли б, аби ми завтра вирушили з вами на місце злочину.
— Якщо вам це буде не дуже важко, містере Голмс. О шостій годині ранку від вокзалу Черінґ-Кросс відходить потяг до Четема, і нам треба бути в Йокслі десь по восьмій.
— Гаразд, поїдемо цим потягом. У вашої справи є певні цікаві подробиці, і мені хотілося б вивчити її ґрунтовніше. Але зараз уже за північ, а нам треба хоч кілька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому дивані перед каміном. Вранці на спиртівці зварю кави, і рушимо в дорогу.
Вранці вітер вщух. Сонце підіймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не гріло. Сумні простори річки назавжди ототожнюються в моїй пам’яті з переслідуванням жителя Андаманських островів на самих початках нашої співпраці. Після довгої та стомлюючої подорожі ми вийшли на маленькій станції за кілька миль від Чатема. Поки запрягали коня в місцевому заїзді, ми нашвидкуруч поснідали, тож з’явившись у Йокслі, відразу ж взялися за справу. Полісмен зустрів нас біля воріт парку.
— Ну як, Вілсоне, новини є?
— Ніяких, сер.
— Бачили якихось невідомих?
— Ні, сер. Поліція впевнена, що вчора ніхто не приїжджав сюди та не від’їжджав.
— Обійшли всі готелі та заїзди?
— Атож, сер. І не виявили нікого, кого можна було б запідозрити.
— Врешті-решт звідси до Чатема можна дійти пішки. Невідомий міг сховатися там або сісти на потяг непоміченим. А ось і та сама алея, про яку я вам казав, містере Голмс. Упевнений, що вчора слідів на ній не було.
— А з якого боку помітили сліди на траві?
— Ось із цього, сер. Бачите вузьку смужку трави між алеєю та грядкою квітів? Зараз слідів не бачу, але вчора вони були чітко помітні.
— Авжеж, тут справді хтось ходив, — підтвердив Голмс, нахиляючись і розглядаючи траву. — Наша леді ступала дуже обережно, чи не так? Якби вона оступилася в той чи інший бік, сліди залишилися б і на алеї, і на м’якій грядці з квітами, де вони були б ще помітнішими.
— Аякже, сер, жінка має сталеві нерви!
Я помітив, як обличчя Голмса напружилося.
— Кажете, що вона повернулася тим самим шляхом?
— Звісно, сер, іншого шляху немає.
— Тобто цією самою смужкою трави?