Боснійські драми: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ДЕНІЗ

ГОЛУБИ

Телеграф, допотопний

1. Ціммер Фрай!

Кімната в будинку, у боснійській глушині. Перед фотографією молодого чоловіка догорає лампадка.

Тягнучи велику скриню, втомлено входить Деніз. Скриня обклеєна багатьма наліпками, а найбільші з них — ті, що на різних мовах визначають, де верх, а де низ і просять: «Не кантувати!»

ДЕНІЗ: Отже, я приїхала. (Сідає на скриню). Це тут або ніде. (Озирається). Це місце не обіцяє багато щастя. Є хтось? Тут, напевно, багато мишей. Я мишей не боюся. Не так, як людей. (Дивиться перед собою у темряву). Я так втомилася, що найохочіше би зараз одразу впала до ліжка.

Крізь щілину у скрині видно, що її нутрощі освітлюються. Чути зворушливий спів дитини.

Інес сидить у кімнаті, у своєму потертому кріслі.

ДЕНІЗ (легенько стукає по скрині): Не зараз! Хоча найкраще було б...

Музика і світло зникають.

ДЕНІЗ: Я скажу вам усе. Але чому я зараз почуваюся такою невпевненою? Люба пані, я поясню вам одразу те, що можна пояснити. Я аж ніяк не хочу порушувати ваш спокій. Я, звичайно, не думаю, що моя поява була тим, чого ви, пані, могли побажати у якомусь прекрасному сні. Якщо можете прийняти мене, я б розпакувалася.

Якщо ви мене прийняти не можете, я не знаю, що мені робити. Коли я була дівчинкою, я теж мала бабусю в селі. Я можу ночувати у голуб’ятнику, у курнику або на сіні. Мені чомусь здається, що ми розуміємо одна одну? Я заплачу будь-яку розумну ціну, яку ви назвете. Скільки я тут залишатимусь — цього вам сказати не можу. Я почуваюсь якоюсь вим’ятою. Я б охоче прийняла душ. (Витягає жмуток проїзних квитків). П’ять потягів, пані. Колись це буде гарний спогад. В останньому потязі мене облили ракією. (Обнюхує себе). Було дуже багато людей. Дуже багато людей тут подорожує. А потім ще й дорога з вокзалу сюди: пікап. Перший справді люб’язний чоловік, якого я зустріла під час подорожі. Обнюхав мене, як собака. Облизнувся. Він мені сказав, що ви здаєте кімнати. Будинок відповідає опису, та й і ви, пані, добре відповідаєте вашому опису. Це або тут, або ніде.

Ступає вперед.

Інес підходить до неї і розв’язує їй шнурівки на черевиках.

Деніз, стоячи, знімає черевики. Ступає крок вперед.

ДЕНІЗ: Думаю, я для початку спатиму днів три. Ви не будете мене ні чути, ні бачити. (Зупиняється перед палаючою лампадкою). Гарний мужчина. Син? Чоловік? Я б охоче помилася. Я можу сісти?

Інес відповіла мовчанням[4]. Деніз повертається до своєї скрині.

ДЕНІЗ: Я буду непомітною, як піщинка. Заплачу стільки, скільки тут беруть за ліжко, навіть більше. За моєю думкою іноді важко стежити. На світі немає плутанини більшої, ніж моя. Мені здається, що ми, однак, розуміємо одна одну. Ви маєте ліжко, а я — оцей мішок, повний втоми. Хіба це не основа для доброї домовленості? Якщо вас це цікавить, то в мене таке враження, що я сиджу, майже гола, без будь-якого захисту, посеред якогось темного лісу. Я почуваюся якоюсь викинутою. У Німеччині багато хто мені дивувався. Але так воно є. Інакше я не можу. Я можу і чеками. Але мені сказали, що готівку тут цінують більше. Я маю папірець, де ясно написано, що в цьому лісі зник мій син. Була п’ятниця, 14 листопада 1943 року, між двома денними наказами, які звучали «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!» Це для вас може бути абсолютно байдуже. Але ви як жінка, без сумніву, зрозумієте, що син — це син. Син — це ж син. Що тут треба пояснювати? «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!», що б воно не значило, не обіцяє нічого доброго. Я про це не наважуюся навіть думати. Але мені важко пов’язати з ним те, що, як я думаю, воно значило — а була це якась настанова. Людина — не голка, щоб зникнути в копиці сіна, ані зернина жита, яку в якійсь коморі зжере миша. І ось: він був маленький на зріст, мене також не дуже багато, і хто зараз знатиме, в яку діру він безслідно провалився.

Хай що з ним сталося, його ТУТ більше, аніж у всій решті світу.

ІНЕС (швидко пише на шматку картону): 25 DM.

ДЕНІЗ: Це тут. (Починає відкривати скриню.)

ІНЕС: Це без використання кухні.

ДЕНІЗ: Я приїхала. (Падає).

Інес, перелякана, підбігає. Б’є її по щоках, поливає, час від часу запихає руку до скрині, риється в ній.

ІНЕС: Які в біса кімнати. Знаю я, хто тобі сказав, що я здаю кімнати, Бог би його побив. Чого ж він тебе не взяв до себе? Які кімнати, які дурниці... Най мене Бог скарає на місці, якщо ти не туристка. Тут, невідомо з якого часу, з’явився один-єдиний турист, якийсь рибак, на початку шістдесятих... Боже, тільки б вона тут не померла! Коли в цій країні помирає якийсь іноземець, тоді спалахує цілий світ — брешу, наприкінці п’ятдесятих, отже, коли цей турист тоді впав на нашу голову, як з Місяця, деякі люди, це правда, повісили на парканах ZIMMER FREI, ZIMMER FREI, але потім уже не приїздив ніхто, а той, хто таки приїхав, помер на серце і впав у потік. Кімнат у нас тут більше, ніж людей, і в них повно ліжок, знаєш яких добрих, а в них уже не сплять навіть блощиці. Заходиш в якийсь із тих будинків, витираєш пилюку і засинаєш, як Спляча Красуня. Наші принци, щоправда, вже дуже страждають на ревматизм, але ніколи не відомо, де і в якому лісі скаче на коні якийсь королевич. Ти ще дихаєш? Ще бракує, щоб ти мені тут... Тільки приїхала, а вже хочеш виїхати. Чи тут зараз допоможе штука з дзеркалом?

(Витягає зі скрині маленьке дзеркальце. Потім маленьку весільну сукню у рамці з дроту, а потім ще й купу купюр. Витріщається, повертає їх назад, мов ошпарена. Перевіряє за допомогою дзеркала, чи Деніз дихає.) — О, та ти його прекрасно затуманюєш, облуднице! Ти живісінька.

Потім, кинувши дзеркальце назад до скрині, витягає світлину молодого чоловіка у формі, яку ховає за спиною, щойно Деніз поворушилася.

Деніз розкриває долоню, в якій 100 марок.

ІНЕС: Гаразд.

[4] Читач має брати до уваги, що драму грають двома мовами і що хорватська актриса в дійсності теж не розуміє мови іншої. Ми ніколи не перекладали французькі репліки хорватською, ані хорватські — французькою, забезпечивши тим лінгвістичну автентичність цього експерименту. Тому мовою комунікації у виставі залишалась невербальна мова, мова жестів.