Неприкрита природа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якась жінка прогулюється із собачам, що бігає туди-сюди, мов навіжене, гавкає на хвилі. Іду їм назустріч, вона без сонячних окулярів, а тому я їй усміхаюся. Вона усміхається у відповідь, зупиняється, запитує, чи я той, хто вона думає. Бачила моє фото в часописі та телепередачу про те, як переводив через кордон. Питає, що я роблю на морі. Зимую. Ця реклама привернула увагу влади, тож переходам через кордон кінець.

Розговорилися, сідаємо на пісок. Собача влягається біля моїх ніг. Вона дивується, а я — ні. Собаки мене люблять, бо від мене пахне лісом.

Я показую їй те, що назбирав, розказую, що буду з ним робити. Вона пропонує мені вгадати, чим займається. Пробую: астроном, шахістка, морський біолог.

— Нічого такого особливого, я займаюся організацією турів.

Але сама не їздить.

— Інколи, якщо потрібна моя присутність.

То ми — колеги, кажу жартома.

— Мої туристи — багаті, а твої — бідні.

Дякую за «ти», що сприймається від молодої особи як особлива форма ввічливості. Ті, кого я супроводжую, мають гроші, їм доводиться платити за кожний етап своєї подорожі. Бідні просто не мають змоги втекти.

— Ну, тоді різниця полягає у пункті призначення: мої знають усе наперед.

Ті, кого супроводжую я, не знають маршрут, але ясно уявляють собі мету. Вони — налякані й мужні, невпевнені і нестримні. Один із Гвінеї-Бісау подорожував у трюмі корабля, заховавшись за кліткою із левами. Звірі зустріли його привітно, навіть терлися об ґрати клітки, як коти. Висадився він у Неаполі, де нікому не було діла до кольору його шкіри.

Жінка розповідає про подорожі, ми гуляємо пляжем аж до смерку. Потім ідемо до неї додому, щоб залишити там собаку. Вона запрошує мене піднятися, але я чекаю надворі. Ідемо в кіно, потім — до порту поїсти смажених кальмарів. Їй до вподоби мій тембр голосу. Чоловіки зазвичай регулюють його, щоб зацікавити жінку. «Заливаються солов’ями, щоб показати свою мужність. Ти — ні. Ти говориш як людина з людиною, не як чоловік із жінкою. Не намагаєшся зацікавити собою. І не усміхаєшся, хоча й у тебе є зморшки у куточках очей».

Не усміхаюся, бо не задумуюся.

— То тобі, щоб усміхатися, треба думати?

Я вважаю, що усмішка — це думка. Адже то вона усміхається. А я розтягую вилиці, примружую очі, але то не усмішка. То захисна реакція обличчя під час роботи різцем.

— Я роблю скульптури, — пояснюю.

— То скульптори не усміхаються? — запитує вона, здивована моїм поясненням.

Ми їмо кільця кальмарів і дивимося на порт. Рибальські човни коливаються від вітру, тому чутно глухе поскрипування трибів та тросів.

У містечку спокійно, народ удома, готує вечерю. Двома пальцями беруся за ніжку келиха. Вона накриває їх своїми руками.

— Інколи мене охоплює бажання обійняти дерево. Мені здається, що так я відчуваю, як всередині у нього течуть життєдайні соки. Не образишся, якщо я поводитимуся з тобою, як із деревом?

Набираю в груди повітря і дму на руки. Обережно витягую свою з-під її, залишивши їй келих. Вона хоче оплатити рахунок. Врешті платимо порівну. Я проводжу її додому.

Рано-вранці йду до статуї. Мурування хреста для розп’яття мало бути щонайменше метр у глибину, до того ж як належить втрамбоване камінням, щоб хрест не хитався і не впав.

Для хреста майстер використав свіжу деревину, недавно зрубану й обчищену від кори. За задумкою скульптора, його поверхня мала бути гладенькою, щоб створити контраст із вкритою сиротами від холоду і ранами шкірою засудженого.

А що робили із хрестом потім? Використовували для інших страт? Шкодую, що не знаю елементарних речей, як-то, наприклад, якої породи було дерево. Розп’ятий його упізнав, адже працював теслею. Йому був звичний запах деревини, дотик до сучків на стовбурі, спомин про майстерню.

Мабуть, згадував, скільки цвяхів йому довелося забити протягом багатьох років праці, найважче піддавався каштан. А тепер цвяхами прибили його. Мені не вистачає опису очевидця.

Я розпочинаю з того, що відновлюю частини скульп­тури, які постраждали під час відокремлення, підточую їх різними інструментами, нарешті шліфую наждачним папером. У приміщенні холодно, я гріюся від роботи рук.

Увечері я йду поїсти, всідаюся біля різнороба-алжирця. Він — мусульманин.

Іслам визнає його пророком. Життя і смерть пророків складні.

В ісламі теж садовили на кіл для жорстокої страти. Розмовляємо про те, скільки тортур людська раса напридумувала для себе. У мистецтві зла ні одна тварина навіть близько не стоїть. Жодній живій істоті не могло б спасти на думку стратити іншу, посадивши на кіл чи розіп’явши. Майстерність ката полягала в тому, щоб продовжити агонію засудженого.

На якусь мить ми припиняємо їсти, поглядаємо один на одного, опускаємо очі додолу. Минуло не так багато часу відтоді, як таким, як ми, доводилося спостерігати на площах за подібними стратами і не відводити погляд. На те були розпорядження влади: цього достатньо, щоб їх узаконити.