Случаи в жизни могут быть разные. Сборник юмористических рассказов: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не можна розкривати карти противнику, бо він же потім нас буде бити на тою ж зброєю.

– Та я ж нікому не скажу. Чесне піонерське. Тьху, тепер же такого немає. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще є.

– Ну хорошо розповім я тобі, тільки щоб нікому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.

– Я вмію тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.

– Ти знаєш як мене називають?

– Так " таємна зброя, "сокола".

– А знаєш, чому мене так називають?

– Ні. Звідки Я знаю.

– І то правд а – ззідки тобі знати, ти, мабуть, тоді ще під стіл пішки хо-див. То ж слухай. Було це давно, зараз навіть не пригадую скільки рок і пролетіло з тих пір, але в пам’яті постає та картина , ніби відбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустріч була принципіальна для обох команд, нам потрібна була тільки перемога, а суперника влаштовувала ничія. Ми атакували впродовж всього матчу, але наші дії натикались на хорошо організований захист "Вимпела". Надія згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки і догравали останні секунди. Я підійшов по ближче до бокової лінії, щоб по свистку судді кинутись до роздягальні, під гарячий душ, бо погода була тоді паршива, було сиро , прохолодно , накрапував дощ. Отож стою і чекаю я свистка, коли це хтось мені пас дає прямо в ноги. Це мене прямо-таки обурило: «Оце мені ще не хватало, щоб зараз на мене накинулись захисники та виваляли мене в багнюці. Ні, красненько дякую вам за м’ячик, але заберіть його назад." – думаю я і з пересердя щосили вдарив того м’яча. При цьому футбольний м’ячик описавши неймовірну траєкторію влучив в саму "дев’ятку". На мене накинулись мої одноклубники і завалили все-таки в калюжу. Ох, і холодна ж була там вода, але я не ображався на товаришів, бо сам находився в стані надзвичайного збудження від забитого гола. Солодка мить перемоги, таке можна пережити тільки раз в житті,– Форвард замріяно дивився кудись в далину,

– І що більше вам не вдавалось повторити такого удару?

– Ні, але з того часу мене з легкої руки місцевого журналіста прозвали "таємна зброя "Сокола", мій гол занесли до всіх хрестоматійних підручник по футболу, про нього знають всі суперники і бояться отримати в свої ворота такого ж гола, а тому стережуть мене всіма можливими силами, про інших граків забувають за що і поплачуються голами від моїх одноклубників. Тобто моя присутність на полі з сильний психологічний фактор, який деморілізує супротивника, і влаштовує мою команду цілком. Тому вони і не дають мені паса, бо бояться, що раптом я не повторю того знаменито¬го удара і тим самим розвінчаю себе, як неперевершеного голеадора. Ото ж і граю весь час без м’яча, так що свободно можеш побігти туди , де з м’ячом грають.

– Правда, можна,– очі в хлопця загорілись.

– Правда, а я піду, поки поближче до бокової лінії, може пауза яка винекне то я чайку поп’ю, он уже дружина на мене з термосом чекає. – Форвард махнув рукою в сторону трибун, де на біговій дорожчі стояла чорнява жінка з термосом.

– То я побіжу тоді. – сказав захисник і рвонув було туди, де точиться борьба за м’яч, та пробігши декілька метрів зупинився.

– Бач, який підступний – подумав він – хоче мене відправити від себе подалі а сам тим часом отримає м’яча і без перешкод нанесе по воротам свого гарматного удару. Немає дурних – переженились.

І захисник повернувся і, пішов слідом за Форвардом.

Ах, Натали

Ольга Дмитриевна первая вошла в кабинет и включила чайник. Лена выложила из сумочки печенье и конфеты в хрустальную вазочку.

– Печенье я вчера пекла по новому рецепту. Не знаю – получались ли они у меня.

– Да. Видно, плохи наши дела. Я таким злым еще не видела Михайловича, – задумчиво сказала Ольга Дмитриевна.

– А мне, кажется, он выглядел вполне нормально. Просто решил немножко настращать нас, как делали это преподаватели в университете.

– Ты ещё мало его знаешь, а я его за годы работы изучала вдоль и впоперек. "Мы скучная газета, мы ничего не даем нового, только передираем материалы из других газет и журналов" – Не понимаю, почему он так сказал?.. Я уверена, что грядут перемены, возможно даже сокращение штатов.

– Ой! Не дай бог! Мне так тяжело досталось это месте. А у меня ведь ребёнок.

– Кто сейчас на это обращает внимание, – кинула мимоходом Ольга Дмитриевна, но затем спохватилась – Ой, да ты не переживай. Ты свежий человек в газете, у тебя есть хорошие свежие идеи, ты ещё не выписалась, а это очень ценится в газете. Вот я… Меня изучили вдоль и впоперек, знают, где и какой оборот я сделаю, где поставлю запятую или точку. НАДО ДЕЙСТВИТЕЛЬНО что-то менять. Михалыч тут прав.

Она задумчиво смотрела в окно, за которым стояли голые тополя, и сыпал мелкий унылый дождь. Мерзопакостная погода, мерзопакостное настроение.

Закипел чайник. Ольга Дмитриевна разлила кипяток по чашкам, куда перед этим Лена бросила по ложечке растворимого кофе и две ложечки сахаре, тщательно все перемешала.

– Будем пить кофе, может, оно разогреет нам застывшие мозги, и они станут выдавать нам гору гениальные идей.

– Будем надеяться. – Лена села за столик, Ольга Дмитриевна напротив и они, молча, пили кофе, закусывая его домашним печеньем. Действительно, утро было не лучшим, из головы повылетали все темы, которые обсуждались за чаепитием. Сегодня не волновали: ни политика, ни внеземные цивилизации, ни таяние полярных льдов и прочие катаклизмы. Они понимали, что это избитые старые темы, а от них требовалось что-то вовсе оригинальное. Они так ушли в себя, что даже забыли высказать мнение о печенье, приготовленное Леной накануне.

Первой решилась прервать молчание Лена.

– Что-то у меня обручальное кольцо стало темнеть. Может оно не из золота?