Жовтий Кром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— «Гірська стежка може бути й крутою, але там, нагорі, чисте повітря, і тільки з Вершини тобі відкривається далечінь»; «Те, що Справді Важливе, відбувається в Серці».

Цікаво, подумав Деніс, як часом Нескінченність повторюється.

— «Бачити — значить вірити. Але вірити — значить також і бачити. Якщо я вірю в Бога, я бачу його навіть у речах, котрі здаються гріховними».

Містер Барбік’ю-Сміт глянув поверх блокнота.

— Цей останній, — промовив він, — особливо тонкий і прекрасний, правда? Без Натхнення я б ніколи не натрапив на цю думку. — Він ще раз прочитав свою апофегму, вимовляючи слова повільніше й урочистіше. — Прямо з Нескінченного, — замислено мовив він і перейшов до наступного афоризму: — «Полум’я свічки освітлює, але воно ж і обпікає»…

На чоло містера Барбік’ю-Сміта набігли здивовані зморшки.

— Я не знаю достеменно, що це означає, — сказав він, — але вислів надзвичайно афористичний. Прикласти це хоча б до Вищої Освіти — вона просвіщає людей, проте водночас і підбурює Нижчі Класи до заворушень і революцій. Може, так воно і є. Але як це афористично, як це афористично! — Він у задумі потер підборіддя. Знову пролунав гонг — лунко і неначе благально: холонув обід. Це перервало роздуми містера Барбік’ю-Сміта. Він повернувся до Деніса.

— Тепер ви розумієте, чому я раджу вам розвивати Натхнення. Хай Підсвідомість працює на вас; вмикайте Ніагару Нескінченного. На сходах почулися кроки. Містер Барбік’ю-Сміт підвівся, на мить поклав руку Денісові на плече й проказав:

— Ну, досить про це. Іншим разом. І пам’ятайте, я цілком покладаюся на вашу скромність. Є інтимні, священні речі, і не хотілося б, щоб вони стали відомі усім і кожному.

— Авжеж, — озвався Деніс. — Я все розумію.

Усі ліжка в Кромі були старовинними фамільними меблями. Масивні і схожі на чотирищоглові кораблі із згорнутими вітрилами з блискучої барвистої матерії. Ліжка з карбуванням та інкрустаціями, ліжка фарбовані й позолочені. Ліжка з горіха й дуба, з рідкісних, екзотичних порід дерев. Ліжка всіляких епох і мод — від часів сера Фердінандо, який збудував цей дім, і до часів його тезки, останнього представника роду, що жив наприкінці ХУШ сторіччя, — але всі грандіозні й розкішні.

Нині найгарнішим було ліжко Анни. Сер Джуліус, син сера Фердінандо, здається, замовив його у Венеції, коли його дружина чекала першу дитину. Це ліжко увібрало в себе все екстравагантне мистецтво раннього венеціанського сейченто. Воно скидалося на величезний квадратний саркофаг. На його дерев’яних панелях були дуже рельфно вирізьблені букети троянд, серед яких пустували солоденькі putti (амури). Позолочені та поліровані рельєфи чітко вирізнялися на чорному тлі панелей. Золоті троянди вилися спіралями по чотирьох мініатюрних колонах, а херувіми, що сиділи на капітелі кожної колони, підтримували дерев’яний балдахін, оздоблений такими самими різьбленими квітками.

Анна читала в ліжку. Біля неї на столику стояли дві свічки. В їхньому м’якому світлі її обличчя, гола рука й плече набули якогось теплого відтінку, а шкіра зробилася ніби персиковою. Золоті пелюстки, вирізьблені на балдахіні, що нависав над нею, яскраво виблискували серед густих тіней, світло лилося на оздоблену фігурками панель, пробивалося крізь переплутані троянди й ніжно пестило кругленькі щічки, животики з ямочками, кумедні задочки маленьких putti, що ширяли в безтурботному льоті.

У двері тихо постукали. Анна підвела голову.

— Заходьте, заходьте.

Двері прочинилися, і крізь них зазирнуло кругле й дитяче обличчя у гладенькому віночку золотого волосся. Це була Мері в лілувато–рожевій, уже зовсім дитячій на вигляд піжамі.

— Я тільки на хвилинку, прийшла вам сказати добраніч, — мовила вона й сіла на край постелі.

Анна згорнула книжку.

— Це дуже мило з вашого боку.

— Що ви читаєте? — Мері подивилася на книжку. — Якась другорядна річ, правда? — Інтонація, з якою вона промовила слово «другорядна», виражала майже абсолютний осуд. У Лондоні вона звикла спілкуватися лише з першорядними людьми, які любили першорядні речі, і вона знала, що на світі існує дуже, дуже мало першорядних речей, та й ті переважно французькі.

— Мушу вам зізнатись, ця книжка мені подобається, — сказала Анна. Більше говорити не було про що. Запала досить неприємна мовчанка. Мері ніяково крутила нижнього гудзика на своїй піжамі. Спершися спиною на гору подушок. Анна чекала, що ж буде далі.

— Я так страшенно боюся пригнічень, — нарешті проказала Мері.

Вона вимовила ці слова під кінець видиху і була змушена судорожно ковтнути нову порцію повітря мало не раніше, ніж закінчила фразу.

— А чого вам почувати себе пригніченою?

— Я сказала, що боюся пригнічень, а не пригніченості.

— А, розумію, — відповіла Анна. — Але пригнічень чого?

Мері довелося пояснити.

— Природних статевих інстинктів, — заговорила вона повчально. Але Анна урвала її.

— А, он ви про що. Пригнічення! Старі діви і таке інше. Але до чого це все?

— А до того, — сказала Мері, — що пригнічувати свої інстинкти небезпечно. Я починаю відзначати в себе симптоми, подібні до тих, про які пишуть у книжках. Мені весь час сниться, ніби я падаю у колодязь; а іноді — що лізу по драбині. Мене це дуже турбує. Надто вже ясно виражені симптоми.