Після дощу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

10

Кількість дощу, що випала за лічені години, просто вражала. Пейзаж навколо змінився до невпізнання, ніби сірим мулом покрило все довкола. Елена дивилася на схили через шибку великого вікна, тримаючи в руках кухлик чаю, а кішка тим часом умостилася біля її ніг.

— Видно, зрозуміла, що ти потребуєш утішання, — сказала Ада.

— І хоч трішки мужності.

— Ну, цього тобі якраз ніколи не бракувало; просто зараз страждання дещо затьмарило тобі розум. Однак із ким би такого не сталося на твоєму місці? Кожний новий біль долучається до накопичених раніше, діючи багаторазово і прицільно. Так само і з нашим тілом.

— Оця страшна злива... вона теж є часткою грози космічного масштабу?

— Не думаю, зірки тут ні до чого. Єдині, хто несе відповідальність, — ми самі.

— Наступні покоління нас проклянуть.

— Якщо зможуть пережити катастрофу.

Елена подумала про Сюзанну; останнім часом вони з нею часто обговорювали ці питання: забруднення довкілля, перенаселення планети, несправедливість, що охопила людство, і те, як тріщина все поглиблюється і розходиться навсібіч. Її донька прокидалася до світу, із вразливістю свого віку, але й із новими засобами розуміння реальності, що не дозволяли їй і надалі жити у дитячих ілюзіях. Вона стежила за соціальними мережами, читала блоги, розмірковувала над багатьма темами. На думку Елени, у дівчинки сформувався власний, доволі оригінальний і точний погляд на події. Погляд настільки суворий, що не шкодував і матір. Елена увімкнула мобільний. Прочитала повідомлення від Гектора: «Ми в машині, їдемо до тебе. Тут всесвітній потоп, скоро Рим зникне під водою».

— Адо, мені треба йти, — сказала вона, підводячись. — Гектор з дітьми їдуть сюди, мені треба закупити продуктів і спробувати добратися додому, перш ніж для цього доведеться шукати човен. Залишаймося на зв’язку... мені тут спало на думку: чи не краще тобі поїхати зі мною? Звісно, прихопивши з собою Евеліну.

— Дякую, золотко, але я краще залишуся тут, у моєму надійному гніздечку. Якщо виникне потреба, я тобі зателефоную. Прошу тебе, насамперед поважай себе, ніколи не забувай, хто ти. Спробуй порозумітися зі своїм чоловіком, вам обом це потрібно.

Був якийсь безумовний інстинкт, щось первісне і некероване у жіночій поведінці, що примушувала їх ставити родину в центр власного життя. Вистачило однієї смс-ки від Гектора, щоб вона негайно перейшла у режим «гостинність — готовність прислужувати». Чи вдасться їй коли-небудь звільнитися від цього ярма? Чи принаймні розділити його тягар із супутником життя? Багато чоловіків це роблять охоче, але — не її. Від цієї думки Елені стало сумно, ніби в такому стані речей була і її вина. Можливо, вона недостатньо вимагала; можливо, занадто багато уваги приділяла дітям... до того ж, ота її тенденція все переосмислювати, завжди чекати пояснень, виправдань. Невже немає простішого способу подорожувати життям?!

Через слабку видимість Елена їхала повільно. Зупинилася на майданчику перед супермаркетом, що вже встиг перетворитися на озеро. Все запитувала себе, чому це й досі ніхто не забив тривогу. Побігла до входу в супермаркет, але тих двадцяти метрів вистачило, щоб вона промокла до нитки. «Я так собі тут бронхіт зароблю», — подумала Елена, коли студінь від холодильників торкнулася її огорнутого мокрим одягом тіла, і вхопила візок для продуктів. У супермаркеті було повно народу: не їй одній спало на думку зробити запаси, багато полиць вже наполовину спорожніли. Вона згадала, що колись читала, ніби у разі тимчасової відсутності електроенергії продуктових запасів Парижа вистачило б на три доби. Лише три доби — і мільйони містян залишились би без їжі. Який абсурд! Накидала до візка всього потроху: пасти, томатного соку, консервів. Але не переборщила: тим, хто прийде за нею, теж щось залишиться. Намагалася збагнути: що могло їм ще знадобитися, коли б вони з якоїсь причини залишились би ізольованими. Марно, страх не дозволяв мислити тверезо. Вона ніколи не вміла раціонально робити закупи, завжди щось забувала.

Якраз у ту мить, коли вона дійшла до каси, вибило струм, і супермаркет поринув у темряву. Настала мить непевності, касирка сказала спокійним голосом, що такого ще ніколи не траплялося і що через хвилину енергопостачання відновлять.

Однак вистачило п’яти хвилин, щоб почалася паніка. На касах утворилися довжелезні черги. В Елени з собою було мало готівки, а тому вона захвилювалась, як заплатити. Вийшов збентежений директор супермаркету.

— Іще хвилинку терпіння, — оголосив, — ми намагаємося запустити генератор.

Ніхто не повірив. Люди почали обурюватись, обстановка напружувалась. Автоматичні двері входу до супермаркету через брак струму заблокувалися; надворі чекала юрба промоклих під дощем людей, які лупцювали по скляних дверях, щоб їх впустили. Елена збагнула, що треба якомога швидше забиратися звідси. Минуло ще кілька хвилин, і якийсь чоловік силою розсунув стулки, від чого двері розчинились. Елена скористалася тим гармидером, щоб вискочити з супермаркету зі своїм візком. Під зливою кинулася до машини, абияк покидала все до багажника і, не озираючись, рвонула з місця.

Проїхавши невелику відстань, побачила попереду, що шлях їй перекриває довжелезна черга автівок до бензоколонки. Елені якимось дивом вдалося прослизнути між двома іншими машинами й вибратися із затору. Все тіло пробив холодний піт, дихалося важко. Дорога попереду перетворилася на річку з каламутної води й мулу, і вона подумала, як їй вдасться проїхати останній відрізок шляху додому, де починався крутий схил з ґрунтовою дорогою, що вела безпосередньо до Червоного Бука.

Востаннє вона щось крала в супермаркеті, коли їй було п’ятнадцять років. Разом зі своїми однокласницями вони запихали у гольфи та в труси ґумки для стирання, олівці й ароматизовані ручки. Робили таке протягом кількох місяців, як випробування на сміливість, а то і просто задля розваги. Виходили з супермаркету, почуваючись героїнями і заходячись веселим реготом. Однак вона так ніколи й не змогла примусити себе користуватися поцупленими речами, ховала їх у коробку з-під взуття, що стояла у неї під ліжком. «Досить на п’ять хвилин вимкнути струм — і ми всі перетворюємося на злодіїв», — подумала вона засмучено. Протягом одного дня пейзаж навколо цілком змінився. Захвилювалася, чи Гекторові з дітьми вдасться до неї добратися. Глибоко зітхнула.

Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом, колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив центральну частину Італії: «непогода з масовими опадами у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір пісні «Дольченера»[8]. Від проникливого голосу Де Андрé її пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася, щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джованні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б загинути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплакувати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі: те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.

11

— Що робиться, татку? — запитала Сюзанна, виходячи з машини з напівзаплющеними від сну очима.

— Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.

— Як таке може бути?

— Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.

— Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?

— Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще не пізно.

— А що буде з нашою домівкою?

— Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то промокнеш до нитки.

[8] «Дольченера» (італ. Dolcenera — «чорна вода») — так назвали повінь, що охопила й зруйнувала місто Геную у 1972 році. Так назвав свою відому пісню генуезький бард Фабріціо Де Андрé. Пісня про самотність коханців, настільки захоплених своїм коханням, що навіть не помічають того, що відбувається довкола.