Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він розкрив футляр: на м’якому рожевому оксамиті лежав неймовірний витвір ювелірного мистецтва.

«У діадемі тридцять дев’ять великих берилів, — повідомив він. — Цінність золотої оправи не піддається обчисленню. Мінімальна її вартість удвічі вища за потрібну мені суму. Я готовий залишити діадему у вас».

Я взяв до рук футляр із коштовною діадемою та, трохи вагаючись, звів погляд на свого знаменитого відвідувача.

«Ви сумніваєтеся в цінності діадеми?» — всміхнувся він.

«О, що ви, я не певен лише...»

«...чи зручно мені залишити цю діадему вам? Можете не турбуватися. Мені це й на думку б не спало, якби я не був абсолютно переконаний, що за чотири дні отримаю діадему назад. Проста формальність! Ну, а саме забезпечення вважаєте адекватним?»

«Цілком».

«Ви, певна річ, розумієте, містере Голдер, що мій вчинок — свідчення глибокої довіри, яку я маю до вас. Ця довіра базується на тому, що саме мені про вас відомо. Розраховую на вашу скромність, на те, що ви утримаєтеся від будь-яких коментарів про діадему. Прошу також берегти її особливо ретельно, адже будь-яке пошкодження викличе скандал. Воно спричинить майже такі самі катастрофічні наслідки, як і зникнення діадеми. У світі більше немає таких берилів, і, якщо загубиться хоч один, відшкодувати його буде нічим. Але я довіряю вам і зі спокійною душею залишаю діадему у вас. Повернуся за нею особисто в понеділок уранці».

Збагнувши, що мій клієнт поспішає, я без подальших розмов викликав касира та звелів видати п’ятдесят банкнот по тисячі фунтів стерлінгів.

Залишившись на самоті та роздивляючись коштовність, що лежала на моєму письмовому столі, я подумав про величезну відповідальність, яку взяв на себе. Якщо діадема зникне, без сумніву, вибухне неймовірний скандал: адже вона — надбання нації! Я навіть почав шкодувати, що вплутався в цю справу. Але зараз уже нічого не можна було змінити. Я замкнув діадему в особистий сейф і повернувся до роботи.

Коли настав вечір, я зважив, що було б необачно залишати таку коштовність у банку. Хто не знає про випадки зламу сейфів? А раптом зламають і мій? В якому ж страшному становищі я б опинився, якби така біда сталася! І я вирішив тримати діадему при собі. Потім викликав кеб і поїхав додому в Стритем із футляром у кишені. Я не міг почуватися спокійно, поки не піднявся до себе нагору й не замкнув діадему в секретері, у кімнаті, суміжній із моєї спальнею.

А тепер кілька слів про людей, котрі мешкають у моїй оселі. Хочу, щоб ви, містере Голмс, повністю ознайомилися зі станом справ. Мій конюх і хлопчик-слуга ночують у себе вдома, тому про них можна й не згадувати. У мене є три покоївки, котрі працюють уже багато років, і їхня кришталева чесність не викликає жодного сумніву. Четверта, камеристка Люсі Парр, живе у нас лише кілька місяців. Вона прийшла з бездоганною рекомендацією й сумлінно виконує свої обов’язки. Люсі — дуже гарненька, має багато шанувальників, котрі тиняються біля будинку. Це єдине, що мені не подобається. Втім, я вважаю її цілком порядною дівчиною, як не поглянь.

Ось і все, що стосується слуг. Моя власна сім’я настільки нечисленна, що мені не доведеться багато про неї розповідати. Я вдівець і маю єдиного сина Артура. На превеликий жаль, він не виправдав мої надії. Немає жодного сумніву, що в цьому є моя вина. Кажуть, я його розбестив. Цілком можливо. Коли померла дружина, я усвідомив, що тепер син — моя єдина сім’я. Я не міг йому відмовити ні в чому, навіть найменше його бажання вдовольняв. Можливо, для нас обох було б краще, якби я був із ним хоч трішки суворішим. Але тоді я думав інакше.

Природно, я мріяв, що Артур колись успадкує мою справу. Однак він не виявив жодної схильності до цього. Став невгамовним, норовливим, і, чесно кажучи, я не міг довірити йому великих грошей. Юнаком він вступив до аристократичного клубу, а пізніше, завдяки чарівним манерам, став своїм у колі найбагатших марнотратників. Він пристрастився до великої гри в карти, програвав гроші на перегонах і тому все частіше й частіше звертався до мене з проханням дати йому грошей — за рахунок майбутніх кишенькових витрат. Гроші потрібні були для того, щоб повернути картярські борги. Правда, Артур не раз намагався позбутися цієї компанії, але щоразу вплив його приятеля сера Джорджа Бернвелла повертав його на колишню стежку.

Власне кажучи, мене не дуже дивує, що сер Бернвелл мав такий вплив на мого сина. Артур часто запрошував його до нас, і маю сказати, що навіть я не міг опиратися чарівності сера Джорджа. Він старший за Артура, світський лев до самих кісток, цікавий співрозмовник, скрізь побував і все бачив, до того ж чоловік із напрочуд привабливою зовнішністю. Але все ж, думаючи про нього спокійно, позбувшись впливу його особистого шарму та пригадуючи його цинічні фрази та погляди, я усвідомлював, що серу Джорджу довіряти не можна.

Так думав не лише я, Мері також поділяла цю думку, а вона має витончену жіночу інтуїцію. Тепер залишається розповісти лише про Мері, мою небогу. Коли років п’ять тому помер мій брат, а вона залишилася сама в усьому світі, я взяв дівчину до себе. З того часу вона для мене — немов рідна донька. Мері — сонячний промінчик у моїй оселі — така лагідна, чутлива, мила, якою тільки й може бути жінка, і до того ж чудова господиня. Мері — моя права рука, не можу собі навіть уявити, що робив би без неї. І лише в одному вона виступила всупереч моїй волі. Мій син Артур кохає її і двічі просив її руки, але вона відмовляла йому щоразу. Я глибоко переконаний, що якщо хтось і здатен наставити мого сина на вірний шлях, то це лише вона. Шлюб із нею міг би змінити все його життя... але зараз, на жаль, уже занадто пізно. Усе пропало!

Ну ось, містере Голмс, тепер ви знаєте про людей, котрі живуть під моєю стріхою, і я продовжу свою сумну оповідку. Коли того вечора по обіді ми пили каву у вітальні, я розповів Артуру та Мері, який скарб перебуває в нашому будинку. Звісно, ім’я клієнта я не назвав. Люсі Парр, котра подавала нам каву, тоді вже вийшла з кімнати. Я твердо впевнений у цьому, хоча й не беруся стверджувати на сто відсотків, що двері за нею були щільно замкнені. Мері й Артур зацікавилися моїм повідомленням і захотіли поглянути на знамениту діадему, але я вважав за краще не торкатися її.

«Куди ж ти її сховав?» — спитав Артур.

«У секретер».

«Будемо сподіватися, що сьогодні вночі до нас не завітають грабіжники», — наче пожартував він.

«Секретер замкнений на ключ», — зауважив я.

«Дурниці! До нього підійде будь-який ключ. У дитинстві я сам відмикав його ключем від буфета».

Він часто розповідає всілякі нісенітниці, і я не надав значення його словам. Після кави Артур із похмурим виглядом зайшов у мою кімнату.

«Слухай, тату, — сказав він, опустивши очі. — Ти не міг би позичити мені двісті фунтів?»

«Навіть не мрій, — відповів я різко. — Я й так занадто розбестив тебе у фінансових справах».

«Авжеж, ти завжди щедрий, — погодився він. — Але зараз мені вкрай потрібна ця сума, інакше я не зможу з’явитися в клубі».

«Тим краще!» — вигукнув я.

«Але ж мене можуть визнати непорядною людиною! Я не витримаю такої ганьби. Так чи інакше, я мушу дістати грошей. Якщо ти не даси мені двісті фунтів, доведеться здобувати їх іншим способом».

Я обурився: за останній місяць він уже втретє звертався до мене з таким проханням.

«Ти не отримаєш навіть фартинґа!» — вибухнув я.