— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!..
— Будемо! Будемо! Будемо-о-о!! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами. — Будемо! Будемо-о-о!
Грізне і насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Соняшні зайчики радісно затанцювали на його мережанім шрапнелями чолі.
— Люди! Ви сказали слово — кооператива врятована. Я вірю вам! А тепер... поможіть мені злізти з тої каменюки, бо я сам ніяк того не втну...
* * *
Вісім літ є вже в нас кооператива. Крім того маємо кооперативну цегольню, сметанкову стацію, а тепер кооперативний млин думаємо над річкою покласти. Міцно держиться в нас кооператива... А спитаєте, що її так держить — то вам і мала дитина скаже: «Сенькова проповідь»!
... На краю села, при дорозі, стоїть мурований будинок, а на нім пощерблена дошка: «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» — Абрагам Штарк... Самого ж Абрагама Штарка вже в селі нема... Почвалав каблуковатими ногами відвідати старенького Авраама, Ісаака, Якова і всіх богоугодних патріярхів.
А його «гандель» стоїть при дорозі — пустий та порожний.
За товаром
І.
Була провідна неділя і розсміяне пополуднє, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав:
— Василю, поженеш нині товар!
— Ой, де ж таке мале! На дощі, на сльоту... Там шибеники, збитошники битимуть його, поштуркуватимуть...
Так мама. Стишилася коло печі та похитувала ногою малу Ганю в колисці. Ледве чутно скаржилися ходильці, а за ними жебоніла якась мушка, що силувалася із смертю у павутинні. За вікном родилися бруньки цвіту на молодій яблуньці.
Чоло, як у Богородиці, хустка в дрібні горошки подалася назад, у волоссі перше срібло та перші борозни на обличчі, сонцем і болем списаному, — а очі материні росами зайшли, стемніли:
— Най ще бавиться...
Тато чогось закашлявся, крижі випростував, бурмотів, що рук не чує від чепіг, підтягнув ремінець на животі і ваги в розтарахканім годиннику, сердився:
— Ну-ну, мале, а як галамсує — мов молотник! Хе-хе!..
Силувано реготався, але під колосистими бровами наче приморозки танули. Нахмарено глипав на задимлену стелю.
— Та то вже хлоп, як бик! Де йому до бавки...
«Хлоп, як бик» домучував за скринею дебелий ячмінний пирожисько. Василькові лише голова визирала з-поза кованої скрині з ангелятами на віку — кругла підстрижена голова з малинами на щоках та витрішкуватими сліпачками.
Мухи роєм колядували над горщиком і важко, мов стиглі сливки, падали у сметану. Василько зосереджено добував їх за крильцята і мучив пиріг далі.
Стогнав, як на муках, кривився, але тато зараз:
— Жери, як маєш перед носом! Там мами не буде!
Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя. Мама прилягла ниць над колискою, давала ссати, але очей, набрезклих сльозами, не зводила з рожевих щічок, замазаних сметаною по самі вуха.
Байдуже такав на стіні годинник — так-так! — крізь несміливі шибки капало весняне золото на вимащену глиною долівку.
Василько викотився з-за скрині, облизував пальці і значливо потягав носиком, мовляв, уже наївся. Батько ще взував чоботи, гупав спиною і гримав, що зап’ятки тісні: виталапав кварту дьогтю, а вони — мов луб, намокли й зашкарубли.
Врешті відвернувся.
— Вже з’їв?
— Еге.