Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось спалахує пурпурове полум'я — і розливається темно-червона заграва над озером Ґорґопіс; ось її помічає вартовий — і кричить на радощах, ось воно, життя, запалено нове вогнище, щоб передати далі звістку, і збудження, й радість — усе заразом, через затоку морську, притьмом до вершини Арахнеона, і скрізь, куди не поглянь, метушня і крики, й заграва: Агамемнон іде! З такою картиною нам годі щось порівняти. Краще залишитися осторонь.

Для передачі різних повідомлень ми послуговуємося результатами дослідів такого собі Гайнріха Герца, що мешкав у Карлсруе, рано помер і, якщо судити за фотографією з колекції графіки Мюнхенського музею, носив бороду. Механічні передавачі продукують змінні струми високої частоти. За допомогою коливального контуру ми викликаємо електричні хвилі. Коливання поширюються сферично. А ще там є катодна лампа зі скла та мікрофон, мембрана якого коливається то більше, то менше, і так виникає звук, точнісінько такий самий, як і той, що раніше потрапив до передавача, це так дивовижно, вишукано, зухвало. Зрештою, надто захоплюватись цим не варто; воно діє, то й добре.

Зовсім інша річ — смолоскипи, що сповіщають повернення Агамемнона!

Вони палахкотять, полум'я здіймається вгору, щомиті й скрізь немов промовляючи до людей внизу: Агамемнон іде! І ось їх уже десятки тисяч, а на березі затоки — сотні тисяч.

Та повернімося до нашої справи. Ось Агамемнон уже вдома. І все стало по-іншому. Зовсім по-іншому. Ніби зворотний бік медалі. Щойно він став на порозі, а жінка пропонує йому скупатися. Тут і виявилося, що то за незрівнянне стерво. Накинула на нього у воді рибальські сіті, так що йому й поворухнутися несила, ще й прихопила сокиру, буцімто дров нарубати. Чоловік хрипить: «Горе мені, погибаю!» На вулиці люди питають: «Хто там оплакує самого себе?» А він ізнову: «Горе, горе мені!» Антична бестія закатрупила його, навіть оком не змигнувши, ще й на дворі горло дере: «Покінчила я з ним, накинула на нього рибальські сіті й двічі вдарила, а він лишень зітхнув два рази і витягся, а потім я ще й третього удару завдала, відправивши його до Гадеса». Від цього сенатори в зажуру впали, але знайшли як відповісти: «Дивуємося ми зі слів твоїх сміливих». Ось такою була та жінка, та антична бестія, яка під час утіх подружніх з Агамемноном зачала хлопчика, якого при народженні нарекли Орестом. Пізніше цей плід її утіх її ж і вб'є, а на нього накинуться еринії.

Та з Францом Біберкопфом усе повернулося геть інакше. Через п'ять тижнів його Іда померла в шпиталі Фрідріхсгайна, померла від множинного перелому ребер, розриву плеври та незначного пошкодження легені, що спричинилося до емпієми, гнійного плевриту, запалення легень, Боже мій, гарячка не спадає, на кого стала ти схожа, лиш поглянь у люстерко, Боже мій, тобі кінець, це вже все, гаплик! Провели розтин, а потім поховали на цвинтарі, що на Ландсберзькій алеї, могила була три метри завглибшки. Вона померла з ненавистю до Франца, але і його лють на неї не вляглася після її смерти, бо її новий друг, бреславець, відвідував її в шпиталі. Тепер вона уже п'ять років під землею, лежить на спині, дошки труни гниють собі, і вона стає перегноєм, та сама, що колись у парусинових туфельках танцювала зі Францом у Трепто в «Райському садочку», що так кохала його і вешталася з багатьма, лежить тепер тихесенько, її уже немає.

А він відсидів усі чотири роки. Убив її, а тепер гуляє на волі, живе собі розкошуючи, пиячить, нажирається від пуза, вивергає сім'я, сіє далі нове життя. Навіть Ідину сестру не обминув. Колись, звичайно, настане і його смертна година. Звісно, всі там будемо. Але йому до того ще далеко. І він це знає. А тим часом він далі снідає у кнайпах і на свій манір прославляє небо над Александерплац пісеньками на кшталт «Відколи грає твоя бабця на тромбоні…» або «Крутих яєць папуга мій не їсть…».

Де тепер той червоний мур Теґельської в'язниці, що вселяв у нього такий страх, від нього він тоді спини відірвати не міг. Вартовий стоїть біля чорної залізної брами, що колись викликала у Франца таку огиду, а брама досі висить на своїх петлях, ніхто на неї й не дивиться, увечері її зачиняють, як то прийнято робити з кожною порядною брамою. Тепер ранок, перед брамою стоїть вартовий і курить свою люльку. Сонце світить, те саме сонце, про яке можна точно сказати наперед, коли воно буде в певному місці небесного склепіння. А чи воно взагалі з'явиться, залежить від хмарности. З трамвая 41-го маршруту виходять кілька чоловік з квітами й пакунками в руках, напевне, йдуть до санаторію, треба пройти вперед, а потім ліворуч уздовж шосе, мабуть, добряче змерзли, бо ниньки холодно. А у в'язниці арештанти сидять по камерах, працюють у майстернях та ходять вервечкою тюремним двором. Суворий наказ: на прогулянку обов'язково з'являтися у черевиках, шапці та шийній хустинці. Начальник робить обхід: «Ну, який був суп увечері?» — «Та міг би бути й смачнішим, і порції більші». Вдає, що не чує: «Як часто міняють постіль?» Можна подумати, що він того не знає.

Один в'язень із одиночної камери пише: «Впустіть сонце! У всьому світі звучить цей заклик. Лише тут, за тюремними мурами, не знайшов він відгуку. Невже ми не маємо права на сонячне світло? Тюремні приміщення сплановано таким чином, що камери в деяких коридорах цілий рік позбавлені сонячного світла, йдеться про коридори північно-східного крила. У ці камери не потрапляє жоден сонячний промінчик, який передав би вітання мешканцям цих камер. З року в рік люди змушені працювати й нидіти без життєдайного сонячного світла». В'язницю оглядатиме комісія, наглядачі бігають від камери до камери.

Інший в'язень пише таке: «У прокуратуру при земельному суді. Під час слухань моєї справи у карній колегії земельного суду пан голова земельного суду доктор X. повідомив мені, що після мого арешту до моєї квартири, розташованої за адресою Елізабетштрасе, 76, за моїми речами прийшов якийсь невідомий та прихопив їх із собою. Цей факт занесено до протоколу, а отже, поліція або прокуратура повинні зробити подання про проведення дослідування. Жодна сторона не повідомила мені про викрадення моїх речей після мого арешту, аж поки я не довідався про це під час згаданого слухання. Прошу прокуратуру повідомити про результати розслідування або ж видати мені на руки копію протоколу, доданого до справи, на предмет подання позову про відшкодування збитків у тому разі, якщо крадіжка відбулася в результаті недбальства з боку моєї господині».

А що стосується пані Мінни, сестри Іди, то з нею все гаразд, красно дякую, ви дуже люб'язні. Зараз якраз двадцять хвилин на дванадцяту, вона повертається з критого ринку, що на Акерштрасе. Це велика жовта муніципальна споруда, що також має вихід на Інваліденштрасе. Але Мінна завжди виходить на Акерштрасе, бо так їй ближче. Вона придбала цвітну капусту, свинячу голову та трохи селери. Перед ринком вона ще купила просто з причепа велику жирну камбалу та пакуночок ромашкового чаю, він завжди може стати у пригоді.

Книга третя

Тут Франц Біберкопф, порядна, добромисна людина, зазнає першого удару. Його обдурили. Удар влучив у ціль.

Біберкопф дав слово, що хоче бути порядним, і ви самі бачили, як цілими тижнями він був порядним, але то була своєрідна відстрочка. Життя вирішило, що поводиться з ним надто вже делікатно, воно підступно зробило йому підніжку. А йому, Францу Біберкопфу, такий поворот видається не надто приємним, йому давно вже остогиділо це мерзенне, собаче життя, яке суперечить всім його добрим намірам. І чому життя так чинить із ним, він не може збагнути. Він ще мусить пройти довгий шлях, перш ніж усе зрозуміє.

Ось уже скоро Різдво, Франц узявся за іншу роботу, торгує як дрібноноша випадковим товаром, по кілька годин зранку чи по обіді взявся продавати шнурки, спершу працював сам, а потім разом з Отто Людерсом. Той уже два роки був безробітним, його жінка — праля. Їх звела товстушка Ліна, той Людерс є її дядьком. Улітку кілька тижнів він ходив з рекламою рюдерсдорфських м'ятних смоктунців, убраний в однострій, на голові шапка з помпоном. Тепер разом з Францом вони бігають вулицями, заходять у будинки, дзвонять по квартирах, а після роботи де-небудь зустрічаються.

Якось заходить Франц Біберкопф у кнайпу. А товстушка вже там. У нього чудовий настрій. За одним присідом він з'їв бутерброди товстушки і, ще не прожувавши як слід, замовляє для всіх трьох свинячі вуха з горошком. Товстушку так пообціловував, що вона вся зашарілася, а коли доїла свинячі вуха, швиденько забралася геть.

«Добре, що товстушка пішла, правда, Отто?» — «Та має куди йти. Що вона весь час за тобою волочиться?»

Франц обіперся ліктями на стіл і позирає з-під лоба на Людерса. «Ану вгадай, Отто, що сьогодні зі мною було?» — «А що?» — «А ти вгадай!» — «Ну, кажи вже!» Два кухлі світлого, один лимон. До шинку ввалився новий гість, витирає носа тильним боком долоні, кашляє: «Горнятко кави». — «З цукром?» Хазяйка миє склянки. «Без цукру, але швидше».

Поміж столиків проходить, ніби когось шукаючи, якийсь юнак у коричневій спортивній шапочці, гріється біля пічки, подивився на столик, за яким сидить Франц, потім на сусідній: «Ви не бачили тут чоловіка в чорному пальті з брунатним хутряним коміром?» — «А що, він тут часто буває?» — «Так». За столиком сидять двоє, старший обертається до свого блідого сусіда. «Брунатний хутряний комір?» А той буркнув: «Сюди багато хто заходить з брунатним хутряним коміром».

Сивочолий: «А ви звідкіля будете? Хто вас послав?» — «Та яка різниця! Не бачили, то так і скажіть». — «Та тут різні бувають з брунатним коміром. Я ж маю знати, хто вас послав». — «Я не збираюся розповідати вам про свої справи». Блідий обурюється: «Ну, раз ви його питаєте, чи він тут кого не бачив, то що, він не може вас запитати, хто вас послав?» Відвідувач уже стоїть біля наступного столика: «То й що, як питаю, а його все одно не обходить, хто я такий». — «Ну раз ви його питаєте, то й він може вас запитати. Бо інакше нема чого в нього запитувати». — «Чого це я мушу вам про свої справи розповідати?» — «Значить, і він не мусить вам казати, хто тут був, а кого не було».

Відвідувач іде до дверей, обертається: «Думаєш, сильно розумний? Ну й сиди собі зі своїм розумом». Розвертається, гримає дверима й зникає.

Ті двоє за столом: «Знаєш його? Бо я не знаю». — «Я його тут раніше не бачив. Біс його знає, що йому треба». — «Явно баварець». — «Та ні, райнландець, З Райнської области».

Франц шкіриться до змерзлого, жалюгідного Людерса. «І що, не здогадався? Спитай, чи є в мене гроші». — «А що, хіба є?»

Над столом Франц щось тримає в кулаку, розкриває його і всміхається: «Ну що, скільки тут?» Бідний Людерс нахилився вперед, посмоктуючи дірявого зуба: «Дві десятки, хай йому біс!» Франц кидає папірці на стіл: «Ось такі справи. І всього за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Не більше, їй-бо». — «Ну ти даєш!» — «Ні, нічого такого, що ти думаєш, чиста справа. Даю слово, Отто, все по-чесному, без обману, розумієш?»

Перейшли на шепіт, Отто Людерс підсунувся ближче до Франца. Той розповів, що подзвонив у двері до однієї пані, шнурки до черевиків, може, вам потрібно, для вас, для вашого чоловіка, для діточок, вона подивилася на них, а потім на мене, вона — вдова, ще нічогенька із себе, ми балакали в коридорі, тож я й запитав, чи не пригостить вона мене горнятком кави, бо надворі сьогодні дуже холодно. Попили з нею кави. А потім ще дечим зайнялися. Франц дмухнув собі в кулак, пирхнув, почесав щоку й штовхнув Отто коліном: «Я весь свій мотлох у неї забув. Ну, а ця щось помітила?» — «Хто?» — «Ну хто ж іще, товстушка! У мене ж із собою товару не було». — «А хоч би й помітила, скажеш, що все продав, і по всьому».

Франц присвиснув: «Я ще навідаюся туди, трохи згодом, ця вдовичка живе за Ельзассерштрасе. Уявляєш, двадцять марок — ото ґешефт!» Вони їли й пили до третьої, Отто одержав п'ятірку, але веселішим не став.

Хто це наступного ранку крадеться зі своїми шнурками попри Розентальську браму? Отто Людерс! Зупинився на розі біля крамниці Файбіша, зачекав, поки Франц звернув на Брунненштрасе. А сам побіг по Ельзасерштрасе. Все правильно, ось цей будинок. А може, Франц уже нагорі? А люди так спокійно сновигають собі вулицею. Зачекаю трішки в під'їзді. Якщо Франц з'явиться, скажу йому… а що я, власне, йому скажу? А серце так і калатає. Всі діймають цілими днями, й жодного заробітку, лікар дивився й нічого не знайшов, а щось таки не гаразд. Отак можна й задубіти у своїх лахах, й досі ношу стару шинель, ще з війни. А тепер сходами нагору.

Дзвонить у двері: «Шнурки для черевиків, мадам! Та ні, я лише хотів поспитати. Та ні, послухайте». Вона хоче захряснути двері, та він просунув у щілину ногу.

«Річ у тім, що я не сам, ну, мій друг, ви знаєте, він тут був учора, він забув свій товар». — «О Боже!» Вона прочинила двері. Людерс увійшов і швидко захряснув за собою двері. «О Боже, в чому річ?» — «Нічого, нічого, мадам! Чого ви так тремтите?»

Він і сам весь тремтить, не сподівався, що так легко потрапить досередини, тепер не зупинятися, що буде, те й буде. Треба трохи ласкавіше, та голос пропав, у нього на обличчі наче якась дротяна сітка, стискає від вилиць аж до чола, коли ще й щелепи судома зведе, буде мені гаплик. «Мене тільки товар попросили забрати». Тендітна жіночка кинулася до кімнати за пакунком, а він за нею і вже стоїть на порозі. Вона глипнула на нього й каже, затинаючись: «Ось ваш пакунок, о Боже!»