Після кави: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після кави

Вікна Халілевої крамнички виходили на канал. Він то вештався довкола, то намагався відігнати надокучливу муху, що літала в нього перед носом, то час від часу поринав у дрімоту. Вітерець грав із подолом його джильбаба[1], ніби хотів підняти тканину вгору й гайнути в небо. Але цю ідилію порушив сторонній галас із боку вулиці — крики, сміх і собачий гавкіт. Ватага хлопчаків проходила повз канал, а поруч біг чорний собака, здіймаючи гавкіт, ніби на знак незгоди, що вони підуть купатися у водоймі без нього. Здавалося, хлопці тікали від мешканців Верхнього Єгипту, тримаючи «здобич» у руках: фініки, опунцію та очерет. Халіль здригнувся від звуку хлопчачих голосів, а коли з дальнього кінця села почувся післяобідній заклик до молитви, його сон повністю розвіявся. Чоловік відчув, ніби чиясь міцна рука стиcнула його, змушує підвестися й піти до мечеті, аби встигнути на молитву, але Халіль не підвівся. Ці малі шибеники все ще шалено галасували та врешті гайнули у свої схованки, допоки не мине ця пекельна полуденна година. Після історії, яка сталася з його сестрою, Халіль зовсім не відчував у собі бажання здійснити омивання чи намаз, натомість він хотів заснути й ніколи не прокидатися. Чоловік не хотів ні з ким про це говорити. Його покупцям також не було що сказати йому, хтось просто заходив до крамнички, брав усе, що необхідно, і негайно йшов геть. Уже ніхто не сідав на підлогу перед дверима крамниці, щоб пограти в карти, випити кави або чаю та покурити мелясу. Це все залишилося позаду, і він більше не хотів мати ні з ким справу. Але повсякчас чоловік помічав в очах людей питання про його сестру. Проте ніхто не наважувався його вимовити: «Куди ж поділася Закія?» Він не міг нікому дивитися у вічі. Щоразу, коли хтось з його покупців заходив у крамницю, Халіль схиляв голову вниз, ніби відчував страх перед людьми, наче перебував під гнітом сорому та лиха, проте не міг нічого вдіяти. Він почувався безсилим перед тим, що скоїла його сестра Закія. У чому ж тоді користь від цієї крамнички, якщо навіть не можеш ні з ким поспілкуватися? Може, тоді взагалі краще залишатися вдома, щоб ніхто з людей не бачив твого обличчя?.. І коли Халіль нарешті встав зачинити двері крамниці, у його голові промайнула думка: «Яка ж тоді користь від сидіння вдома? Гаразд... куди ж мені піти? До кого звернутися по допомогу?» У нього не було нікого, окрім Ібрагіма Абу Заїда.

Халіль пройшов повз будинок Нафіси. Літня жінка перед своїм будинком намагалася загнати сухою пальмовою гілкою курей у курник. Раніше вона не мала звички заганяти птахів до заходу сонця, але зараз вирішила зробити це раніше.

Халіль пройшов повз, не привітавшись і відвернувши обличчя. Він ненавидів цю жінку, бо його сестра часто відвідувала її й працювала на неї задарма. Нафіса звернулася до нього зі словами: «Будь здоровий, Халілю!», але він нічого на те не відповів. А після того, як чоловік трохи відійшов, вона промовила: «У тебе на плечах важкий тягар, мій синку, нехай Аллах помилує тебе та допоможе, мій любий». Нафіса відчула, що Халіль ігнорує її. Проте вона не заслуговує на таке ставлення. Те, що сталося, те вже сталося, у цьому немає її провини. Мідхат також нещодавно пройшов повз її будинок у супроводі собаки й товаришів. Вони йшли з протилежного боку каналу, тримаючи в руках очерет. Жінка покликала його: «Підійди до мене, синку мій, поцілуй мене, мій любий». Але хлопчик зупинився та пробурмотів собі під ніс: «Мені байдуже до літніх людей». Вона сказала: «Підійди сюди, будь чемним». Мідхат відповів: «Чому ти ніяк не знімеш кульчик у носі?» Жінка похитала головою, вона була спантеличена тим, що цьому хлопчиську всього п’ять років, а він говорить так, ніби є породженням диявола. «Нехай Аллах помилує твоїх маму й тата, Мідхате». Потім, зітхнувши, Нафіса подумала: «Утім... а хто любить літніх людей»?

Вона була останньою представницею покоління дідусів і бабусь. І до неї вельми шанобливо ставилися в будинку Зейнаб, дружини її брата. Коли Зейнаб померла, Нафіса переїхала жити до двоюрідної сестри Зейнаб — Фатіми, але її ображало ставлення дочок Фатіми. «Цим дівчаткам, так само як і Мідхату, не подобався кульчик у носі», — подумала жінка. «Що це стирчить у тебе з носа, бабусю? Ніхто вже цього не носить», — казали дівчата. Їм також не подобалося татуювання на її підборідді. Варто їй було вимовити хоч одне слово, як із неї починали кепкувати: «Ви постійно базікаєте!» або ж навіть гірше: «Бабуся несе якусь маячню».

Усі любили смакувати її страви, вони були готові проковтнути їх разом із язиком — усі ті старі рецепти, які Нафіса закарбувала у своїй пам’яті, — однак дівчата не виявляли великого бажання дізнатися секрети приготування. Фатіма просила Нафісу, аби та навчила її старшу доньку основам кулінарії, щоб підготувати дівчину до шлюбу. Проте Саадія не хотіла слухати поради й настанови Нафіси: «Бабусю, ти мене виводиш з рівноваги своїми вказівками про те, скільки води треба додати до рису, бо ж уміння правильно приготувати рис — це ознака вправної господині, або що томатний соус треба рівномірно протушкувати... Ти думаєш, що чоловік настільки перейматиметься цим, як ти?.. Чом би йому просто мовчки не з’їсти все те, що я йому зготую?..»

Попервах Фатіма лаяла доньок, але згодом ситуація змінилася. Урешті, жінці остогидли розмови Нафіси про її зниклого сина та невпинні й марні звертання до нього. Поступово всі слова дівчаток зійшли нанівець. Коли Нафісу починали огортати болючі спогади про зниклого сина, вона усамітнювалася та ридала в розпуці за ним, благаючи свого хлопчика повернутися додому. Фатімі набридло терпіти це й вона попросила Нафісу піти. Нещасна мати зібрала свої речі й переїхала до цього будинку, що стоїть осторонь села. Його вікна виходять на сільськогосподарські угіддя. Тут уже ніхто не матиме права скаржитися на неї, і тому нещасна жінка зможе прожити решту життя в спокої. Тут знедолена мати чекатиме на повернення свого зниклого синочка.

Тридцять років минуло відтоді, як Хашема повезли до місцевої в’язниці. Поліція натрапила на нього й решту бандитів через те, що один з поплічників під час втечі з місця події загубив там ремінь від сандаля, тож поліцейські собаки взяли слід. Пізніше вона бачила одного з бандитів, що повернувся з тюрми, — Мусу абу Мустафу. Його виводили двоє конвоїрів з поліцейського фургона, оскільки сам він не міг пересуватися. Цей чоловік повернувся після п’ятнадцяти років позбавлення волі. Утім, його родина не змогла довго радіти поверненню чоловіка додому. Минуло трохи більше тижня, як він ліг спати й більше не прокинувся. Нафіса зрозуміла, що його кінець скоро настане, побачивши, як той спускався з фургона. Вона не раз ставала свідком смерті і молодих, і старих, тож одразу збагнула глибинну суть і причину його блідого обличчя. А її син Хашем не повернувся з в’язниці додому, незважаючи на закінчення строку перебування за ґратами. Ходили чутки, що він утік з-під варти й виїхав у Палестину. Подейкували також, що одного разу бачили, як Хашем блукав полями по той бік каналу неподалік від ас-Саїди, невеличкого поселення у Верхньому Єгипті. Нещасна матір не могла ніяк зрозуміти, чому ж її син не повертався додому: «Хашеме, синочку мій, чому ти не повертаєшся додому?» — неодноразово повторювала жінка. Нафіса пам’ятала все його життя з моменту народження й навіть день, коли знайшла для нього наречену, а також те, як вона поспішала оженити сина, аби стати щасливою бабусею, адже він був її єдиною дитиною.

Нафіса докладно пам’ятала всі випадки з синового життя, ніби вони сталися вчора: дати подій, час, місця, їжу, яку вона йому готувала, навіть пам’ятала колір пір’я півня, якого зарізали з нагоди свята. Тоді одна з дочок Фатіми перервала її розповідь, промовивши: «Бабусю, навіщо ви оповідаєте все це в таких деталях? Навіщо нам знати про півня, якого зарізали для гостей, про його вагу, про чорний колір пір’я та великий гребінець?» Ніхто не хотів слухати її горя.

Навіть після усамітнення в будиночку, дні для жінки тягнулися довго, а ночі — ще довше. Казали, що люди рідко провідували її. Сім’я почала забувати про неї. Закі перестав навідуватися до неї. Бувало раніше він приходив до Нафіси після сну та післяобідньої молитви, запитував, чи є в неї щось перехопити. Вона завше частувала всім тим, що він забажає — гарячим коржем, подрібненою сіллю, гострим перцем. Закі — єдиний, хто все ще залишався вірним тим старим дням і чиє серце було відкритим до інших людей. Але Нафіса не знала про те, що трапилося нещодавно. Візити стали рідкістю, і навіть якщо вони й були, то короткі. Його обличчя виражало постійну стурбованість. Ніхто з членів родини не піклувався про неї та не відвідував, окрім Салами — нехай Господь продовжить його дні та врятує від небезпек. Він обробляв її землю, задовольнявся четвертою частиною врожаю, завше виконуючи найменші прохання жінки. Чоловік також допомагав продати її частку врожаю, купував їй усе необхідне на ринку в понеділок або в середу. «Який він шляхетний, енергійний, справжній сміливець з добрим серцем, але ж яке нещастя спіткало його?» — промайнуло в Нафісиній голові. У неї залишилася тільки єдина помічниця — Закія, дівчина з Нижнього Єгипту. Вона допомагала Нафісі впоратися з хатніми справами — із замішуванням тіста, випіканням хліба та пранням. Дівчина робила це суто з власної волі та, керуючись настановами від милосердного Аллаха, не брала жодної копійки за свою роботу, хоча люди з Нижнього Єгипту вирізняються своєю скупістю. Тоді Аллах наслав лихо, на неї та Саламу. Нафіса почала хвилюватися, що Салама й Закія втраплять у біду — так само, як це сталося із Хашемом, — він теж був добрим, лагідним, і з благородними намірами. Через це лихо не оминуло його, — нехай Господь помилує Хашема! Те саме спіткало й Аміна, наймолодшого й найгарнішого із синів Зейнаб. Він був відомим «молодим красенем, місцевим серцеїдом», якого жадала ледь не кожна сусідська дівчина. Перш ніж хлопця заманили якісь головорізи, він пристрастився до важких наркотиків і врешті помер на одному із цих зібрань. Протягом багатьох років Нафіса помічала, що нещастя трапляються лише з добрими людьми. Приміром, її син Хашем нікого не вбивав, і ніхто з цієї банди не мав жодного наміру вбивати людину.

Це була купка молодих людей, що збилися зі шляху, і диявол грався ними на свій розсуд. Нехай Аллах покарає його. Ватажок банди відправляв пристойних юнаків до пекла, а сам у той час дрімав удома, щоб уникнути наслідків так само легко, як витягти волосся з грудки тіста. Вони хотіли вкрасти срібло в будинку однієї вдови в селі Назлет Ельван, але жінка вчасно прокинулася й наштовхнулася на одного з грабіжників, який шпирнув її ножем. Це був випадковий удар. З волі Аллаха, Хашем не нападав ні на кого. Він ні з ким не сварився й навіть до хати не заходив. Хлопець стояв на варті біля дороги, аби свиснути, якщо побачить, що хтось наближається. «Чому ти втрапив у це все, ти ж з гідної родини? — простогнала Нафіса. — Тобі було потрібне золото чи срібло? Чому ти це вчинив, коли ти завжди ділишся всім, що маєш? Чому ти, синку, не повертаєшся додому? Господи, моє серце втомилося чекати! Кажуть, ти приходиш на той бік каналу вночі. Так перепливай, мій любий. Скажи, що ідеш до мами, аби висушити її сльози. Господи, ніщо, крім каналу, не може нас розлучити. Ти можеш перейти водойму пішки... Для цього, мій любий, потрібно лише зробити кілька маленьких кроків». Коли квочка введе в курник останнє курча, вона зачинить двері на клямку й замкне на ключ.

Хадж Закі з’явився першим із вірян, що прибували до мечеті, почувши післяобідній заклик до молитви. Він обійшов будівлю, щоб оглянути її стан, і дійшов до задніх дверей, невдоволено стиснувши долоні. Його брат усе ще витягав воду з колодязя біля мечеті, щоб наповнити купальню, а також місце для омивання та вигрібні ями. Він підняв заклик до молитви, у звичний час, дзвінким голосом, що полинув через канал аж до села Саїди. Це був чарівний звук, який упокорював серця людей. Але останнім часом Закі відчував стискання в грудях. Будівля була в жалюгідному стані: стіна біля колодязя мала великі тріщини, а це загрожувало неминучим обвалом. Він благав мусульман урятувати їхню мечеть до того, як вона впаде, але жоден із мешканців Кассима чи Нижнього Єгипту не запропонував допомогу. Ніхто не витягнув зі свого гаманця ані копійки, щоб допомогти відремонтувати будинок Аллаха. Вони звикли, що чоловік завжди сам ніс цей тягар, але він більше не міг. Мечеть була стара, збудована в давні часи, і її утриманням протягом усього життя займався батько Закі. Щодо інших, то їхні серця зачерствіли, а віра ослабла. Він зітхнув. Родини з сусідніх сіл раніше часто приходили на п’ятничну молитву, але тепер це стало рідкістю. Чоловік болісно згадував, як після молитви запрошував усіх на обід до пансіонату, який вони називали «сірою»[2], взимку подавав їм сочевицю, а влітку — рис із лабне[3]. Це було в старі добрі часи. Цибуля, яку поділиш із ближнім, — це, як кажуть, баранець, а від тої любові не залишилося вже ані баранця, ані цибулі.

Він зупинився, щоб прогнати хлопців, які зібралися біля задніх дверей. Дехто з них був голий, як на світ народився, у руках очерет. Зграйка почала розходитися, але двоє затрималися: Мідхат і його чорний пес.

Мідхат став на своєму постійному місці біля дверей і дивився в дальній кут мечеті, де розташовувалася прямокутна дерев’яна коробка на чотирьох ніжках. Хлопці називали її «труною». Він завжди бачив домовину на тому самому місці, поки її не прибрали селяни та не потягнули в таке далеке місце, звідки не було вороття. Це сталося, коли вони відвезли його матір і забрали бабусю, накриту білим простирадлом, що пурхало на вітерці. Можливо, він ніколи б не збагнув суть цих речей, якби не замислився над таким питанням: чому ні його мати, ані бабуся не повернулися з того далекого місця? «Де моя мама?» — запитав він Наїсу, свою годувальницю. «Вона пішла на ринок, щоб узяти тобі халву та пару буханців смачного бадарського хліба», — відповіла вона. — «А де моя бабуся?» — запитав хлопчик. — «Вона поїхала відвідати своїх родичів у Хассінії», — відповіла жінка. Ох, як він чекав, коли мама повернеться з халвою та смачним хлібом. І як чекав, коли бабуся повернеться від родичів. Але потім Мідхат зрозумів, що Наїса збрехала й що ніхто з тих, кого вивезли в цій «коробці», уже більше ніколи не повернеться. Це було те далеке місце, яке вони називали «смертю».

Один із друзів потягнув хлопчика за руку, а інший вгатив очеретиною в плече, але він не ворухнувся. Друзі схвильовано розмахували своїми очеретяними списами, бо йшли воювати з бджолами, гнізда яких були в соломі та дровах, що зберігалися на дахах будинків. Їх не стримувало те, що комахи запекло захищали свої домівки й були здатні завдати нападникам, особливо голим, серйозні травми. Дитина не зрушила з місця, поки хадж Закі не поклав руку йому на плече.

— Мідхате, хіба пристойно ходити таким голим?

— Ми залишили свій одяг біля каналу, — відповів хлопчик. — Ми втекли, коли на нас напали собаки.

— Добре, але поквапся, будь ласка, — сказав Закі. — Бувай!

Два шейхи, Хамед і Саїд, підійшли, але потім, побачивши хаджа Закі, полишили молитву. Це було не тому, що він був більш освіченим, ніж вони, оскільки він не навчався в ісламському університеті аль-Азгар[4]. І не тому, що він старший за віком, адже насправді чоловік був молодшим за них обох. Це тому, що вони впізнали його за поставою. Якби його не було, вони б зрештою змагалися, хто стане керувати молитвами, і дехто з вірян міг би стати на бік того чи іншого кандидата, адже кожен із них мав своїх прихильників. Перший, шейх Саїд, бозна-скільки років навчався в шанованому університеті аль-Азгар, так і не отримавши диплом про закінчення. Щодо другого шейха, Хамеда, то він провчився лише п’ять років у релігійному інституті ез-Заказіка. Таким чином, шейх Саїд вважав разом зі своїми прихильниками, що це його право керувати молитвами, оскільки він був більш освіченим. Але шейх Хамед вірив, як і його прихильники, що молитися за спиною шейха Саїда було важким випробуванням, адже він постійно заїкався та затинався й час від часу видавав звук, який нагадував щось середнє між ковтком і плямканням, та, зрештою, повторював певну фразу чи слово знову і знову, аж допоки звучання не вирівнювалося. До того ж, ці невдачі, які, здавалося б, переслідували шейха Саїда, підбурювали хлопців у задніх рядах насміхатися, а то й ще гірше — зчиняти штовханину. Шейх Хамед, навпаки, вирізнявся своєю дотепністю й красномовством. Найважливіше те, що він завершував молитву до того, як терпіння молільників повністю вичерпається, знаючи, що деякі з них хочуть лише формально виконати релігійний обов’язок. Тож він не залишав місця для проникнення диявола в ряди вірян, щоб повернути їх до стану покори. Якщо хадж Закі був присутній на молитві, це означало кінець суперечки; усі були в мирі, заспокоювались, і молитва завершувалася належним чином. Навіть Шабана, що його знущань ніхто не міг уникнути, заявив під час одного зібрань на громадському суді села, що «Саад-паша і Наххас-паша можуть бути обраними лідерами нації, але мій двоюрідний брат Закі є вождем жителів Кассима, без виборів чи спеціальної вказівки». Проте це «невиборне» лідерство більше не подобалося Закі, оскільки воно стало занадто важким тягарем, що якимось чином нав’язано було чоловікові тільки волею Аллаха. Він просто виконував свій обов’язок, як і його батько за життя. Тоді Закі щедро приймав гостей та іноді виступав від імені батька під час вирішення суперечок. Тепер чоловік просто не міг продовжувати це робити; зрештою, Аллах не обтяжує людину понад її сили.

Він закликав присутніх вирівняти ряди, керуючи молитвою зібрання, щоб «Аллах змилосердився над усіма вами», і всі встали позаду нього. Усе ж у них залишилася хоч крихта якоїсь поваги. Ніхто не скаржився, суперечок не було, а хлопці не штовхали одне одного в задніх рядах і не глузували, що молитва затягнулася. Усі були смиренними в руках Аллаха. Біда тепер полягала в тому, що він сам намагався залишатися скромним і зосередженим. Розум блукав, коли чоловік починав читати аят із Корану, важкими зусиллями намагаючись згадати наступний аят. Між аятами була перерва, оповита тишею, проміжок, занурений у темряву.

Між першим і наступним аятом підіймався острах. А останнім часом — з моменту сварки з братом — ці паузи лише зростали. Якби так продовжувалося й надалі, то люди б, напевно, розійшлися. Та ще й був Шабана на зборах; якби люди дізналися про його стан, чоловіка б висміяли. Страх жив глибоко в його душі, і він підіймався під час молитви, підіймався, як тільки Закі клав голову на подушку, а чи коли дивився на свого брата. Постала фраза, яка відчайдушно хотіла вилетіти з глибини душі на кшталт крику, але вона застрягала в його горлі. І також слова, які він хотів промовити до Того, від Кого нічого не приховаєш, але німота долала його.

Село Кассим, де жили нащадки першого поселенця Кассима, було дивною місциною, зусібіч оповитою таємницями. Більшість селян вважали, що в криниці при мечеті мешкають джини[5], а басейн храму охороняє чорний рогатий змій.

Шейх Саїд стверджував, що «ворог» тицяв йому рукою в правий бік, намагаючись звести нанівець молитви, щоразу, коли той виконував добровільний пізній тахаджуд[6]. За полями, на південь від мечеті, був ставок, над поверхнею якого простягнулися водорощі. Проходячи повз нього, люди намагалися триматися на відстані, бо казали, що він глибокий, бездонний і що в ньому живуть різні види упирів. Лихо спіткає того, хто втратить опору й шувбовсне у воду!

Головна дорога розділяла село навпіл і впиралася в сільський путівець на межі з каналом. Власне, то були північні кордони села. Далі — протилежний берег каналу, де й розташовувалася Саїда. Між саїдянами[7] та жителями села були дружні взаємини, часом вони відвідували одне одного. Сільські діти також переходили на інший бік пішки, коли було мілко, адже ширина каналу сягала не більше чотирьох метрів, або перепливали на човні, коли починалася повінь.

Дітлахи лазили на пальми Саїди та крали плоди в сезон фініків. Вони знаходили та рубали очерет, що плавав на поверхні води — ці тростини служили списами, щоб жбурляти їх у бджіл; або ж робили очеретяні ручки, аби можна було їх використовувати в школі Корану.

Перехід на протилежний берег сповнював хлопчачі серця страхом, але для них це була найкраща пригода, про яку можна тільки мріяти!

На західному боці села стояло водяне колесо, затінене старим явором, гілки якого нависли над стежкою. Місцевість коло криниці була заселена людьми й могла оповісти про безліч жахів. Подейкували, що чоловік на ім’я Абдулхаді, якось уночі поливаючи свою ділянку, був зачарований однією з жінок підземного світу. Вона явилася йому з колодязя й примусила заручитися з нею, запропонувавши чоловікові жити в цілковитому блаженстві серед її родини. Але він відмовився, бо був вірний своїй дружині, матері його дітей. А також казали, що він дуже пручався, але перемогти її не зміг. Їй вдалося подолати опір, і коли вона обійняла чоловіка, то притисла свої груди до його грудей так, що два цвяхи, які стирчали з її грудей, пронизали його серце. Коли це було? І до якого минулого покоління належав Абдулхаді? І де була його покинута дружина? І що потім сталося з його залишеною напризволяще родиною? На ці питання ніхто не давав відповіді. У селі нікому не спадало на думку — окрім Шабани на зборах громади — запитати про це.

Була ще одна історія про молодого чоловіка на ім’я Абдельсалам, якого спокусила жінка-джин і він зник разом із нею в її підземному світі, де вони живуть і досі. Ким були його мати й батько? У яку епоху він жив? На ці питання не було відповіді й ніхто, крім Шабани, не думав порушувати їх, висміювати синів Кассима й підкреслювати їхню дурість.

Якщо копито буйвола зісковзне поблизу водяного колеса і тварина впаде в колодязь, це буде сприйматися як зловісний знак і передвістя великого лиха. Жінки кричали й голосили, а чоловіки прибігали з околиць села до безпорадного буйвола, аби спробувати його витягнути. Якщо не вдавалося врятувати, вони брали ніж і вбивали його на місці, перш ніж той спускав дух.

А вночі перехожим являвся дух у вигляді віслюка, чия спина підіймалася вище й вище, аж поки не дотягувалася до верховіття явора, а потім сягала небес. Якби комусь, хто наближався вночі сільським путівцем із заходу, судилося натрапити на нього, то, швидше за все, він помітив би його біля водяного колеса та явора. І, напевно, це був би той диявольський віслюк. Потойбічна активність не була обмежена заходом, східний бік путівця теж мав свої особливі історії. Там духи являлися не лише вночі. «Мати гуль[8]» або «Заклик» можуть явитися серед білого дня, особливо під час денного відпочинку. Коли всі сплять, а тварини мляві, — буйвол, наприклад, був би безсилий протистояти мухам, що кусали його за хвіст, — і довкола ані душі. А селяни, що вертаються в середу з центрального ринку під час відьомської години напівсонними верхи на своїх віслюках, нарікали, що їх раптом будив заклик муедзина[9]. Тоді горе тим, хто відгукнувся, адже він був непереборної сили.

[1] Джильбаб — чоловічий одяг у арабів у вигляді довгої сорочки або довгого халату.

[2] Сіра — релігійно-громадська будівля, призначена для прийому гостей.

[3] Лабне — традиційний крем-сир кухні країн Близького Сходу, виготовлений з йогурту.

[4] Аль-Азгар — університет, вища мусульманська богословська школа в Каїрі, центр підготовки духовенства для Єгипту та ін. країн Сходу.

[5] Джини — міфологічні істоти, що живуть у пустелях, горах і лісах.

[6] Тахаджуд — додатковий нічний намаз, що здійснюється після сну.

[7] Жителі Саїди — місцеві з Верхнього Єгипту.

[8] Гуль — істота з арабських міфів і казок, перевертень, що живе в пустелі, печерах і на кладовищах.

[9] Муедзин — у мусульман: служитель при мечеті, який з мінарету в певний час закликає віруючих до молитви, читаючи азан.