Жовтий Кром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— «Вони ніщо. Марнославство, прах, пушинка, кульбаби під вітром, болотяні випари лихоманки. Все, що справді важливе, відбувається в серці. Видимі речі прекрасні, та невидимі в тисячу разів значливіші. Суть життя — саме в Невидимому».

Місіс Уїмбуш опустила книжку.

— Чудово, правда? — мовила вона.

Деніс визнав за краще не ризикувати й мугикнув нейтральне «гм».

— Атож, це хороша книга, прекрасна книга, — говорила Прісілла, відпускаючи по одній сторінки, що їх вона притримувала великим пальцем. — А ось тут написано про Озеро Лотоса. Розумієте, він порівнює Душу з Озером Лотоса. — Вона знову піднесла книжку й прочитала. — «У саду мого Друга є Озеро Лотоса. Воно лежить у маленькій улоговині, заквітчаній дикими трояндами і шипшиною, де ціле літо виспівує свої любовні трелі соловейко. В озері квітнуть лотоси, і пташки небесні прилітають сюди пити прозору воду й купатися…» Знаєте, що це мені нагадало? — вигукнула Прісілла, закривши книжку і засміявшись своїм гучним сміхом профундо. — Це нагадало мені, що робиться в нашому плавальному басейні після того, як ви були тут в останній раз. Ми дозволили людям із села приходити сюди вечорами купатися. Що тут діється, ви навіть уявити собі не зможете!

Вона нахилилась і заговорила інтимним пошептом, час від часу перериваючи розповідь і булькаючи глибоким сміхом:

— …Чоловіки й жінки разом… Я сама бачила з вікна… Звеліла навіть принести бінокль, щоб переконатися… Ніяких сумнівів. — Вона знову засміялася, а за нею й Деніс. Барбік’ю-Сміта було скинуто на підлогу.

— Час піти подивитися, чи накрито до чаю, — сказала Прісілла. Вона підвелася з канапи, зашурхотіла сукнею і пішла до дверей, переступаючи через шовк, що плутався в неї під ногами. Деніс попростував за нею, ледь чутно мугикаючи собі під ніс:

Так, це я вам заспіваю,

В опері вам заспіваю.

В опер–попер–попсрі.

А в кінці коротенький кучерявий приспівчик: «Ра–ра».

Тераса перед будинком являла собою довгу вузьку смугу дерну, обведену зовні красивою кам’яною балюстрадою. Обабіч стояли дві маленькі цегляні альтанки. Відразу за терасою було урвище, і тому вона видавалася дуже високою; балюстрада нависала над похилим лужком, що був унизу на відстані приблизно тридцяти футів. Якщо дивитися знизу, то висока й ще не пошкоджена стіна тераси викладена, як і весь будинок, із цегли, мала вигляд грізного фортечного муру, з якого відкривалися неозорі простори. Внизу, на передньому плані був закутий у камінь плавальний басейн, оточений товстими, неначе витесаними з граніту тисами. За басейном розлігся парк зі своїми крислатими берестами й зеленими галявинами, а на дні видолинка блищала вузенька річечка, її пологий протилежний берег був увесь у прямокутниках городів. Якщо глянути праворуч, угору по видолинку, можна було побачити пасмо далеких синіх пагорбів.

Стіл для чаю поставили в одній з альтанок, і, коли з’явилися Деніс та Прісілла, усі вже зібрались навколо нього. Генрі Уїмбуш розливав чай. Йому минуло п’ятдесят п’ять, але це був один із тих чоловіків, які непідвладні часові, яким можна дати і тридцять, і взагалі скільки завгодно. Деніс знав його майже завжди, відколи пам’ятав себе. За всі ці роки його бліде, досить вродливе обличчя нітрохи не змінилося, воно було подібне до його світло–сірого котелка, якого він носив і взимку, і влітку, — непідвладне рокам, спокійне, погідне й невиразне.

Поруч із ним, але відокремлена від нього й від решти світу майже непроникною стіною своєї глухоти, сиділа Дженні Малліон. Їй було років із тридцять, вона мала кирпатий ніс і біло–рожеве обличчя. Своє каштанове волосся вона заплітала в коси, які вкладала двома кільцями навколо вух. Замкнена у таємничій вежі глухоти, вона існувала осторонь від усіх і позирала на зовнішній світ гострими проникливими очима. Що вона думає про чоловіків, про жінок, про все інше? Цього Деніс ніколи не міг узнати. Загадкова самотність Дженні трохи непокоїла. Ось і тепер її, здавалося, тішило щось смішне, зрозуміле тільки їй, бо вона всміхалася сама собі, а її карі очі були схожі на блискучі мармурові кульки.

З другого боку від Г енрі Уїмбуша сяяло рожевою дитинністю і суворою цнотою кругле, як місяць, личко Мері Брейсгердл. їй було близько двадцяти трьох років, але ніхто б їй стільки не дав. Коротко підстрижене, як у пажа, волосся пружним золотим дзвіночком спадало їй на щоки. У неї були великі блакитні порцелянові очі, що дивилися з невинною і часом спантеличеною серйозністю.

Поруч із Мері непорушно й прямо сидів маленький, дуже худий чоловік. Зовні містер Скоган скидався на одного з вимерлих птероящерів мезозойської ери. Ніс у нього був, як дзьоб, а чорні очі поблискували, як у берестянки. Проте він був позбавлений пташиної тендітності, грації чи легкості. Брунатна шкіра на його зморшкуватому обличчі мала вигляд сухої луски. Руки були схожі на лапи крокодила. Рухався він рвучко й безладно, як ящірка або годинниковий механізм. Голос мав тонкий, як звук флейти, і якийсь ніби сухий. Шкільний товариш і ровесник Генрі Уїмбуша, містер Скоган завжди здавався значно старшим за нього, зате був по–юнацькому жвавий, не те що той — незворушний аристократ з обличчям, схожим на сірий котелок.

Якщо містер Скоган був подібний до викопного ящера, то в Гомбо все було цілком і істинно людське. Коли б його зобразили на гравюрі в якійсь із давніх книжок з природничої історії, що видавалися в тридцятих роках минулого століття, то він міг би уособлювати тип Homo sapiens — честь, що в ті часи звичайно випадала лордові Байрону. І справді, якби йому довше волосся й тендітнішу шию, Гомбо мав би абсолютно байронічний вигляд, ба навіть більш ніж байронічний, тому що Гомбо був провансалець за походженням, чорнявий юний корсар тридцяти років, з блискучими зубами та великими гарячими темними очима. Деніс дивився на нього із почуттям, схожим на ревнощі. Він заздрив його талантові: якби ж то він умів так само добре складати вірші, як Гомбо пише картини! А в цю хвилину він заздрив ще й зовнішності Гомбо, його енергії, невимушеності його манер. Нічого дивного, якщо він сподобається Анні. Сподобається! Тут може статися навіть гірше, скрушно подумав Деніс, ідучи з Прісіллою вздовж тераси.

Підходячи до столу, вони могли бачити лише спинку дуже низько опущеного шезлонга, що стояв між Гомбо і містером Скоганом. Над шезлонгом нахилився Гомбо. Його жваве обличчя весь час рухалося: він усміхався, сміявся, енергійно жестикулював руками. З глибини шезлонга долинув м’який, лінивий сміх. Почувши його, Деніс здригнувся. Цей сміх — як добре він його знав! Які почуття він будив у ньому! Деніс прискорив ходу.

Анна скоріше лежала, ніж сиділа у своєму низькому шезлонгу. Струнке й довге, її тіло здавалося втіленням апатичної, лінивої рапії. Риси оповитого м’яким каштановим волоссям обличчя були такі правильні, що вона скидалася на ляльку. Це враження посилювалось у ті моменти, коли її овальне обличчя з ясно–голубими очима й довгими віями нічого не виражало: коли воно ставало застиглою восковою маскою. Вона — рідна племінниця Генрі Уїмбуша. Той котелковий колір обличчя — це одна з фамільних рис Уїмбушів; він передавався у спадок, і в жіночої половини роду його проявом стали отака лялькова невиразність. Але на цій масці, неначе весела танцювальна мелодія на тлі одноманітного гудіння басів, вигравали й інші риси, успадковані Анною, — жвавий сміх, легкий іронічний гумор - і мінилася ціла гама настроїв. Тепер, коли Деніс дивився на неї зверху вниз, вона посміхалася. Він називав її посмішку кошачою, сам як слід не знаючи чому. Уста були стулені, а в кутиках рота позначилися дві ледь помітні рисочки. У цих складочках, і в зморшках навколо приплющених очей, і в самих очах, що виблискували й сміялися за примруженими повіками, ховалася сила–силенна єхидних і веселих бісенят. Привітавшись, Деніс знайшов вільний стілець між Гомбо та Дженні й сів.

— Як ся маєте, Дженні? — гукнув він.

Дженні мовчки кивнула й загадково посміхнулася, неначе її самопочуття становило таємницю, що не підлягає розголосу.

— Що нового сталося в Лондоні, відколи мене там не було? — запитала Анна з глибини шезлонга.

Ось він, довгоочікуваний момент; надзвичайно цікава оповідь уже готова була политися з Денісових уст.

— Почати з того… — заговорив Деніс, щасливо всміхаючись.

— Вам Прісілла вже казала про нашу велику археологічну знахідку?.. — Генрі Уїмбуш весь подався вперед. Оповідь про лондонські події гинула, ще й не народившись.

— Почати з того, — розпачливо пробелькотів Деніс, — що був Балет…

— На тому тижні, — провадив містер Уїмбуш лагідно й невблаганно, — ми відкопали п’ятдесят ярдів дубових водостічних труб, прості дерев’яні стовбури з продовбаними всередині отворами. Дуже, дуже цікаво. Або їх уклали ченці в XV столітті, або ж…

Деніс понуро слухав.

— Це надзвичайно! — мовив він, коли містер Уїмбуш скінчив. — Це просто надзвичайно! — Він узяв ще шматок пирога. Тепер йому вже не хотілося розповідати про Лондон. Настрій було зіпсовано.