Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тисячу фунтів за кожен камінь ви не вважаєте занадто високою ціною?

— Я заплатив би й десять!

— У цьому немає потреби. Трьох тисяч цілком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маєте? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.

Здивований банкір підписав чек. Голмс підійшов до письмового столу, дістав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стіл. Містер Голдер із радісним вигуком схопив свій скарб.

— Я врятований, врятований! — повторював він, задихаючись. — Ви знайшли їх!

Радість його була настільки ж бурхливою, як і вчорашній відчай. Він міцно притискав до грудей знайдений скарб.

— За вами ще один борг, містере Голдер, — сказав Голмс суворо.

— Борг? — Банкір схопив перо. — Назвіть суму, і я виплачу вам її негайно ж.

— Ні, не мені. Маєте попросити вибачення у вашого сина. Він поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б ним.

— Отже, це не Артур узяв камінці?

— Певно, що не він. Я ж сказав вам це вчора й повторю сьогодні.

— У такому разі поспішімо до нього й повідомимо, що правда перемогла.

— Він усе знає. Я спілкувався з ним, коли розплутав справу. Збагнувши, що він не захоче говорити, я сам виклав йому всю історію, і він визнав, що я маю рацію, своєю чергою прояснивши деякі подробиці, які були незрозумілі мені. Новина, яку ви нам щойно повідомили, можливо, змусить його до відвертості.

— То розкрийте ж, заради Всевишнього, цю неймовірну таємницю!

— Зараз розповім, яким чином мені вдалося докопатися до істини. Але спочатку дозвольте повідомити вам важку звістку: ваша небога Мері змовилася із сером Джорджем Берн­веллом. Зараз вони обоє накивали п’ятами.

— Мері? Це неможливо!

— На жаль, це факт! Приймаючи в своєму будинку сера Джорджа Бернвелла, ні ви, ні ваш син не знали його як слід. А він, однак, один із найнебезпечніших індивідів, гравець, запеклий негідник, людина без серця та совісті. Ваша небога й гадки не мала, що бувають такі люди. Слухаючи його зізнання та обіцянки, вона думала, що завоювала його кохання. А він говорив таке й багатьом до неї. Хіба біс знає, як він зумів поневолити Мері, але вона таки стала слухняним знаряддям у його руках. Вони бачилися майже щовечора.

— Я не вірю, не можу в це повірити! — видихнув банкір. Його обличчя стало попелясто-сірим.

— А тепер я розповім, що сталося у вашому будинку вчора вночі. Коли ваша племінниця переконалася, що ви пішли до себе, вона спустилася вниз, відчинила вікно над доріжкою, що веде в стайню, повідомила своєму коханому про діадему. Сліди сера Джорджа чітко відбилися на снігу під вікном. Жага наживи охопила сера Джорджа, і він буквально підкорив Мері своїй волі. Не сумніваюся, що Мері любить вас, але існує категорія жінок, у котрих любов до коханого затьмарює всі інші почуття. Мері належить до них. Заледве вона встигла змовитися з ним про викрадення прикраси, як почула, що ви спускаєтеся сходами. Тоді миттю зачинила вікно й повідомила вам, що до покоївки приходив її продавець овочів. І він справді приходив...

Тієї ночі Артуру не спалося: він турбувався через клубні борги. Раптом він почув, як повз його кімнату шурхотять обережні кроки. Він піднявся, визирнув за двері й з подивом побачив двоюрідну сестру — та крадькома пробиралася коридором і зникла у вашій кімнаті. Приголомшений Артур нашвидкуруч одягнувся й вирішив зачекати, що буде далі. Скоро Мері вийшла; при світлі лампи в коридорі ваш син помітив у неї в руках коштовну діадему. Мері спустилася вниз сходами. Тремтячи від жаху, Артур прослизнув за фіранку біля ваших дверей: звідти видно все, що відбувається у вітальні. Мері нишком відчинила вікно, передала комусь у темряві діадему, а потім замкнула вікно та поквапилася в свою кімнату, пройшовши зовсім поряд із Артуром, котрий застиг за портьєрою.

Остерігаючись викрити кохану дівчину, Артур нічого не міг вдіяти, хоча й розумів, яким ударом буде для вас зникнення діадеми й наскільки важливо повернути коштовність. Тому тільки-но Мері зникла за дверима своєї кімнати, він кинувся вниз напіводягнений і босий, відчинив вікно, вистрибнув у сад і помчав доріжкою. Там на певній відстані при світлі місяця виднівся чийсь темний силует.

Сер Джордж Бернвелл спробував утікати, але Артур його наздогнав. Вони почали вовтузитись. Ваш син тягнув діадему до себе, його супротивник — до себе. Ваш син ударив сера Джорджа та розсік йому брову. Потім щось несподівано хрус­нуло, й Артур відчув, що діадема в його руках. Він кинувся назад, зачинив вікно та піднявся у вашу кімнату. Тільки тут Артур зауважив, що діадема погнута, і спробував її розпрямити. У цю мить увійшли ви.

— Боже милий! — задихаючись, повторював банкір.

— Артур був вражений вашим несправедливим звинуваченням. Адже навпаки — ви мали б йому дякувати. Він не міг розповісти правду, не зрадивши Мері, хоча вона й не заслуговувала на поблажливість. Він поводився, як лицар і зберіг таємницю.

— То он чому вона втратила свідомість, коли побачила діадему! — вигукнув містер Голдер. — Ісусе Христе, я був сліпим глупцем! Адже Артур просив відпустити його хоча б на п’ять хвилин! Бідний хлопчик сподівався знайти відламаний шматок діадеми на місці сутички. Як я помилявся!

— Приїхавши до вас, — правив далі Голмс, — я насамперед уважно оглянув ділянку біля будинку, намагаючись хоч щось знайти. Сніг із учорашнього вечора не падав, а сильний мороз мав добре зберегти сліди на ґрунті. Я пройшов доріжкою, якою підвозять продукти, але вона була втоптана. Та неподалік від дверей до кухні я помітив сліди жіночих черевичків; поруч із жінкою стояв чоловік. Круглі відбитки показували, що одна нога в нього дерев’яна. Мабуть, хтось завадив їхній бесіді, оскільки жінка побігла до дверей: носаки жіночих черевиків відбилися глибше, ніж підбори. Чоловік із дерев’яною ногою трохи почекав, а потім пішов. Я відразу подумав, що це, мабуть, камеристка та її шанувальник, про котрих ви згадували. Це справді було так. Я обійшов сад, але більше нічого не помітив, крім безладних слідів, що розбігалися вусібіч. Це були полісмени. Але коли я дійшов до доріжки, що вела до стайні, вся складна історія цієї ночі відкрилася мені, наче написана на снігу.

Я побачив дві лінії слідів: одна з них належала чоловікові в черевиках, друга, як я помітив із задоволенням, — чоловікові, котрий бігав босоніж. Я був упевнений, що ця друга лінія — сліди вашого сина. Згодом ваші слова підтвердили правильність моєї гіпотези.

Перший чоловік спокійно крокував то туди, то сюди, другий утік. Сліди босоногого теж були помітні там, де походжав чоловік у черевиках. З цього можна було зробити висновок, що другий чоловік переслідував першого. Я пішов слідами чоловіка в черевиках. Вони привели мене до вікна вашої вітальні; тут увесь сніг був потоптаний, вочевидь, той чоловік на когось довго чекав. Тоді я попрямував його слідами в протилежний бік. Вони тягнулися доріжкою приблизно на сотню ярдів. Потім чоловік у черевиках обернувся — у цьому місці сніг дуже потоптали, немов відбувалася боротьба. Краплі крові на снігу засвідчили, що так і було. Потім чоловік у черевиках кинувся навтьоки. Трохи віддалік я знову помітив кров — отже, поранений був саме він. Я пішов стежкою до самої дороги — там сніг був зчищений і сліди обривалися.

Пригадуєте, що, увійшовши в будинок, я оглянув крізь лупу підвіконня та раму вікна вітальні й виявив, що хтось вилазив звідти. Я помітив також обрис сліду мокрого піску, тобто хтось залазив і назад. Після цього я вже був у змозі уявити собі все, що сталося. Один стояв під вікном, й другий подав йому діадему. Ваш син бачив це, кинувся переслідувати невідомого, затіяв із ним боротьбу. Кожен тягнув скарб до себе. Тоді й відламався шматок діадеми. Артур поспішив із діадемою додому, не помітивши, що в супротивника залишився уламок. Поки що все зрозуміло. Але виникало запитання: хто цей чоловік, котрий боровся з вашим сином, і хто подав йому діадему?

Мій старий принцип розслідування полягає в тому, щоб виключити всі явно неможливі припущення. Тоді те, що залишається, і є істиною, якою б неправдоподібною вона не видавалася.