Маєток Брінклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я знову осудливо та суворо подивився на неї, і цього разу вона це помітила. Але єдине, до чого це призвело — вона опустилася до особистостей.

— Не блимай на мене таким неподобним чином! — сказала вона. — Цікаво, Берті, — продовжувала вона, дивлячись на мене так, як, напевно, Ґассі дивився б на тритона, що не відповідає загально прийнятим стандартам, — ти хоч трохи уявляєш, наскільки огидний ти маєш вигляд? Щось середнє між оргією в кінофільмі та якоюсь нижчою формою життя в ставку. Пиячив уночі, напевно?

— Так, я виходив у світ, — холодно сказав я. — Був на дні народження Понґо Твістелтона. Я не міг його проігнорувати. Це було б нешляхетно.

— Що ж, вставай і вдягайся.

Мені здалося, що я її неправильно розчув.

— Вставати та вдягатися?

— Так.

Злегка застогнавши, я повернувся на подушці, і саме цієї миті зайшов Дживс, несучи життєдайний улонг. Я вчепився в напій, як потопаючий у солом'яний капелюх. Один чи два глибокі ковтки, і я відчув себе… не те що б «відновленим», бо після такої вечірки як день народження Понґо Твістелтона неможливо відновитися простим ковтком чаю, але принаймні старий Бертрам тепер зміг трохи зосередити свої думки на жахливому неподобстві, що спіткало його.

І чим більше я думав, тим менше розумів, до чого це все веде.

— Що таке, тітко Делія? — запитав я.

— Як на мене, це схоже на чай, — відповіла вона. — Але тобі краще знати. Адже це ти його п'єш.

Якби я не боявся розлити своє життєдайне зілля, я би безсумнівно зробив нетерплячий жест. Мені хотілося його зробити.

— Я не про вміст чашки. Я про все це. Про те, що ти вдерлася до мене, вимагаєш встати та одягнутися, і все інше.

— Я «вдерлася до тебе», як ти це назвав, тому що телеграми не призвели до жодного ефекту. А встати та одягатися я тобі сказала тому, що хочу, щоб ти встав і одягнувся. Я приїхала, щоб забрати тебе з собою. Я оцінила твоє нахабство, коли ти написав, що приїдеш наступного року, абощо. Ти поїдеш негайно! Я маю для тебе роботу.

— Але я не хочу роботу.

— Що ти хочеш, хлопчику мій, і що ти отримаєш — дві зовсім різні речі. На тебе в Брінклі Корт чекає чоловіча робота. Через двадцять хвилин будь готовий до останнього ґудзика.

— Але через двадцять хвилин я не зможу бути готовий ні до якого ґудзика! Я почуваюся жахливо.

Вона замислилася над цим.

— Так, — сказала вона. — Напевно, не дати тобі день або два на відпочинок буде негуманно. Гаразд, тоді чекаю на тебе не пізніше як тридцятого.

— Але на біса це все? Що значить «робота»? Навіщо робота? Яка робота?

— Якщо ти хоч на хвилинку замовкнеш, я розповім тобі. Це досить проста, приємна робота. Тобі сподобається. Ти коли-небудь чув про середню школу Маркет Снодсбері?

— Ніколи.

— Це середня школа в Маркет Снодсбері.

Дещо холодним тоном я сказав їй, що це я і сам розумію.

— А звідки мені було знати, що чоловік із таким розумом, як у тебе, втелепає це так швидко? — виправдалася вона. — Ну, то продовжимо. Середня школа Маркет Снодсбері — це, як ти правильно здогадався, середня школа в Маркет Снодсбері. Я одна з її опікунів.

— Ти мала на увазі «гувернантка»?

— Я не мала на увазі «гувернантка». Слухай мене, йолопе. У вас в Ітоні була рада опікунів? Добре. У середній школі Маркет Снодсбері вона теж є, і я член цієї ради. І організацію літнього вручення нагород доручили мені. Це вручення відбудеться останнього дня цього місяця — тридцять першого. Тобі все зрозуміло?

Я зробив ще один ковток життєдайного та кивнув. Такі прості факти я був здатний розуміти навіть після дня народження Понґо Твістелтона.

— Так, я чую тебе. Я безсумнівно розумію те, що ти кажеш. Маркет… Снодсбері… Середня школа… Рада опікунів… Вручення нагород… Зрозуміло. Але яке це має відношення мене?

— Ти вручатимеш нагороди.