— Від тебе якось дивно пахне.
— Піду, прийму душ. Гарного вечора, мої вітання татові, — попрощався, зачиняючи за нею двері.
Матері завжди незбагненним чином вдавалося його збентежити, виставивши цілковитим дурнем. Отим своїм пронизливим поглядом вона ніби хотіла сказати, що між ними не повинно бути таємниць і все, що він робить, нікуди не годиться. Таке враження, ніби вона несвідомо звинувачувала його в усіх світових бідах, що завдав їй у минулому її власний чоловік. Ніби він, так само, як і його батько, був зрадником.
Гектор тяжко зітхнув. Джованні на нього ображався, а Сюзанна із заклопотаним виглядом тупилася в екран ноутбука.
— Я швиденько перевдягнуся і приготую вам щось на вечерю. Добре?
— Де мама? — запитав Джованні. — Чому не повертається?
Гектор вдав, що не почув запитання, і зачинився у ванній. Постукав син, увійшов і всівся на підлозі в куточку, поряд із раковиною для умивання.
— Як пройшло заняття з танців?
— Погано.
— Не вірю. Я знаю, що ти на мене гніваєшся, але я не встиг приїхати, у мене було засідання на роботі. — Від брехні стало млосно. — Наступного разу я обов’язково приїду, обіцяю. Чого б тобі хотілося на вечерю?
— Нічого, я не голодний.
— Ти хвилюєшся за маму?
Джованні кивнув.
— Ось побачиш, вона скоро повернеться. Знаєш, навіть мамам іноді хочеться побути на самоті. Ну ж бо, Баришніков, вище носа! Зараз шеф-кухар приготує щось смачненьке, від чого в тебе слинка потече! Вийшло в тебе зробити подвійний пірует?
Гектор понишпорив по полицях шафок та у морозилці; раніше йому завжди вдавалося щось знайти.
Отакі прості заняття — конкретні, буденні — його заспокоювали. Слід було тільки пережити першу мить, коли в душі піднімалася хвиля роздратування. Це допомагало протягом якось часу не думати, зосередившись на простих, повсякденних діях, що мали початок та кінець, на чомусь такому, що можна було робити руками: нарізувати, перемішувати, смажити, додавати, замішувати. Приготувавши вечерю, він пішов кликати Сюзанну. Щойно зайшов до її кімнати, вона різким порухом закрила ноутбук, який тримала на колінах.
— Що переглядаєш?
— Нічого.
— Я хоч і старий та затурканий, але зовсім не йолоп.
— Татку... — пробурмотіла Сюзанна тоном, що видавав роздратування й нудьгу, з яким ціла армія підлітків у ту саму мить промовляла «татку» або «мамо» в найрізноманітніших куточках світу.
— Сюзі... — промовив він.
— І не називай мене Сюзі! Ти ж знаєш, як це мене дратує!
Знову стало млосно, ще й навалилося відчуття якоїсь нестерпної втоми.
— Здаюся! — підняв угору обидві руки Гектор. — Ходімо до столу, вечеря готова.
— Іду.
За столом панувало мовчання. Увесь простір займала відсутність Елени. Гектор не знав, що робити. Втупився поглядом у свою тарілку, йому кортіло встати й вийти, піти на прогулянку, не обертаючись. Можливо, його діти почувалися так само.
Дзенькнув мобільний. «У мене все добре, йду на вечерю до Ади. Мої вітання дітям». І кілька секунд потому: «Мені здається, ніби ти ще й досі в мені. Наступного разу я тебе не відпущу».
— Татку, все добре? — запитала Сюзанна. — У тебе такий вигляд!
— Авжеж, усе добре. Це від мами, вона в Умбрії, сьогодні вечеряє з Адою і шле вам свої вітання.
— Ви розлучаєтеся? — несподівано запитав Джованні.