Неприкрита природа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Колись, давним-давно, тут були риби, корали, мушлі. З їхніх решток формувалися гори. Тим, хто каже, що ми — гірський народ, я відповідаю, що в нас море було ще раніше, аніж у них. І можу це довести, показавши відбиток рибки на пласкому камінці, закам’янілу рибну кістку чи стулку устриці.

Виношу надвір і свої книжки, пропоную взяти почитати: виконую функції місцевої бібліотеки, якої тут немає.

Мені книги допомогли пізнати світ, різноманіття людей у ньому, бо в цих краях їх не так багато. Виставлені щільними рядами на полицях вздовж північної стіни, взимку вони зберігають мені тепло в домівці.

Відтоді, як зір у мене погіршився, я читаю менше, та все ніяк не зберуся купити собі окуляри. У тіла — свої стадії існування, на цій, останній, доводиться викручуватися наосліп. Саме тому я вмію ходити по горах уночі.

Зустрічі з мандрівниками проводять у заїжджому дворі. Зазвичай усередину заходить лише один із них і домовляється за всіх. Один із нас вже чекає на нього всередині.

Тут не треба ховатися: усім відомо все про кожного: про обра́зи, промисел, про зради. Це у нас у крові. Ніхто не пхає носа в чужі справи.

Хазяїн дбає про те, щоб розмістити прибульців на ніч. Якщо погода погана, треба чекати, поки не вигодиниться.

Вони не якісь там старці, грошей у них достатньо, щоб подорожувати у першому класі. Та замість того вони змушені робити це з нами, нишком, пішки, платити за кожен пройдений метр. Вони звиклі до бандитів на своєму шляху; ми — останні, з якими їм доводиться зустрітися, — не найгірші.

Я кажу «ми», щоб не відділятися, але поводжуся інакше. Вони мені платять, як і іншим двом, але коли ми з ними прибуваємо по той бік кордону, я повертаю їм гроші. Їм вони потрібніші. Я не кажу наперед, що в мене з собою є гроші, щоб ні в кого не виникло охоти забрати їх у мене силою.

Не введи у спокусу: ця фраза з катехізису навічно вкарбувалася у моїй голові. Якщо ввів у спокусу, то провина — наполовину твоя.

По той бік кордону вказую їм, де краще спинитися на відпочинок, де знайти транспорт. Віддаю їм їхні гроші і йду собі геть. Закриваю вуха руками, аби вони зрозуміли, що не чекаю від них на подяку. На «thank you» у мене алергія.

Мене тішить робити щось корисне у своєму підстаркуватому віці, коли більшість доживає віку на смітнику, у п’яному чаду чи у богадільні. Перевага не мати сина полягає в тому, що він не постарається запроторити тебе туди.

Гори — це моя богадільня, колись вони закриють мені очі й віддадуть їх на поживу воронам, адже то — їхня улюблена смакота.

У цих горах, біля нашого села, в часи моїх дідів була війна. Повертаючись із чергового переходу я зупиняюся на тому місці, де колись точилися бої. Лягаю поряд із тілами, яких вже немає, заплющую очі.

Чекаю, аж поки мені не починає здаватися, що я — один із них, побратим по нещастю. Це триває недовго — кілька подихів.

У горах пам’ять переплітається з уявою. Коли я здираюся на прямовисну скелю, то хапаюся руками за ті самі сантиметрові виступи та зачепи для стропування, які залишили ще ті альпіністи, котрі колись першими пройшли тут. Повторюю їхні рухи, вставляю карабін у вушко гака, який забили вони, тримаюся на тій самій відстані від виступу скелі.

Якби був живий мій брат-близнюк, він би, мабуть, мене похвалив. Йому було шість років, коли його змило хвилею під час весняної повені. Він ловив форель на ліску, стоячи серед потоку. Із села ми почули гул, схожий на грім, з яким наближається хвиля повені, вириваючи дерева, несучи із собою каміння та руйнування. Знайшли потім лише його черевика, кілька кілометрів нижче за течією.

Це сталося понад п’ятдесят років тому, та думка про нього не дає мені почуватися самотнім. Він був сміливим, але не хвалькуватим, лазив по деревах, пірнав у льодяній воді. Я ще й тепер вважаю його за старшого брата. Коли треба прийняти рішення, думаю про нього, питаю поради. Останнє слово за ним. Я не впевнений, що завжди можу розпізнати його, але мене тішить думка про це.

Він був шульгою, я — ні. Заради нього я навчився вправлятися обома руками однаково. У зошиту пишу одну сторінку своєю рукою, а другу — його. За столом міняю місцями ніж та виделку. Так руки залишаються близнючками.

Тим часом — новина: приїхала іноземна телевізійна група, шукають мене. Розпитували про мене хазяїна заїжджого двору. Той знав, що я повів людей через гори, тож розмістив їх у себе. Сам вийшов мені назустріч. Сказав, що я став неабияким цабе. Один із тих, кого я перевів через кордон минулого року, виявився письменником, написав книгу про свою подорож і заробив на ній купу грошей. Там розповідається про наше селище, про нічний перехід через кордон. І про те, як на світанку, вже по той бік кордону, я повернув йому гроші.

Так він довів мене до біди. Хазяїн радісно потирає руки: така реклама селищу і його заїжджому двору! Минулого вечора готували фоторепортаж всередині, навіть порожнього стола відзняли, за яким ми зазвичай домовляємося.

— Поприїжджають туристи! Це тобі не ті, хто охоче ночує в сараї!

Він тягне мене за собою, я цілу ніч не спав, але навіть не заходжу додому.

Я аж остовпів від несподіванки. Який ще письменник?! Усе — брехня, він усе вигадав. Хто йому повірить, що я повертав гроші? Ми всі знаємо тих письменників: їм — аби заробити!

Хазяїн дивиться на мене спідлоба:

— Не псуй мені свято! Вперше в житті цим задрипаним селом хтось зацікавився.

І що я тепер їм буду розказувати?

— Завдяки успіху книги відізвалися й інші свідки, які підтвердили безкоштовний перехід через кордон.

Вони хочуть зняти телепередачу, на яку запросять їх і мене. Це кінець моїй невеличкій втісі дарувати комусь користь. Увага публіки, реклама покладуть край переходам у наших краях.

Я відповідаю хазяїнові, що навіть під страхом смерті не зізнаюся, що робив це безкоштовно.