Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так багато суперечностей: адже так багато злості, майже глузування, межує з благоговінням. Хоча я поступово починав її розуміти й уже звикав до перебільшеної оцінки Метью, наступні слова мене просто приголомшили.

— Якби він телефонував мені раз на рік, щоб поговорити хоча б п’ять хвилин, розпитати про моє життя, висловити хоч якусь турботу про мою долю, я могла б жити щасливо. Чи ж я так багато прошу?

Ніколи ще я не зустрічав людину, яка б наділила іншу особу такою могутністю. Уявіть тільки-но: вона заявляла, що коротка телефонна розмова раз на рік могла її вилікувати. Я замислився, чи дійсно таке можливо. Пам’ятаю, що подумав: раптом нічого більше не подіє, ніщо не змусить мене провести подібний експеримент! Я визнав, що шанси допомогти Тельмі були мізерними: її самообман, її дурні вчинки, її опір самоаналізу, її схильність до суїциду — усі ці факти сигналізували: «Обережно!»

Так, проблема мене вразила. Її нав’язливе кохання — як іще це назвати? — було сильним і на диво стійким, воно спаралізувало її життя на вісім років. Але це лише на перший погляд. Насправді її одержимість була досить крихкою. Потрібна лише маленька спроба, мінімальна винахідливість — і цього буде достатньо, щоб викинути весь непотріб з її голови. А потім? Вона звільниться від одержимості, і що залишиться? Можливо, я виявлю якісь відразливі факти людського існування, майстерно приховувані чарами кохання? Тоді я зміг би дізнатися щось нове про роль кохання в житті людини. На початку дев’ятнадцятого століття в результаті медичного експерименту було відкрито той факт, що найкращий спосіб зрозуміти значення залози в організмі — видалити її та спостерігати за подальшим фізіологічним функціонуванням лабораторної миші. Хоча мене взяли дрижаки від такої негуманної метафори, та я подумав: «Може, такий самий принцип застосувати і в цьому випадку?» До цього часу стало очевидно, що кохання Тельми до Метью було насправді чимось іншим — можливо, втечею, щитом від віку та ізоляції. У цьому почутті було мало самого Метью і, власне, не так багато й кохання, якщо кохання — це турбота, відданість, безкорисливі стосунки.

Були й інші ознаки, що волали до моєї уваги, але я вирішив їх проігнорувати. Я міг би, наприклад, надати більше значення тому факту, що Тельма перебуває на психіатричному лікуванні вже двадцять років! Коли я проходив практику в психіатричній лікарні імені Джонса Гопкінса, персонал знав багато секретних прийомів для діагностування хронічної хвороби. Один з найбільш смішних — це зважування клінічної картки пацієнта: чим важча його картка, тим гірший прогноз. Тельма за свої неповні сімдесят років мала картку вже як мінімум у десять фунтів, і на жодній сторінці, достеменно на жодній, не було рекомендації пройти курс психотерапії.

Коли я згадую про свій рівень знань на той час, то усвідомлюю, що я просто логічно обґрунтував ці «прикмети».

Двадцять років терапії? Ну, останні вісім років можна не враховувати через високий рівень потайливості Тельми. Ніяка терапія не має жодного шансу, якщо пацієнт приховує основну проблему.

Десять років терапії до Метью? Так, це було давно! Крім того, більшість із її лікарів були молодими практикантами. Поза сумнівом, я міг запропонувати їй більше. Тельма й Гаррі не були заможними, а тому ніколи не могли собі дозволити лікаря, дорожчого за студента-практиканта. Але я отримував кошти від науково-дослідного інституту на вивчення методів лікування літніх людей, і тому в Тельми була можливість ходити до мене на сеанси за мінімальну ціну. Звичайно, це було чудовою нагодою для неї — отримувати допомогу від досвідченого клініциста.

Справжні причини, чому я взявся за Тельму, були іншими: по-перше, я був приголомшений цілковитою одержимістю коханням, яка засіла дуже глибоко і проявляється в надзвичайно вразливій формі, і я не збирався діставати її і вивчати; по-друге, у мене була риса, яку зараз я називаю звичайною зарозумілістю, — я вірив, що можу допомогти будь-якому пацієнту, що ніхто не може уникнути впливу моїх супернавичок. Досократики визначали зарозумілість як «непокору божественному закону». Так, я був непокірним, звичайно, не божественному закону, а закону природи, закону, який керував плином подій у моїй фаховій сфері. Гадаю, я тоді мав передчуття, ще до того, як моя робота з Тельмою завершилася, що мене будуть вважати самовпевненим та зарозумілим.

У кінці розмови, через дві години, я обговорив з Тельмою контракт на лікування. Вона зауважила, що не погоджується на довготривале лікування, а я, своєю чергою, подумав, що мені слід знати результати терапії через шість місяців. Отож, ми домовилися зустрічатися один раз на тиждень протягом шести місяців (з можливістю продовження контракту ще на шість місяців, якщо ми дійдемо згоди, що це необхідно). Її обов’язком було відвідувати мої сеанси регулярно та брати участь у дослідницькому проекті, який передбачає інтерв’ю й цілу купу різних психологічних тестів, що їх слід буде зробити двічі — на початку терапії та через шість місяців.

Я намагався попередити її, що терапія, найімовірніше, роз’ятрить її біль, і змусив пообіцяти мені, що вона не покине лікування.

— Тельмо, ваші постійні роздуми про Метью — словом, давайте називати ваш стан одержимістю…

— Ті двадцять сім днів були для мене величезним подарунком, — мовила вона, дещо дратуючись. — Одна з причин, чому я не говорила про це іншим психотерапевтам, — я не хочу, щоб вони лікували мене як хвору на якусь хворобу.

— Ні, Тельмо, я не кажу про події восьмилітньої давнини. Я кажу про ваш теперішній стан і про те, що ви не можете жити повноцінним життям, бо постійно прокручуєте цю минулу історію в своїй голові, знову і знову. Я подумав, що ви прийшли до мене тому, що хочете припинити ці тортури над собою.

Вона зітхнула, заплющила очі і кивнула. Таким чином вона дала мені зрозуміти, що погоджується. І мовчки відхилилася на спинку крісла.

— Що я збирався сказати — це те, що одержимість… вибачте, давайте будемо якось інакше називати ваш стан, якщо слово одержимість вас ображає…

— Ні, все гаразд. Я розумію, що ви зараз кажете.

— Розумієте, ця одержимість посідає центральне місце у ваших думках протягом восьми років. І буде вкрай важко витіснити її. Мені треба піддати сумніву деякі з ваших переконань. Крім того, терапія може призвести до стресу. Я потребую вашої віри в те, що ви зможете витерпіти це все з моєю допомогою.

— Я вірю. Коли я ухвалюю рішення, я вже ніколи не змінюю його.

— Також, Тельмо, я не можу працювати з людиною, яка постійно погрожує накласти на себе руки. Мені потрібна серйозна обіцянка, що ви нічого собі не заподієте протягом наступних шести місяців. Якщо ви відчуєте, що перебуваєте на межі, подзвоніть мені. Телефонуйте мені будь-коли, я завжди до ваших послуг. Але якщо ви зробите бодай якусь спробу — навіть, на ваш погляд, зовсім несерйозну, ніби жартома, — тоді мені доведеться розірвати наш контракт і я не буду більше з вами працювати. Часто я прописую це на папері і прошу пацієнта підписатися, але я поважаю ваше прохання завжди ставитися шанобливо до ваших обіцянок.

На мій подив, Тельма кивнула, погоджуючись зі мною.

— Нічого з того не вийде, якщо я вам навіть пообіцяю. Інколи на мене находить такий настрій, що я відчуваю, ніби це мій єдиний вихід. Я не збираюся відмовлятися від цього.

— Я кажу лише про шість наступних місяців. Я не прошу вас давати обіцянку на довший час, та не почну терапію без цього. Чи вам потрібно більше часу, щоб обміркувати це, Тельмо? Ви подумаєте і скажете мені наступного тижня на сеансі, добре?

Вона відразу ж зробила крок до примирення. Гадаю, вона не очікувала від мене такої суворості. Хоча по ній і не було видно, я зрозумів, що їй відлягло.

— Я не можу чекати до наступного тижня. Я хочу, щоб ми вирішили зараз і розпочали терапію відразу ж. Я обіцяю докласти максимум зусиль.

«Докласти максимум зусиль» — я не відчував, що цього достатньо. Так, я вагався, адже не вірив, що так швидко можна взяти все під свій контроль. Але я не сказав нічого, лише скинув брови від здивування.

За хвилину або трохи більше (тиша триває так довго під час сеансу) Тельма встала, простягла мені руку і сказала:

— Я вам обіцяю.

Наступного тижня ми почали працювати. Я вирішив зосередитися на найбільш важливих та нагальних проблемах. Тельма мала достатньо часу (двадцять років терапії!), щоб вивчити свій еволюційний період, і остання річ, яку я хотів вивчати, — це події шістдесятирічної давнини.

Вона виявляла двоїсте ставлення до терапії, хоча й вважала цей метод своєю останньою надією. Жоден сеанс їй не подобався. Десь за перших десять тижнів я зрозумів це. Якщо ми аналізували її почуття до Метью, одержимість мучила її протягом наступного тижня. Якщо ж, навпаки, ми говорили на інші теми, навіть такі важливі, як її стосунки з Гаррі, вона вважала такий сеанс марнуванням часу, бо ми ігнорували її головну проблему — Метью.