Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ага! Його я залишу в себе. Дякую. А на зворотному шляху, Петерсоне, купіть гуску і принесіть її мені. Адже маємо ж ми дати цьому джентльменові щось замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.

Кур’єр вийшов, а Голмс узяв камінець і почав розглядати його проти світла.

— Гарний камінчик! — зауважив він. — Погляньте, як він виблискує й іскриться. Як і будь-який коштовний камінь, він притягує до себе злочинців, немов магніт. Ось уже справді пастка Сатани. У великих старих коштовних каменях кожна грань оповідає про якийсь кривавий злочин. Цьому каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Південному Китаї, він чудовий тим, що має всі властивості карбункула, крім одного: він не рубіново-червоний, а блакитний. Незважаючи на його молодість, із ним уже пов’язано багато жахливих історій. Через цей прозорий вуглець вагою в сорок гранів було скоєно безліч грабунків, два вбивства, одне самогубство, а когось навіть облили сірчаною кислотою. Хто б міг подумати, що така гарна дрібничка веде людей до казематів і шибениць! Я замкну камінь до свого сейфу та напишу графині, що він зберігається в нас.

— Вважаєте, що Горнер не винен?

— Не можу нічого стверджувати напевне.

— А як встряв у цю справу Генрі Бейкер?

— Найімовірніше, Генрі Бейкер тут зовсім ні до чого. Гадаю, йому й на гадку не спаде, що, навіть якби ця гуска була б із чистого золота, то коштувала б набагато менше. Усе це ми вже незабаром дізнаємося точно, якщо Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.

— А до того часу ви нічого не можете зробити?

— Нічого.

— У такому разі я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди в призначену годину. Бо хочу знати, чим закінчиться ця заплутана справа.

— Буду щасливий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Гадсон ретельно оглянути і її зоб, у зв’язку з нещодавніми подіями?

Я трохи затримався, і вже перейшло за пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стрит.

Підійшовши до дверей, я побачив високого чоловіка в шотландській шапчині й наглухо застебнутій до підборіддя куртці. Якраз у ту мить, коли я прийшов, йому відчинили, і ми одночасно увійшли в кімнату Шерлока Голмса.

— Якщо не помиляюся, ви містер Генрі Бейкер? — поцікавився Голмс, підіймаючись з крісла та зустрічаючи відвідувача з невимушено привітним виглядом, який умів напускати на себе. — Будь ласка, сідайте ближче до вогню, містере Бейкер. Вечір холодний, а мені здається, що влітку ви почуваєтеся краще, ніж узимку... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно... Це ваш капелюх, містере Бейкер?

— Атож, сер, це, без сумніву, мій капелюх.

Бейкер був великим сутулим чоловіком із головою, схожою на гарбуз, широким розумним обличчям і загостреною каштановою борідкою. Червоні плями на носі та щоках та легке тремтіння простягнутої руки підтверджували здогад Голмса про його схильність до алкоголю. На ньому була поруділа куртка, застібнута на всі ґудзики, а на худих зап’ястках, що стирчали з рукавів, не видно було ні найменшої ознаки білизни. Він говорив глухо й уривчасто, старанно підбираючи слова, і справляв враження людини інтелігентної, яку не пошкодувало життя.

— Ми на кілька днів затримали капелюх і гуску, — повідомив Голмс, — оскільки весь час чекали, що ви надрукуєте в газетах оголошення зі своєю адресою. Не розумію, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач зніяковіло всміхнувся.

— У мене не так багато шилінґів, як колись, — зітхнув він. — Я був упевнений, що хулігани, котрі напали на мене, забрали з собою і капелюха, і гуску, і не хотів витрачати гроші даремно.

— Цілком слушно. Між іншим, нам довелося з’їсти вашу гуску.

— З’їсти?!

Наш відвідувач розхвилювався й підвівся зі свого крісла.

— Адже вона все одно зіпсувалася б, якби ми її не з’їли, — продовжував Голмс. — Але мені здається, що он та гуска на буфеті зовсім свіжа та важить приблизно стільки ж, отож замінить вам вашу птаху.

— О, звісно, певна річ! — містер Бейкер полегшено зітхнув.

— Але в нас від вашої птиці залишилися пір’я, лапки та зоб, тому, якщо ви бажаєте...

Бейкер гомерично зареготав.

— Хіба тільки на пам’ять про мою пригоду, — сказав він. — Навіть не знаю, навіщо мені тлінні останки моєї покійної знайомої! Ні, сер, дозвольте зосередити увагу на тій чудовій гусці, яку я бачу на буфеті.

Шерлок Голмс швидко перекинувся зі мною поглядом і ледь помітно стенув плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось ваша гуска, — сказав він. — До речі, не підкажете мені, де дістали таку птаху? Я дещо розумію в таких речах і, зізнаюся, рідко бачив настільки вгодований екземпляр.

— Охоче, сер, — мовив Бейкер, піднявся й засунув під пахву свого нового гусака. — Наша невелика компанія частенько навідує корчму «Альфа», що неподалік від Британського музею. Ми, як ви розумієте, проводимо в музеї цілий день. Цього року хазяїн нашого шинку Віндіґет, чудовий чоловік, заснував «гусячий клуб». Виплачуючи по кілька пенсів на тиждень, кожен із нас до Різдва отримує гуску. Я вже повністю виплатив свою частку. Решту ви знаєте. Вельми зобов’язаний вам, сер, адже незручно поважному чоловікові мого віку носити шотландську шапчину.